Розділ 16 «Бібліотека»

Вже на вулиці, коли ковтнула свіжого повітря, я відчула, як тривога повільно відступає, даючи волю спокою. Теплий вітерець ніжно торкався мого обличчя, наче намагаючись угамувати розпалені думки й серце. Мені не хотілося нікого зустріти, тому вирушила в бік Навчальних класів, де в неділю ввечері завжди панувала тиша. Учні зі статусами вище, ніж «Молодша Школа», наразі на вечері, а згодя розійдуться по Житлових приміщеннях та займуться своїм дозвіллям до Відбою. Зазвичай у цей час Дорослі також не відвідують цю частину Колонії, бо зайняті своїми справами десь в інших місцях.

Я нерівною ходою чимчикувала бетонними плитами, поринувши у свої думки...

Зараз за календарем — пізня осінь, а незабаром прийде зима. Дивна зима без снігу. Я бачила сніг лише на картинках у книжках. Навіть не могла уявити, який він навпомацки, на запах, на смак... Дорослі казали, що коли клімат змінився — снігу взагалі не стало. Навіть штучного снігу більше немає. Наприклад, у приміщеннях Кухні розташовані морозильні камери, але тільки із сухим заморожуванням. А щодо інших опадів — то це в нас зовсім рідке та дивне явище. Наприклад, років п'ять тому мжичив дуже дрібний дощ... і всі мешканці Колонії були в захваті. Проте ніколи за своє життя я не бачила справжньої зливи. А так хотілося б відчути, як з неба, наче з душу, ллються люті потоки води... А сніжинки? Либонь, як же це чудово.

Дерева, кущі та квіти теж більше не ростуть на вулицях, їх вирощують Дорослі в Теплицях чи Оранжереях. Всі рослини постійно підгодовуються спеціально розробленими речовинами, тому вони майже завжди цвітуть, створюючи ілюзію вічної весни. Я ніколи не бачила, як листя жовтіє та падає на землю, утворюючи золотий килим під ногами... Це завжди здавалося мені чимось чарівним і недосяжним.

Мабуть, взагалі дивно думати про такі чудернацькі речі, втім, мене це завше заспокоювало та надихало. Зараз, наприклад, дуже хотілося б залізти кудись високо й звідти спостерігати за Учнями, що йдуть унизу. Хотілося б побачити обрій, не на картинках, а справжній… І світанок, і пустелю… І ще багато чого. Але навколо, по периметру, височіє могутня бетонна Стіна, що приховує і світанок, і обрій, і пустелю, і… весь світ. Отакої.

Я підняла голову вгору та побачила дивовижне зоряне небо. Хоча б воно ще було доступне.

На мене дивилися тисячі зірок. Я примружилася та покрутила головою — зірки танцювали! Так само я робила в дитинстві, коли хотіла відчути, що не одна. Зірки немов усміхалися мені, відразу всі разом. Я помахала їм рукою.

Вітаю, друзяки!

— Що ти робиш? — ці слова заскочили мене зненацька, змусивши здригнутися.

Я прожогом повернула голову й побачила Бетті. Її очі виблискували у світлі ліхтарів, оголюючи цікавість і тривогу.

— Нічого. Тобі не зрозуміти, — сухо відповіла, відвертаючись від неї. Ось зараз її я не хотіла б бачити зовсім.

Білявка зніяковіло видихнула, її плечі трохи опустилися.

— Я шукала тебе, — ледь чутно прошепотіла вона, немов боялась порушити тишу.

— Ну от знайшла…  і що? — вицідила я крізь зуби та зверхньо глипнула на неї. Яка ж вона надокучлива!

Деякий час Бетті мацала по мені яскравими очима, зберігаючи боязке мовчання, та, напевно, в моєму погляді було щось таке, що викликало в неї бажання продовжити розмову:

— Хотіла попросити вибачення… — невпевнено відповіла вона й ступила ближче.

Серце пропустило удар.

Попросити вибачення? Навіщо взагалі було обмовляти мене?!

— Пусте! — відмахнулася я, відступаючи убік і силкуючись зберегти холоднокровність.

— Ні, не пусте. Я не мала права. Я хотіла… — вона замовкла, стиснула вуста, нервово смикаючи свій золотавий локон.

