Глава 7
Детектив Даймонд вів докладний і товстий щоденник свого розслідування. Писав про покійників, про їхніх близьких, якісь дати, цифри, вирізки з паперової карти міста, на якій красувався вже сумно відомий район. Чорною лінією маркера він поєднав усі місця, де були знайдені тіла померлих від інфаркту людей. Був там і багатоквартирний будинок, де мешкав офіцер Рімм.
Червоним, яскраво-оранжевим та синім маркерами детектив підписував місця злочинів, які видались йому дивними: бійки та перестрілки серед простих жителів міста, дивні аварії, побутове насильство, винуватці якого потім потрапляли до психоневрологічного відділення лікарні.
Нік детально розглядав численні написи, хаотично розкидані на аркушах паперу:
«Воно знає, що я шукаю».
«Нестерпно».
«Повинен витримати!».
«15. 34. 67. 9. 9. 1 знайти».
«Я більше не можу».
«Локація!».
Був також на столі і невеликий ноутбук. Першим ділом журналіст дістав звідкись із кишені маленький флеш-диск та запхав його до ввімкненого пристрою.
Комп’ютер тихо загудів. Голоси в стінах принишкли, морок навколо став більш тягучим. Здавалося — зробиш кілька кроків, і він проковтне.
Поки Бігун досліджував, що там приховував ноут мертвого детектива, офіцер Рімм продовжував перебирати папери. Він голосно чхнув, витер рукавом куртки ніс. Бігун відволікся від монітора, покосився на супутника і вже спокійним голосом зазначив:
— Ми обидва сюди увійшли, нас бачили. І піти ми теж повинні вдвох. Вірніше, втрьох. Ми заберемо все, що знайдемо по цій справі. Залишимо після себе просто кімнату зі зниклим постояльцем.
Нік Рімм мовчки кивнув, збираючи всі папери в стопку. А журналіст метикує швидко. Впевнено копирсається в чужому комп’ютері так, наче займається схожим регулярно. Покійник посеред кімнати його не бентежить.
Офіцер Рімм придивився уважніше до новоспеченого напарника. Вся увага Кобейна — в моніторі. Губи щось беззвучно промовляють, очі сіпаються. Міміка змінюється чи то від нервового тіку, чи це просто світло лампи так миготить на його шкірі.
Моріс Кобейн завантажував на флешку все, до чого міг дістатися, всі файли, що потрапляли на очі. Коли завершив — обережно витягнув інформаційний носій. Взяв щоденник детектива, папери... Все це разом із флешкою запхав до неймовірних розмірів кишені плаща. Нік не став заперечувати. Його турбувало інше:
— Треба позбавлятися від тіла.
Бігун глянув і нервово посміхнувся:
— Та ти що? Ось навіть не знаю, звідки в твоїй світлій голові така думка з’явилася. Ну ти глянь на себе — чисто дитя на новорічному спектаклі. Розгублений.
Нік пропустив повз вуха сказане. Все намагався розгледіти в напівтемряві кімнати хоч щось потрібне. Очі зачепилися за простирадло й покривало на дивані.
Моріс тим часом вирішив ще обшукати письмовий стіл…
Коли вони увійшли до закладу, хлопчина за стійкою стояв у напівдрімоті і навіть не намагався розглянути їхні обличчя.
Нік Рімм та Бігун аж ніяк не одразу прийшли сюди. Патрульний збирав інформацію обережно, вишукуючи недорогі заклади та одиноких підозрілих постояльців, схожих на копів своїми звичками.
Удача посміхнулася чоловікам. Після декількох місць шукачі нарешті опинилися в цьому непримітному мотелі. Два поверхи щільно зачинених дверей, підсліпувате світло кількох лампочок під стелею і цей прищавий молодець, що мирно сопів біля стійки; конспірологи-недовірки, чоловіки з повіями, наркоторговці, таксисти, роботяги... Вдень — люди. Вночі — щось інше.
Перевертні.
