Глава 2

Поліцейський автомобіль нісся сірими вулицями міста. За вікном — бетонний ліс із однотипних споруд, що нагадували Ніку надгробки на цвинтарі.

Офіцер Рімм дістав з нутра салону дробовик, зарядив його, поставив на запобіжник.

Близько десяти людей навколішки стоять посеред вулиці. Голови схилили. Поміж ними проходжуються двоє. Озброєні. Погрожують заручникам.

Появу патрульної автівки ігнорують. Монк різко загальмував, повернув у бік. Напарники вискочили з машини.

— Поліція, кинь зброю, дебіл! — озвучив вимогу напарник.

Він раз по раз облизує сухі губи та вже не може дочекатися моменту, щоб вистрілити.

Власне, більше нічого й не залишалося: на перемовини підозрювані не йдуть, нічого не вимагають. Отже — діяти потрібно згідно з інструкцією. А інструкція говорить: краще мрець і клопоти з паперами, ніж додатковий ризик.

Озброєні чоловіки вешталися з боку в бік, не звертаючи уваги на прибулих копів. Десь у далині вже надривалися сирени інших машин.

Монк повторив те, що сказав. Один із злочинців стрепенувся і раптом втупився в поліцейських. Його погляд — розгублений. Страх сочиться з бордового від напруги обличчя. Наче він сам щойно зрозумів, що опинився десь не там і робить не те. Другий продовжував мовчки цілитися в заручників.

Патрульні підібралися ще ближче, як раптом другий чоловік різко розвернувся та навів пістолет на Монка; поліцейський вистрілив першим, тому що жадав це зробити.

Табельний пістолет сіпнувся в руках напарника. Постріл, спалах. Куля вдарила злочинця в груди. Той зойкнув. Упав. Монк поцілив просто в серце. Підозрюваний, що залишився, перелякано дивився на копів.

З неба продовжував сипати мокрий сніг, чіпкий вітер бив просто в обличчя. Всього на мить напарник офіцера Рімма відволікся на заручницю, яка почала кричати. Всього мить — чоловік підносить пістолет. Спершу цілиться в офіцера Монка, а потім прикладає зброю до своєї скроні й натискає на гачок.

Нік не зупинив його. Навіть не спробував. У голові було пусто, як у черепі після розтину тіла.

Поліцейський завмер усередині, холод скував рухи. Здається, губи чоловіка рухалися, він говорив щось. Ще до того, як пролунав постріл. А очманілі очі були повні сліз.

Ця коротка сповідь, застереження й прокляття незнайомця пройшли повз офіцера Рімма. Натомість він упіймав себе на тому, що все йде правильно. Менше живих — менше клопоту.

Бах. Бризки крові. Люди, що стояли навколішки, починають галас та метушню, якась жінка виє, немов поранений звір. Відчайдушно й моторошно.

Нік так і стояв, тупо тримаючи на мушці злочинця, що вистрілив собі в скроню.

— Якого хріна!? — загорлав Монк, намагаючись заглушити крики заручників.

Він із лютою гримасою на обличчі дивився на Ніка, а той лише опустив дробовик і ковтнув.

Прибув ще один екіпаж патрульних. Спроби заткнути божевільних городян не увінчалися успіхом — їх неможливо було заспокоїти. Люди продовжували кричати, дивлячись на навколишній світ хто з огидою, хто з жахом.

Що в їхніх головах, що вони бачать?

Крупні сніжинки все падають на обличчя. Прилипають до шкіри, яка відчувалася задерев’янілою. Монк розмахував руками, щось пояснюючи іншим патрульним. Хтось вистрілив у повітря.

Тепер їх із Монком чекає цілий ряд не дуже приємних процедур, пов’язаних із новими небіжчиками. Можливо, все могло обмежитися простим затриманням. От тільки вони обидва зробили вибір свідомо — застосували вогнепальну зброю замість шокера, наприклад. Не ті часи, щоб гратися з відморозками.

Ще й недавно якийсь вилупок нашкрябав непристойне слово чимось гострим на дверцятах патрульної машини й розбив скло. Це трапилося знову ж таки в Енджелсі. Буквально минулого тижня. Лиходій утік тоді, виявився проворним. Сховався десь у провулках, але офіцер Рімм запам’ятав обличчя. І якось так воно співпало, що цей же засранець зараз втратив глузд, озброївся й пішов кошмарити людей.

Нік сприймав це не інакше, як знак долі.

…Хоча, можливо, це вже інший мудень. Куртка схожа — з чудернацьким візерунком. А обличчя... Це вже несуттєво. А от за подряпини на службовому авто було справді образливо.

Офіцер Рімм знав, що нічим не допоможе в заспокоєнні натовпу. Поліцейський просто підійшов до патрульного автомобіля, сперся на нього, чекаючи прибуття людей з відділу «У» та швидкої допомоги. У скронях стукало. Знову закладений ніс. Все падає й падає сніг.

 

* * *

Їх не затримали надовго. Виявилося, кілька годин тому сталася велика стрілянина — постраждало кілька цивільних і близько десятка бойовиків угруповань Вернфорта й Альфи. Тому, власне, ніхто не бажав возитися з натовпом збожеволілих роззяв.

Покійників навіть простирадлами не прикрили. Не пройшло й чверті години, як вулицею пустили рух; автомобілі городян байдуже змішували під важкими колесами клапті болота на мокрому асфальті, свіжу кров та шматочки мертвого мозку дурня, що сам у себе вистрілив.

Оформили все як треба досить швидко, обійшлося без головного болю. Парто не виявив жодного інтересу до патрульних. Тільки махнув рукою на офіцера Рімма і сказав, щоб той поки валив додому зі своєю застудою.

