Глава 5

Офіцер Рімм вперше за довгий час вирішив скористатися громадським транспортом. Він взагалі рідко кудись вибирався, окрім роботи — його мало що цікавило в житті.

Інколи відчував себе механізмом.

На вулиці — сльота, противний вітер, що до самих кісток дістатися прагне. Нутро автобуса напівпорожнє: сімейство з немовлям, двоє чоловіків та брудний бездомний робот із випалим оком. Синтетичний орган зору повиснув на тонкому дроті, що мав би бути нервом. Нік відвів погляд — андроїд-безхатько викликав відразу.

Офіцер Рімм намагався розгледіти бодай щось крізь брудне скло. Сірі стіни, безкінечний потік снігу з небес. І тремтяче відображення власного обличчя; задивишся довше, ніж треба — побачиш потвору з посмішкою від вуха до вуха.

Невже це він?

Нік протер очі. Позіхнув. Не існує жодних чудовиськ у відображенні. Це все застуда. Температуру б поміряти…

Його пульс бився об скроні так, наче кров намагалася вирватися зі смертного тіла та пролитися в салоні цього клятого автобуса. У грудях — боліло. Тиснуло. Виривалося назовні й відчувалося як передвісник подальших проблем.

Коли місця призначення було досягнуто, Нік залишився єдиним пасажиром.

Дивна річ. Сьогодні прямо перед ним якийсь психопат виніс собі мізки. Страшне, противне видовище. А все одно не врізалося воно в пам’ять — там усе ще лежала Соня. Мертва дружина лякала більше, ніж те, що він бачить щодня.

Думки патрульного весь час крутилися довкола Соні, чортового насморку і «Тесли плюс». Саме так називався бар, куди він прямував. Звичайно, це не були відомі на все місто «Неонові примари». Значно дешевше й гірше.

П’ятниця. Вечір. Нік розраховував на зустріч з однією особою.

Офіцер Рімм замовив собі чай, зайняв столик у самому кутку невеликої зали.

Тихо тут. Лише мляві балачки, занурені у меланхолійний сум, тягнулися до вух Ніка. Скарги на життя, на безнадійність ситуації в країні. Безмежна туга за вчорашнім днем, що вже не повернеться.

Він заплющив очі, зробивши ще один ковток чаю. Цікаво, він справді чує цей гомін? Це люди промовляють? Чи вже сам бар?

Кращі роки життя позаду. Нічого не приносить трепету чи радощів. Соня — більше не його. Вона змінилася після смерті. Нависала зверху. Чіпляла накриті простирадлами дзеркала.

Вдома — вічна порожнеча. Телевізор транслює. Офіцер Рімм боявся його вимкнути. Що його жахало більше: примарна присутність мертвої коханої, чи тиша власного мозку?

Хвилин через двадцять до закладу зайшов дебелий чоловік у потяганому плащі. Немов із опудала здер цю одежину.

Він завжди приходить по п’ятницях — так люди казали. Давно не бритий і злий, чоловік сів за барну стійку. Замовив випити.

Людей у «Теслі плюс» було не особливо багато; через увесь цей безлад, що влаштовує криміналітет останнім часом, обивателі частіше норовили додому забитися, а не відвідувати бари.

Неголосно грала музика, що несла сумні голоси відвідувачів немов на морських хвилях. Колисала Ніка, навіювала дрімоту. Темно, тихо. Офіціантів — не видно. Коли ж вони встигають замовлення розносити, а коли йому самому чай принесли?

Нік Рімм підвівся. Непоспішаючи підійшов до неголеного чоловіка, запропонував присісти тому за свій столик.

— А ти хто такий? — відразу уточнив тип у плащі.

— Я той, хто шукає те ж, що й ти. І ця розмова тобі потрібна. Пішли.

Нік повернувся до свого столика. Сів. Втупився на небритого мужика. Той секунду вагався, ще трохи надпив свій напій зеленого відтінку. І врешті підійшов до столика разом зі склянкою в руці. Розмістився навпроти Ніка.

