Глава 8

Стара вантажівка плавно перетинала перехрестя. Журналіст вів обережно, правил не порушував. Дорогою вичистив ще кілька сміттєвих баків і тепер вони звернули до глухих провулків, якомога далі від центру міста.

Дорога ставала дедалі вужчою, наче хотіла створити перешкоди для машини, загнати чоловіків у пастку.

Стіни будинків тут теж не мовчали. Вони, правда, не шепотіли, але скрипіли, дихали зі свистом. Тремтіли в такт кожному повороту сміттєвоза. Повітря тягнулося липкими нитками, як в’язкий сірий слиз.

Або ж це просто збиралося мокротиння у вже запалених легенях Ніка.

Ніч забрала весь простір собі. Просто так не вирватися, не вийти з неї. Здавалося, червоний погляд пробиває їх наскрізь, немов промені рентгену. Знайшов нових жертв.

— Де ти взяв цей катафалк? — кинув Нік, тримаючи в руках зім’яті папери.

— Ну вибач, граві-кару поруч не було.

— Цю іржаву посудину треба спалити разом із тілом. Їдемо краще в доки. Зараз там порожньо.

Кобейн усміхнувся. У портовому районі кілька місяців тому відбулася бійня, яка й стала початком кровопролитної війни між кримінальними угрупованнями. Кращого місця не знайти.

Нік знав: криміналісти прочісували там усе аж до початку листопада, але зараз у районі порту — тиша. Якщо не рахувати безхатьків та іншого людського скаму.

Залишалося дістатися.

— Я припускав, що Даймонд не стане говорити, але вбивати придурка точно не треба було. На крайняк — споїти. І взагалі... — раптово змінив голос Моріс, зробивши його холодним і гострим. — Я з тобою воджуся тільки через цінну інформацію.

— Я знаю, а ще у тебе револьвер детектива, — спокійно відповів Нік. — Адже ми закінчимо все це без дурниць, правда?

— Думаєш, у мене власного ствола немає?

— Це не відповідь.

— Якщо я скажу, що не брав револьвер. Це щось змінить? Ти мені повіриш? Ото ж бо.

Тоді куди ділася зброя? Нік замислився.

Знову згадав кімнату. Шепіт у стінах, темряву, що сочилася з кожної тріщини винайнятого номера. Він відчув, як щось холодне ковзнуло по хребту. Це не було нічне повітря. Щось інше.

— Зброя була в кімнаті, а потім зникла. Куди? — запитав патрульний скоріше сам себе, ніж водія.

Моріс нічого не відповів. Просто дивився вперед, нервово сіпаючи руль.

Водив бородатий мужик непогано — старий сміттєвоз виринав то тут, то там, тихо заїжджав до темних провулків, а потім з’являвся вже з іншого боку на освітленій дорозі. Було видно, що журналіст знав місто. Нік якось спробував підказувати шлях, однак припинив ці спроби відразу, як Кобейн відреагував:

— Не брини над вухом. Я знаю все, сиди краще тихо. Поки що від тебе одні неприємності.

— Я не хотів. Казав вже. Зате зараз у нас всі дані. Все, що тільки було у детектива, у нас на руках. У цьому плюс.

— А ти, я бачу, не вішаєш носа.

— Моє хвилювання нічого не змінить.

Бігун тільки насупився у відповідь. Втупився похмуро вперед та трохи додав швидкості.

Нік глянув на свої руки. Йому здалося, що він відчуває запах гнилі. І це пахнуть його пальці. Спогад про те, що ними він недавно торкався мертвого чоловіка, ледь не викликав нудоту. Захотілося вимити руки.

Запаху бути не могло з простої причини — закладений ніс нічогісінько не сприймав.

— Слухай, Морісе. Ти відчуваєш це? — вирішив поцікавитися Нік.

— Драйв від пригод? Ні.

— Я про запах. Та й взагалі. Мерзотно ж все виглядає довкола. Очі виїдає. Га?

— Так завжди було, миленький. Ти просто подорослішав.

Журналіст його зрозумів по-своєму і відповів так, як думав.

 

* * *

 

Глибокої ночі сміттєвоз з вимкненими фарами в’їхав на територію покинутого порту. Моріс минув огорожу з металевого паркану, хвацько звернув убік, заїхавши всередину однієї з повністю відкритих і покинутих будівель. Це було щось на кшталт великого гаража.

Всередині темно. Нескінченна ніч над містом не просто проникла до порту — вона дихала тут. Важила. Натягувалась на шкіру, немов латекс.

Чоловіки вийшли з салону машини. Намагалися розгледіти бодай щось у цілковитій темряві, прислухатися до оточення; тільки морський прибій, віддалений скрип старих конструкцій і завивання вітру поміж ними. Звідкись ледь доносяться голоси волоцюг.

Кожен скрип металу дряпав серце. Розбурхував тривогу.