Патрульний підійшов до маленького вікна і злегка привідкрив штори, щоб виглянути на вулицю. Вікно виходило на задній двір мотелю, що освітлювався єдиним ліхтарним стовпом. Недалеко звідти на парковці стояло декілька автомобілів.
* * *
Спершу вони хотіли просто завернути тіло детектива в простирадло, але дуже швидко від цієї ідеї відмовилися, оскільки його зникнення відразу ж кинеться в очі.
В каламутному світлі від лампи Нік зміг помітити кілька темних плям під ребрами чоловіка, коли ще раз оглядав труп. Це були вбудовані модифікатори.
У тілі детектива, напевне, було ще щось, оскільки тягнути його було важко. Не сказати, що офіцер Рімм до цього тягав мерців, але все ж.
Ось як буває: вчись битися, стріляти, тренуй свої здібності слідчого, купуй кіберзапчастини — а потім помри від випадкового удару об кут ліжка.
На вулиці було порожньо. Абсурдний, проте по-своєму логічний план народився досить швидко.
— Тепер ми в одному човні, Бігун, пам’ятай це, — тихо застеріг Нік, тягнучи тіло до вікна.
Червоною гавайкою він обмотав голову детектива, щоб якщо вона вдариться при падінні, то не залишить кривавого сліду на землі. А ще — не хотілося заглядати в обличчя покійника. Після кінчини Соні він зрозумів: мертві хочуть повернутися. Не можуть цього зробити — тому зі злістю тягнуть до себе живих, які заглядають їм до очей.
Моріс Кобейн якось презирливо гмикнув, не відповів нічого. Він ретельно витирав носовою хустинкою Даймонда їхні відбитки на меблях, на дверній ручці. Потім стіл. Ноутбук. Завершивши, журналіст теж підійшов до вікна:
— Викрадемо машину. Детектива — всередину. І все. Я — на вулицю, а ти чекаєш тут. Під’їду під вікно.
Нік дивився на Моріса виряченими від подиву очима:
— Ти здурів?! Піти хочеш? Залиш мені всі дані. І тоді йди.
Вони зіткнулися поглядами, але офіцер Рімм не став грати в «хто кого передивиться», просто відвернувся. Через кілька секунд тиші Моріс поцікавився:
— І як ти потім із паперами виберешся? Все розгубиш із вікна.
— Тоді давай флешку.
— Нащо?
— Це гарантія, що ти повернешся.
— А мені гарантія буде, що ти мене своїм дружкам із поліції не здаси? Довго ще стояти й балакати будемо?
— Ти просто втечеш із флешкою. Якщо покинеш — я здамся сам і все розповім, — пригрозив Нік.
Моріс Кобейн різким рухом витягнув частину паперів детектива і ткнув її Ніку:
— На. Бери й не затягуй більше часу!
* * *
Перше, що зрозумів Нік, залишившись наодинці, — револьвер детектива Даймонда зник. Патрульний стояв у центрі маленької кімнати й немов загіпнотизований дивився на орнамент із пальмами на сорочці детектива. Було страшно. І тихо. Наче мотель вимер.
Або ж — усі його постояльці зараз притиснулися вухами до холодних стін і слухали. Слухали, слухали...
Нік боявся, що детектив раптом почне дихати. А ще він боявся, що той помер назавжди.
Покійний сищик заховав револьвер. Захоче відплати. Вони з Бігуном відвернуться — кремезне тіло в одній білизні підніметься та приставить чорне дуло до потилиці.
Нік вдихнув ротом, бо ніс майже перестав пропускати повітря.
А раптом Кобейн не повернеться, або й сам здасть його? Чи не працює він під прикриттям випадково?
Цілий ряд тривожних думок пролітав зараз у голові. Вбивство детектива — в’язниця. І найбільше тиснуло на серце усвідомлення залежності від волі випадку та подальших дій Моріса Кобейна.
Миготіла лампа. Чомусь здавалося, що цього темного світла ставало більше з кожною новою хвилиною перебування в кімнаті. Дзвінка тиша могла звести з розуму. Вона примушувала відчувати, як повільно тече час. Краще б уже ті моторошні голоси повернулися.