— Все, що в Енджелсі. Дивні смерті, затьмарення розуму, аварії. Ти ж цим займаєшся, Бігуне? Шукаєш інформацію? — одразу почав з головного офіцер Рімм.

У темних очах співрозмовника не спалахнуло цікавістю. Виглядав він втомлено, похмуро. Нічого людського. Лише смуток і злість.

Бігун схрестив руки на грудях. Відповів питанням на питання:

— Ну навіть якщо й так, що ти мені можеш запропонувати?

— Близька мені людина померла нещодавно. Все той же район. Я впевнений, що існує зв’язок. Ніхто не хоче займатися.

Ходили чутки, що цей мужик одного разу зміг утекти від цілої зграї роботів-собак. А інші стверджували, що в минулому він займався бігом на професійному рівні. Так чи інакше, прізвисько говорило саме за себе — Бігун. Журналіст із сумнівною репутацією, подейкували, знав багато про місто, через багато що пройшов. Слава — минає. Скандальних інтерв’ю та свіжих публікацій усе менше. Ім’я Бігуна покинуло язики пліткарів. Подейкували, що його міцно притисли до стінки серйозні люди після одного розслідування.

Свої дані Бігун раніше залишав майже скрізь. Візитівки з номером для зв’язку були й у їхньому відділку; мужик прагнув бути почутим до самого кінця. Але тепер — авантюрист зламався. Повільно перетворився спершу на міську легенду, а потім і на міського божевільного.

Втім, а чи буває по-іншому?

— Інтерв’ю з убитими горем родичами — не мій профіль, — каже Бігун та злодійкувато озирається довкола. — Але якщо ти можеш мені розповісти дещо цікаве, ми порозуміємося.

Клюнув. Зацікавився таки. Добре.

Офіцер Рімм почав говорити. З того самого дня, як Соня померла, Нік усі свої спостереження і думки записував. Ніхто не хотів його слухати, а начальство тільки дратувалося. Він писав, виривав потім ці аркуші зі свого блокнота, викидав у смітник. І так по колу.

Бігун цікавився тим, що відбувається в Енджелсі. Нік дізнався про це випадково, буквально за день до смерті дружини. Журналіст, видно, в черговий раз вирішив пробити броню байдужості людей, що мали б відповідати за безпеку городян. Захотів поспілкуватися з кимось у поліції, заглянув до патрульної служби. Його відправляли геть. Слухати не хотіли. Тому Ніку здалося, що думка поговорити з цим авантюристом є доречною.

І зараз Нік дійсно міг повірити, що журналіста відправляли геть. Надто вже добре офіцер Рімм знав своїх колег.

Слухаючи патрульного, бородатий мужик мовчав. Нічого не уточнював, не перебивав. Тільки дістав із внутрішньої кишені плаща пачку сигарет, витягнув одну, засунув у бліді губи. Клацнув великим пальцем об вказівний — з’явився спалах вогню. Цікаво, а покликання цього стильного модифікатора — дивувати? Чи Бігун настільки любить палити?

— ...знайомий з дорожнього патруля каже про постійні аварії в районі, водії в неадекватному стані часто. Чавлять людей… А потім плачуть, на життя скаржаться. Пам’ятають погано, що роблять.

— Ти ж коп, друже? Бачу, що коп. Здається, в однієї з померлих чоловік в поліції... — почав Бігун і гмикнув, роблячи акцент на слові «поліція», витягуючи кожну букву.

— Не турбуйся, наша бесіда приватна.

— Я й не турбувався. Твій народ — те ще лайно. Мене слухати не хочуть. Ти от сам вийшов на мене. Підстава від якого відділу? Ти звідки? Такий же зверхній мудак?

Нік проігнорував питання. Найменше його зараз цікавило роздування безглуздого конфлікту. Він продовжив мовчки дивитися всередину зрачків, що невпинно бігали. Не дочекавшись відповіді, Бігун прибрав з обличчя зневажливу міну і вмить став серйозним, промовив:

— Я вивчав звіти по лікарнях району. Головний біль, нудота, втома, підвищена дратівливість. Неврологія зашивається від роботи. Кардіологія теж. У місцевих аптеках з полиць змітають антидепресанти, знеболювальні. А ще пташка на вушко наспівала, що з наркотрафіком це ніяк не пов’язано. Тому так, зв’язок є. То й що з того?