Як і домовилися, злагоджено й мовчки вони злили майже увесь бензин зі сміттєвоза в кілька пластикових пляшок, які знайшлися в купі сміття.

Далі Нік і Моріс розділилися, поливаючи бензином стіни будівлі. Нік зміг трохи відчути запах рідини — і та гниль, що тягнулася до його мозку раніше, трохи відступила.

Натомість розхвилювалося серце. Звідкись з’явилося стійке відчуття, що з темряви вже нікому не потрібної будівлі хтось спостерігає.

 

* * *

 

Годинник показував 3:41. Вони трохи поблукали вуличками та врешті сіли до трамвая, що слідував нічним маршрутом. Нік запропонував поїхати до нього, щоб обміркувати подальші дії, але Кобейн відмовився. Запропонував інший варіант:

— Є в мене одне місце, але ось після твого візиту туди воно перестане бути таємним. Воно теж в Енджелсі.

Нік не мав енергії сперечатися. Вдома були краплі. Саме ті, що треба, в нічних аптеках потрібні знайти важко.

Йому чомусь здавалося, що якщо чужинець відвідає його оселю — примара мертвої дружини перестане турбувати. Наче буде порушено якусь злісну сакральність.

Закладений ніс і шум у вухах у купі з тілесною слабкістю змушували все частіше замислюватися про постіль та краплі. Його ламало.

Через те що постійно вдихав ротом, офіцер Рімм покашлював. Підвищена температура притупляла сприйняття реальності, все це відбувалося ніби й не з ним, а десь в екрані вічно ввімкненого телевізора в кімнаті.

Мить — і Нік прокинеться. А поряд — Соня. Мертва. Змінена. Вона шепотітиме йому те, що живим чути не можна. А він слухатиме, поки вона його не забере.

Поліцейський упіймав себе на думці, що вже не впевнений, що пам’ятає, як саме сюди потрапив.

Ну так. Моріс Кобейн, відвідини детектива. Смерть. Порт. Але все ж. Можливо, все це — марення під гарячкою?

Було б непогано.

Офіцер Рімм дивився в порожнечу за вікном — і в голові теж було порожньо, як у тій кімнаті з лампою тепер.

І щоразу, коли він заплющував очі — чув голос Соні. Однак, то не була вона. Що намагалося бути нею.

Здавалося, нічні рейси, що регулярно курсують — єдина постійна величина в цьому божевільному світі; що б не відбувалося, а водій завжди вирушає з точки А до точки Б, трамваї ходять і ходитимуть, жодна війна не здатна це зупинити.

Спроба повністю автоматизувати роботу такого виду транспорту одного разу таки була, але все закінчилося безглуздим нещасним випадком. Штучний інтелект за кермом не зупинився, пропускаючи пішоходів. Він набирав швидкість, а потім вдарився в натовп, розрізаючи людські життя й кінцівки на частини.

Ситуацію ретельно розслідували. Все списали на несправність конкретно цієї копії програми. Але балакали інші копи, що таких випадків у світі — достатньо. Справа не в технічній несправності. Просто в якийсь момент штучний інтелект вирішує, що він не хоче зупинятися на переході. Йому починає подобатися ідея розчавлювання людських тіл. Ось така розгадка.

Машини перестають виконувати функцію та починають мріяти. Можливо — про чужу кінчину. Про кров, що розбризкується тротуаром.

Поділишся цими думками з кимось — засміють. Але ймовірніше просто забудуть через кілька митей.

Звичайно, андроїди співіснують з людьми вже десятки років. Працюють та живуть поряд, укладають шлюби, займаються спортом. Книги пишуть. Калічать та вбивають інших. Все — як у людей.

Більш примітивні моделі цифрового інтелекту використовуються практично всюди. Випадки, коли такий водій трамвая чи оператор гідравлічного преса раптом злітає з котушок — ставалися. Однак по-справжньому ніхто ніколи не заглиблювався до цієї теми, як здавалося Ніку.

Тому й виходило так, що робоче місце «водій трамвая» залишалося вакантним для звичайних людей.

Зараз патрульний та журналіст були єдиними пасажирами. Намагаючись не демонструвати внутрішню слабкість, Нік ніби ненароком запитав супутника:

— Чого ти сам вчепився в цю справу? Кожного дня гинуть люди в місті, війна банд. А ти зацікавився Енджелсом.

— Вір, або ні, але хтось повинен дізнатися правду. Тому що у війні бандосів немає нічого незрозумілого. А ось тут… І якщо при цьому владі немає ніякого діла... Хто, якщо не хлопці на зразок мене?

Цього разу Моріс Кобейн відповів без сарказму і підколів. Нік зазирнув у його божевільні очі. Не побачив там нічого, крім запалених прожилків, у яких жевріла не просто одержимість, а щось гірше — віра.