Я тяжко зітхнула й, навдивовижу швидко опанувавши себе, вимовила вже спокійним тоном:

— Бетті, слухай... Я дуже втомилася. Сьогодні був напрочуд насичений день... Всі ці розмови, з'ясування стосунків тощо. До того ж мені треба наздогнати те, що пропустила за ці дні в навчанні… Розумієш?

— Тобі потрібна допомога? — обережно спитала новенька.

Мої брови від здивування полізли високо на лоб.

Що?! Ні-і-і! Вона що — зовсім не розуміє натяків?

— Ні, сама впораюсь. Але дякую, що запропонувала, — я намагалася вичавити усмішку, проте, либонь, це вийшло недоладно.

— Сердишся на мене? — обережність у голосі Бетті вже набридала, і я відчула, що роздратування знову тихо крадеться десь всередині мене, наче хижак до здобичі.

— Якщо чесно — ні, — відповіла якомога спокійніше. — Думаю, твій брат та інші не стануть теліпати язиком… Ба більше, у Душовій між мною та Тісом нічого ж не було, і ти це знаєш, — я скривила обличчя в зухвалій посмішці. — Хай все, що сьогодні сталося, залишиться в цьому дні, а ми рушаємо далі. Добре?

Білявка неквапливо кивнула, її обличчя трохи розслабилося, вона невпевнено всміхнулася.

— Не витрачай свій час відпочинку на мене, Бетті. Завтра починається новий робочий тиждень, тобі знадобляться сили, — я м’яко підштовхнула її у напрямку Житлових приміщень, сподіваючись, що хоча б так вона зрозуміє натяк, і я нарешті залишуся наодинці, щоб перевести дух й пометикувати.

 

 

***

 

 

Коли стрілки годинника наблизилися до десятої, я нарешті дісталася до Бібліотеки. Переді мною постала стара двоповерхова будівля, що виглядала так, ніби випадково потрапила сюди з іншого часу — або навіть з іншого виміру. Трикутний дах, вкритий темною черепицею, і стіни, потріскані від часу та спеки, нагадували мені про казкові замки, що зберігають свої таємниці століттями. Важкі дерев'яні двері були прикрашені старовинними металевими ручками у формі левових голів, а вузькі прямокутні вікна, розташовані симетрично обабіч входу, здавалися очима, що мовчки спостерігають за кожним, хто наважиться переступити поріг.

 Я обережно прочинила вхідні двері, що злегка скрипнули, відгукуючись на мій дотик. Серце шалено закалатало від передчуття того, що чекає мене всередині цієї дивовижної будівлі.

У передпокої Бібліотеки все було дерев’яним: од підлоги до високих стель, які створювали відчуття простору й спокійної величі. Уздовж стін тьмяно мерехтіли ліхтарики з блакитним світлом, додаючи приміщенню чарівного шарму. Підлога, стара й натерта часом, рипіла під ногами, але я намагалася рухатися якнайтихіше.

Я швидко піднялася нагору дерев’яними сходами з витонченими різьбленими балясинами. Жодна сходинка не скрипнула, бо за ці довгі роки я вже вивчила, куди треба ставити ноги, щоб не порушити тишу.

На другому поверсі містилась моя улюбленіша зала художньої літератури — дивовижний світ, який зачаровував і вабив до себе. Високі стелі з витонченою ліпниною та вузькі, витягнуті вікна, задрапіровані важкими оксамитовими шторами, навіювали спогади про величні часи минулого. Стіни, оздоблені темним деревом, випромінювали тепло й шляхетність. А ще рівними рядами тут тягнулися нескінченні стелажі, вщерть заповнені книгами різних розмірів і кольорів.

У центрі зали стояли кілька дерев'яних столів, на яких розташовувалися старовинні лампи з мідними абажурами. Поряд — зручні крісла з високими спинками, оббиті м'якою тканиною.

Повітря в залі було наповнене легким ароматом старих книг і деревини, і завше впливало на мене як заспокійливе. Я підійшла до однієї з полиць і обережно дістала том у зеленій палітурці з золотим візерунком. Відкрила його, відчуваючи, як сторінки лагідно шелестять під пальцями… Звісно, світ книги миттєво поглинув мене.