Офіцер Рімм не страждав від мук совісті. Звичайно, йому не хотілося вбивати Ніколаса Даймонда. Це прикра випадковість. Але якби той просто погодився на розмову, цього б не сталося.
Перш за все, сюди він прийшов саме по допомогу та розуміння. Не за тим, щоб його брали на приціл револьвера.
— Ну й чому ми просто не поговорили?.. — поцікавився невідомо в кого патрульний і зітхнув.
Добре, що голова мерця була зав’язана і він більше не міг бачити обличчя.
Це важливо.
Нік почув, як до чорного ходу будівлі під’їхав автомобіль. Він сіпнувся, підійшов до вікна й обережно виглянув з-за штор — це був величезний сміттєвоз. Такі вантажівки влада міста потроху вже замінювала на більш сучасні.
Задні фари кілька разів мигнули — Нік сприйняв це як знак від Бігуна. З другої спроби офіцер Рімм підняв мертвого детектива, притягнув того ближче. Напружився до межі.
Покійник тягнув донизу. Наче прагнув залишитися в цій дешевій кімнаті, стати частиною похмурого інтер’єру.
Патрульний сильно спітнів, задихався. М’язи рук і спини почали боліти, а пальці вже не могли втримати плоть.
— Та що ж ти... Важкий... такий!..
Тіло детектива впало, голова гучно вдарилася об підлогу. Настільна лампа кліпнула ще раз. І погасла.
Офіцер Рімм залишився сам на сам із покійником у темній кімнаті, де морок тепер заповнював усе. Серце билося, вуха заклало від тиші, а ніс — від нежитю. Повна безмовність, від якої він рятувався вдома щоразу, тепер наздогнала його тут, у цьому мотелі.
Навіть тихе гуркотіння двигуна сміттєвоза надворі майже не пробивалося крізь пітьму в кімнаті.
Нік Рімм опанував себе. Знову взявся за мерця. Плечі — назад, живіт — напружити. Щоб зберегти хребці.
Різкий рух — уперся ногами в підлогу. Знову підняв слідчого й нарешті викинув того просто в купу сміття в контейнері.
Шум тіла, що впало, заглушив звук того, як журналіст за допомогою невеликого крана витрушував сміттєвий бак до кузова.
Впало досить гучно. Можливо, Нік почув хрускіт. Напевне, так звучить гарбуз, який хтось вирішив розбити молотком.
Офіцер Рімм засунув за пояс джинс купку паперів із кімнати Даймонда, а сам виліз із вікна другого поверху. Після покійника руки слухалися погано, біцепси «забилися».
Він повис на підвіконні на коротку мить. А далі зістрибнув униз, сподіваючись нічого собі не пошкодити. Нік намагався не торкатися підвіконня пальцями, а тільки тильною частиною долоні, щоб не залишати відбитків.
Ні, не дарма все ж офіцер Рімм приділяв час фізичній підготовці раніше — приземлення вийшло не жорстким, ноги він не пошкодив.
Поліцейський швидко піднявся, озирнувся. Все тихо. Попрямував до кабіни здоровенного сміттєвоза.
Крокуючи, відмітив, що вікна кімнати прямо під місцем сховища детектива Даймонда світилися, їх щільно закривали штори. Отже, там хтось був. Чув гуркіт. Падіння Даймонда.
Був хтось і справа від кімнати слідчого. І зліва. Зверху теж… Вікна горіли світлом.
Дивно. Невже той морок у номері затягував у себе всі живі звуки довкола, немов чорна діра? Або ж — просто перетворював їх на потойбічний шепіт?
Тихо. Не було жодного шепотіння. Це все гарячка. Треба поміряти її, до речі. Там просто темінь і тиша. Чому така тиша? Постояльці ввічливі, отже.
Або їх немає взагалі, і все це — вистава. Сцена, де лаштунки не закриються, а впадуть уже скоро їм на голови, ламаючи шиї.
Стоп. Не накручувати себе.
Як тільки патрульний сів усередину біля місця водія, Моріс Кобейн натиснув на педаль газу. Авто рушило з місця.