Детектив з відділу вбивств, скорчивши кислу міну, поговорив кілька хвилин з Монком та його напарником. Справа обмежилася тим, що з людьми трохи поспілкувався психолог. Лікар душ працював не дуже охоче, не отримуючи навіть найменшої насолоди від цього зимового дня. А заручники щось мимрили, не могли толком пояснити, чому так себе вели.

— Ну ти чого в такий момент загальмував? — запитав Монк у напарника, коли вони вже вийшли зі свого відділку пізніше.

Через похмуру погоду вечір настав швидше, ніж звичайно.

— А якби він не собі в диню, а в мене стріляти надумав?

— Сам не знаю. Вибач, — відповів Рімм. — Мені хріново. Може, Парто правий був, коли мене хотів відправити на кілька днів додому.

Старина Монк стиснув губи, ніби хотів щось додати. Але нічого не сказав. Пішов геть, залишивши Ніка наодинці з простудою, самотніми сніжинками і поганим передчуттям на серці.

Мабуть, дивно, але ніколи раніше він не бачив мерців так близько. Першою стала Соня. Другий труп постав перед очима сьогодні вдень, коли куля прорізалася до чужого єства.

Третій покійник прийде вночі.

 

* * *

Не спалося. Тиша квартири на шістдесятому поверсі стискала голову, немов капкан.

Підійдеш ось так до вікна, глянеш донизу — пропадеш. Тільки сніг, сірі небеса, мерзенні думки в голові. Зробити крок уперед. Відкрити вікно.

Розчинитися.

Не лізла в горло й їжа. Нік обмежився кухлем гарячого бульйону, пів години полежав у ліжку, слухаючи телевізор на фоні, щоб не втратити глузд від тиші.

Він уважно оглянув простирадла на прикритих дзеркалах — ті наче хотіли випустити на свободу те, що приховували. Сповзали потроху, хоча офіцер Рімм фіксував цупку тканину добре кожного дня.

А дзеркало дихало. Нік не був певен, чи стоїть воно на місці. Що воно не похилилося трохи вбік, наприклад.

Це не лякало. Тільки робило головний біль більш нестерпним.

Телебачення, як завжди, годувало глядача брехнею й абсурдом. Все змішалося. Що зараз було на екрані? Реклама, новини чи шоу? Іноді межа між усім цим стиралася, потік інформаційного лайна повільно, але впевнено перетворював людей на гірші версії себе. Більш жадібні, слабкі й брехливі.

Він повернувся з роботи та виявив її мертвою. Рука ще тримала в собі залишки тепла — але вже не належала його дружині.

Коли душа покидає тіло, ним починає володіти порожнеча. Тому й більше не відчував він, що Соня залишилася його Сонею після смерті.

Окрім заспокійливих таблеток на тумбочці лежала записка.

«Мені важко, Ніккі, я відчуваю, що помру. Вибач, якщо не дочекаюсь тебе з роботи. Побачимося там коли-небудь. Живи щасливо. Твоя Соня».

Потім його допитували. Був висновок про розтин, результати біохімічної експертизи. Передозування препаратами теж відкинули — все чисто.

Цим випадком зацікавився тільки такий собі детектив Даймонд із відділу «С». Він, здається, прислухався до слів офіцера Рімма та мав власну думку щодо серії схожих смертей.

Чоловікам вдалось трохи поспілкуватися напередодні. Перекинутися словами… І ось уже кілька днів він не міг додзвонитися до детектива. Офіцер Рімм усе ж сподівався на приватну бесіду, бесіду більш змістовну та серйозну. Потрібно було порадитися бодай із кимось.

Цікавим було й те, що один колега Ніка, який працює в Дорожній поліції, відмітив збільшення кількості аварій саме в цьому районі останнім часом: неадекватні водії, зіткнення з участю яких, здавалося б, не може трапитися в принципі.

І гинули люди. Чого тільки варта сьогоднішня дивна пригода з захопленням заручників посеред вулиці. Нікому немає справи до Енджелсу. Наче всі все розуміють, все бачать. Навіть звичайні патрульні між собою за келихом пива обговорювали це.

Війна між угрупованнями не скоро закінчиться, місто лихоманило. Страждало від жару та із захопленням спалювало себе, наче божевільний буддист-протестант. Чи хто там сидів у полум’ї перед танками в старому комедійному шоу.

Сподіватися на те, що хтось розумний нарешті добереться до численних звітів патрульних та інших копів із різних відділів, було нерозумно. Чекати більше не можна. 

Офіцер Рімм не вірив у збіги.

Він прийняв жменю таблеток, щоб вгамувати головний біль, відвідав душ, переодягнувся у свіжий одяг, взяв сорочку, яку ще гладила йому Соня. Одягнув куртку. Трохи подумавши, зарядив табельну зброю.

Вже коли Нік був готовий покинути квартиру — простирадло впало. З’їхало повністю, оголивши гладку поверхню одного із дзеркал. Щось липке й холодне пробіглося спиною під сорочкою офіцера. Він завмер.

«Нічого не бачу, нічого не чую, нічого нікому не скажу».

Нік стиснув ключ у руках і тихо відчинив двері. Те, що дивилося на нього із дзеркала, кликало. Наче піднесло долоню до його плеча — і ось-ось її опустить. Торкнеться.

Щоб і сам Нік закляк від жаху, а серце його — розірвалося.

Здавалося, що дзеркало не просто має на меті його злякати. Можливо, воно прагнуло показати щось. Те, чого офіцер Рімм не бачив ніколи. Повітря в кімнаті стало важче, очі запекли.

Клята хвороба. Жар.

Навпомацки Нік вимкнув світло у квартирі та прожогом вийшов у коридор. Все це — просто стрес і до біса важка, похмура зима.