Коли раптом щось ледь чутно рипнуло… Я насторожено глипнула в бік вхідної арки, і по спині пробіг холодок. Акуратно поклала книгу на найближчий стіл і тихою ходою рушила до виходу. Виглянула в коридор — порожньо. Полегшено зітхнула. Либонь, від постійного неспокою в мене вже звукові галюцинації.

Повернулася назад до столу, взяла книгу та, присівши на краєчок м'якого крісла, продовжила читати.

У коридорі знову щось рипнуло. У шлунку замуляло якесь неприємне відчуття, і я напружено прислухалася.

 Ні, це не галюцинації! Я справді чула скрип... То хто це може бути? Хтось з Учнів? Чи це Охоронці? Чи Наглядачі?

Я глянула на вхід. Нікого.

Ні… У будівлі нікого немає. Всі вже відпочивають. Мабуть, це просто вітер.

Трішки заспокоївшись, я знову поринула в читання, дозволяючи словам віднести мене далеко від буденності. Проте раптом, краєм ока, помітила постать у дверях — хтось стояв, схрестивши руки на грудях. Серце стиснулося, я стривожено підвела очі. Це був Ред.

— Що ти тут робиш? — голос зрадницьки здригнувся. Я різко підвелася, книга вислизнула з рук і глухо вдарилася об підлогу.

— Хотів спитати тебе про те саме, — зухвало відповів він, прижмуривши очі. Його погляд швидко ковзнув по мені, мовби оцінюючи.

— Не бачиш? Я тут читаю, — буркнула я, нахилившись по книгу.

— Отакої! Я теж мав намір трохи... почитати, — всміхнувся він куточками губ, оглядаючи залу уважним поглядом. Потім, не вагаючись, ступив усередину. — А що ще тут роблять, як не читають?

— Це Бетті тобі сказала, де мене шукати? — сердито запитала я, насупившись.

— Ні, — Ред безтурботно знизав плечима й зроби кілька кроків у мій бік. — Я йшов за нею, а вона дуже швидко знайшла тебе, — кивнув головою на мене. — А потім ви почали говорити… досить голосно, — додав із слабкою усмішкою.

— Ти що — стежив за нами? — я була трохи приголомшена його зізнанням.

Цей хлопець… ну дуже дивний!

— Я хвилювався, — спокійно відповів він, наближаючись ще трохи.

— Хвилювався?

— Ти була засмучена, і Бетті теж… — новенький блудив поглядом по приміщенню, його обличчя стало геть серйозним.

Натомість мої брови від здивування полізли на лоба.

— Ти думав, я її… вдарю? — уїдливо запитала я.

«Чудова» в нього думка про мене…

— Що?! — Ред нагородив мене приголомшеним поглядом, ніби я щойно сказала щось абсурдне. — Та ні. Я хвилювався не за неї… за тебе.

Хвилювався за мене? Гм... Чому? Нащо?

На коротку мить запала тиша, поки ми з Редом напружено глипали одне на одного, а потім він опустив погляд на книгу, яку я міцно стискала обома руками.

— Це не з навчальної програми, — констатував він, в голосі бриніли веселі нотки.

— Знаю, генію! — голосно вимовила я, знизуючи плечима. — Я читаю цю книгу, бо мені подобається читати.

— То ти не збиралася наздоганяти програму? — Ред хитро зиркнув на мене. — Маленька брехуха!

— Авжеж, ні, — кинула зухвало. — Втім, як я ще могла відкараскатися від твоєї прилипливої колишньої? — скривила вуста в ущипливому посміху.

Але новенький несподівано спохмурнів. Далебі, я не чекала такої реакції, тому розгубившись почала бубоніти:

— Пробач, я не хотіла... Я...

— Це неважливо! — різко урвав він, а потім перевів погляд на стелажі, ніби шукав там щось, що могло б відволікти його від поганих думок. — Ти ж не заперечуватимеш, якщо я трохи… почитаю тут?