— Потрібно розібратися. Знайти причину й зупинити.

— Ти супергерой? Чи у мене за спиною побачив червоний плащ? Ні, ну я розумію, в тебе є причина. Дружина померла. Сам ти впевнений, що це не збіг? Вона не хворіла?

— Не хворіла.

— Ага. І ти думаєш, що ми удвох зможемо впоратися з тим, за що навіть твої колеги не беруться?

— Війна в місті. Ніхто не займеться.

— Війна у місті, так, подарунок долі, щоб нічого не робити.

Нік подумки погодився з озвученим. Він і сам, бувало, казав це. Війна йде — то що тут поробиш? І розводив руками.

Так би й зараз вчинив і пішов додому. Якби воно не торкнулось його самого.

Проговорили вони десь біля години. Бігун продовжував пити й курити, замовив ще грам двісті. Безликий офіціант винирнув нізвідки, і Нік знову не помітив його наближення.

Поліцейський говорив — і зупинився на мить. Прислухався. Хтось зітхає в кутку бару, зазначаючи, що від долі точно не втечеш. Ще хтось — позіхає. Музика продовжує грати ненав’язливо. Вводити до трансу.

Бігун знову озирнувся. Вирячився хижо, наче його застукали на місці злочину. Нахилився до патрульного. Тихо спитав:

— Теж це чуєш, так? Так?

Дурний день, дурний місяць.

— Нічого не чую. Просто… голова заболіла. Зараз.

Нік втомився. Відчував, як застуда з новою силою зчавлює голову. Щоб хоч якось привернути до себе цього писаку, офіцер Рімм говорив багато, викладаючи все, що знав. Він втомився від того, що його теж не чують.

З не меншою охотою Бігун балакав і сам, хоча продовжував дивитися з недовірою. Не поспішав відкриватися повністю. Все смикався, втискав голову в плечі. Курив.

Нік замовив собі трохи поїсти. Співрозмовник обійшовся черговою цигаркою. Як тільки у довгій та виснажливій розмові настала тривала пауза, патрульний зробив хід вперед, вирішивши до кінця розкрити всі карти перед новоспеченим однодумцем.

— Є один детектив з відділу «С», котрий всерйоз підіймає питання Енджелсу. Ми теревенили якось, але недовго. Справа в тому, що я зараз намагаюся поспілкуватися з ним, але він зник. Нас, звичайних патрульних, не дуже люблять хлопці з поверхів вище, але я впевнений, що він міг би багато розповісти. Хлопець наче як зацікавлений.

— Детектив Ніколас Даймонд?

— Так, він. А звідки…?

— Я багато кого знаю з соцвідділу. Це зараз вони від мене відхрещуються як від прокаженого. А раніше були часи… Даймонду я вже давно пишу листи, в яких надаю цьому виродку ексклюзивну та потрібну йому ж інформацію. Він теж мені дещо надавав цікавого. Все маю надію контакт налагодити. Тому й пишу. У нас були… еее… ділові стосунки, а потім ми припинили.

— І він перестав відповідати?

— Послав мене. На підвищення цілився. Контакти з психами на кшталт мене могли завадити. До речі, а як тебе звуть?

— Нік, — просто відповів офіцер Рімм.

На зарослому обличчі відразу з’явилася дивна посмішка. Його темні очі — дві прірви. Нічого там не розгледиш.

— Кумедно. Тріада справжнісінька. На ритуальне заклання, скажи?

— Що ти маєш на увазі? — насупився патрульний.

Він намагався зметикувати, чого це було сказано, але ніяк не міг.

— Та… У вас імена однакові. Я думав, що не вірю в збіги, товаришу поліцейський, — сказав Бігун і знову посміхнувся. — А воно он як буває. Правда?

Тривожно посміхнувся, зовсім не від радощів. Так може виглядати людина, яка вже зібрала подумки всю картинку, поки інші охочі скласти пазл тільки сідають за стіл.