У його голосі з’явилася м’якість, яка викликала в мене несподівану реакцію — по шкірі пробігли мурашки. Я аж здригнулася від усвідомлення, що мені не подобається, як сильно це на мене діє. Йой…

— Та читай собі, — відказала я, намагаючись приховати розгубленість і приборкати серцебиття. — Бібліотека ж для всіх. — А потім, щоб трохи відновити контроль, додала з іронією: — Хіба що тебе не лякає, що вже майже Відбій.

Він недбало смикнув плечима — жест, що промовляв: «Мені все одно». Я лише всміхнулася собі під ніс, не стримавши коротке, веселе гмикання. Потім знову вмостилася з книжкою, вдаючи, що читаю, хоча насправді не припиняла краєм ока спостерігати за ним.

Ред підійшов до найближчих полиць і почав уважно розглядати обкладинки, м’яко проводячи пальцями по корінцях книг.

Я глибоко вдихнула, стараючись повернутись до читання, але думки вперто ковзали до нього — новачок викликав у мені неспокій, і його мовчазна присутність не давала зосередитись.

Минуло кілька хвилин, і я здалася — цікавість перемогла:

— Що ти шукаєш?

Ред відповів рівним тоном, не озираючись:

— Шекспіра.

— Другий ряд, третій стелаж праворуч, — стрекотіла я без жодних вагань, — четверта полиця згори, шоста книга зліва.

Він зупинився, озирнувся й глянув на мене з підозрою, піднявши брови.

— Ну ж бо, перевір! — підбурила я. Кутики губ мимоволі підійнялися.

Ред підійшов до зазначеного місця, уважно відрахував полицю, потім книгу — товстелезний том у міцній палітурці, зібрання найвідоміших творів Шекспіра. Він витягнув її, а потім кинув на мене здивований погляд.

— Ти що, всі книжки тут напам’ять знаєш? — запитав м'яко, проте в голосі вже вчувалася повага.

— Майже, — відказала я з самовдоволеною усмішкою. — Хоча, якщо чесно, я її нещодавно дочитала й сама поставила сюди, щоб не загубити.

На губах Реда майнула ледь помітна усмішка, в погляді з’явилося тепло. Він обережно поклав книгу на сусідній стіл і посунув крісло ближче. Я втопила погляд у сторінку своєї книги, намагаючись повернутись до читання, та думки знову зрадницьки ковзали до нього. Краєм ока продовжувала спостерігати за цим дивним хлопцем.

Ред сів, розгорнув зміст і повільно провів пальцем по рядках, зосереджений, спокійний, ніби весь світ звузився до цих сторінок.

— А що тобі сподобалося найбільше? — раптом озвався він, не відриваючи погляду від книги.

Я прошила його розгубленим поглядом, не одразу второпавши, що саме він має на увазі.

Зустрічаючись зі мною поглядом, він зухвало вигукнув:

— Агов, я ж про книгу! Шекспір! — кивнув у бік тому перед собою, і на його вустах розцвіла грайлива усмішка.

Я гмикнула, ніяковіючи.

— Який твір тобі найбільше припав до душі? — не відступав він.

Може просто проігнорувати?

— А тобі? — кинула я косий погляд, намагаючись зберегти нейтральність.

Ред на мить замовк, погляд став відстороненим, ніби щось обдумував, а потім озвався:

— А чому ти вирішила...

— Бо я впевнена, — урвала я, — що ти вже читав Шекспіра. Інакше не обрав би його навмання, —підняла брову, уважно спостерігаючи за його реакцією.

На Редовому обличчі промайнув веселий осміх.

— А ти, виявляється, розумна! — кинув він, а потім, ніби між іншим, додав: — До речі, сьогодні на літературі ми розбирали твір одного древнього автора… називається «Всі біди жінок — від розуму». — Його погляд затримався на мені, очі блищали іронією. — Чула про таке?

Я вдала, що не вловила натяку, хоча пальці вже мимоволі стиснулися в кулаки.

— І як тобі? Захопився? — відповіла з викликом.

Він на мить знітився — зухвалість в очах згасла — мабуть, зрозумів, що провокація не спрацювала. Після короткої павзи заговорив серйозніше:

— Ні. Якщо чесно, я не прихильник гендерного шовінізму. Світ, який там описано, здається мені застарілим і трохи абсурдним. Але теми — вічні: ревнощі, зрада, кохання, заздрість… Є над чим подумати. — Потім його погляд ковзнув по мені, і він нагадав: —  Ти так і не відповіла... щодо Шекспіра.

Я вчепилася в книгу, мов у рятівне коло, відчуваючи, як щоки починають паленіти. Та все ж відповіла:

— «Дванадцята ніч»! А тобі? — мигцем глянула на новенького, силкуючись приховати свою нервозність.

— «Ромео і Джульєтта», — озвався він тихо, з такою дивною ніжністю, що змусила мене насторожитися.

Що?

Я скривилась і гмикнула зухвало, хоча насправді була вражена.

— Банально? — підхопив Ред, з лукавим блиском в очах.

— Та ні, — відповіла з усмішкою, — просто не очікувала такого вибору. Це ж більше для дівчат: сльози, драма, нещасне кохання… — знизала плечима, удаючи байдужість.

— А ти воліла б, щоб я захоплювався «Гамлетом», що мучиться питанням буття? «Бути чи не бути», так? — весело пирснув Ред, і на його вустах замайоріла лукава усмішка. — А може, «Король Лір»? Чи «Отелло» — ревнощі, зрада, пристрасть? — він не відводив погляду, дивлячись прямо мені в очі.

— Сумніваюся, що більшість хлопців твого віку взагалі знають, хто такий Шекспір. А ти… ти якийсь... незвичний, — пробурмотіла я, знову втупившись у сторінки. Голова була повна суперечливих думок, а серце закалатало швидше. Хотілося сховатися в тексті, заспокоїтись.

На кілька хвилин між нами запанувала бездоганна тиша.

— А що ти читаєш? — знагла поцікавився Ред, і моє серце, яке щойно почало сповільнюватися, знову зайшлося.

— Тобі навряд чи це буде цікаво, — відмахнулась я, уникаючи зустрічі поглядами.

— А ти ризикни, — відповів він з легкістю, що змусила мене знову глянути на нього.

Його усмішка була тепла, практично заохочувальна.

Та хай йому грець!

— Лопе де Вега «Собака на сіні», — нарешті здалася я.

— Влучно! — іронічно зронив він, і на його обличчі з’явився дивний посміх.

Чесно кажучи, ці слова боляче вкололи мене в самісіньке серце. Я рвучко обернулася до зеленоокого зухвальця. Мої щоки палали від обурення, а серце гупало, мов навіжене.

— Що саме ти мав на увазі? Що — «влучно»? Га? — голос затремтів від роздратування.

Ред ковзнув до мене лукавим поглядом.

— Ну, ти й... Тіс... — почав він обережно, та я вже насупилась, відчуваючи, як терпіння починає вичерпуватися. Проте наступна його фраза вибила землю в мене з-під ніг: — Ти дарма водиш хлопця за ніс.

— Що?! — простромила його ошелешеним поглядом.

— Це не закінчиться нічим добрим, — додав він твердо, без жодного натяку на жарт.

— Чому це? — здивувалася я його нахабству судити мої (ще навіть для мене самої) незрозумілі стосунки з іншим хлопцем. Руки почали тремтіти від обурення, в животі неприємно замлоїло.

— Бо в тебе немає справжніх почуттів до нього, — спокійно сказав він. Його очі були пронизливі, мов рентген, і я раптом відчула себе оголеною перед чужим, надто уважним судом.

— Немає почуттів? Та як ти взагалі можеш таке стверджувати? — я майже задихалась од обурення. — Мені з ним весело, — почала загинати пальці, — затишно, спокійно, цікаво… весело… — повторила, збившись. — Ну, ти зрозумів… Мені подобається, коли Тіс поруч. Коли ми разом. Коли… —  затнулась, відчуваючи, як щоки жаріють, а серце гупало вже десь у скронях.

— Це все прекрасно, — озвався новенький з поблажливою усмішкою, в очах блиснула іронія. — Але для справжніх стосунків цього недостатньо. Повір, я знаю. У тебе до нього немає того, що потрібно. А от він… він, здається, по-справжньому захоплений тобою. Просто шаленіє. А ти… Тобі з ним зручно. Ти звикла. Але звичка — це не любов. Я кажу це не просто так. Я сам через це пройшов та... обпікся.

Всередині мене здійнялася хвиля обурення, мов шторм на відкритому морі. Я іронічно фиркнула:

— Це ти про своє невдале весілля?

— Весілля? — Ред насупився, брови зійшлися в задумі. — А-а, ти про Берттіну, — раптом усміхнувся. — Та ні, я й не планував одружуватися. Це вона нафантазувала собі. Їй подобається думати так — їй це лестить. А я не заперечую. Нехай вірить у те, що хоче. — Він на мить замовк, а потім додав серйозно: — А ти не витрачай час. Скажи хлопцю правду.

— Яку ще правду?! — вигукнула я, різко відвертаючись. Серце гупало, мов навіжене, а думки в голові клуботали, не даючи зібратись.

— Істинну, — рівним тоном відповів Ред. —  Можеш тягнути час, та врешті-решт все одно зробиш йому боляче. Бо навіть потім ти не зможеш бути з ним. — Впевненість, з якою він казав це, мене водночас і обурювала, і трохи лякала. Звісно, я мала б запитати, звідки він знає такі подробиці моєї розмови з Тісом, однак логіка в той момент просто зникла — емоції взяли гору.

— Та чому ти в цьому такий впевнений? — випалила я, відчуваючи, як терпіння тріщить по швах. — Чому думаєш, що я просто тягну час?

Ред ледь помітно сіпнув кутиками губ, але стримав усмішку. А тоді, дивлячись на мене пронизливим поглядом, мовив:

— Бо якби ти справді щось до нього відчувала — не зволікала б. Ні з собою, ні з ним.

— І чому це? — я знову повернулась до нього, руки вже тремтіли від напруги.

— Подорослішаєш — дізнаєшся, — мовив він з веселим посміхом на устах.

Р-р-р, та він з мене знущається!

— Послухай, всезнайко! — вигукнула я, мимохіть стискаючи кулаки. Терпець урвався остаточно, і щоб не зірватися ще більше, я різко підвелася й почала метушливо ходити між столами, розмахуючи руками. — Я прийшла сюди, щоб хоча б трохи відпочити від усіх, перевести дух… А ти з’явився і почав читати мені мораль!

Поки я вивергала своє обурення, Ред мовчки стежив за мною.

 — Я вже по горло ситá вами всіма! До вашого приїзду моє життя було чудовим, просто ідеальним... — обурено виголошувала я, проходячи повз нього. — Щотижня я вигадувала нові способи, щоб допекти «міс Піґґі»... Так, іноді мене ловили, але це було частиною гри, розумієш?

Зупинилась і кинула через плече швидкий погляд. Він поблажливо кивнув. Я знову рушила вперед, продовжуючи ремствувати:

— У мене були чудові друзі. Нам завжди було весело та цікаво разом... Між нами не було проблем. Ніколи! — Я зупинилася, повернувшись до нього. — А потім з'явилися ви — і все пішло шкереберть! Тіс ні сіло ні впало вирішив, що закоханий у мене... А я… я подумала, що якось розберуся з цим пізніше… І ще Ебба… — я обірвалася, бо помітила, як обличчя Реда осяялося доброзичливим усміхом. — Що? Чому ти смієшся?

— Ти кумедна, — він дивився на мене знизу вгору, в очах зоріли лукавинки.

Я завмерла перед його столом, приголомшено втупившись у нього:

— Я киплю від злості, а ти називаєш мене кумедною? — розвела руками, відчуваючи, як тіло охоплює тремтіння.

Цієї миті очі Реда здалися мені дуже дивними — глибшими, майже магічними. Він плавно підвівся з-за столу, ковзнув по мені незрозумілим поглядом, і знічев'я вимовив:

— Ти подобаєшся Кейлу.

Моє серце пропустило удар. До чого це зараз? Що за нова провокація? Він мене випробовує, чи що?

Вирішивши підіграти, я відповіла з іронічною ноткою:

— Так, він згадував про це, коли навідував мене в Лазареті, — криво посміхнулась. — І що з того?

Ред залишався непроникним, але в очах промайнуло щось схоже на переможний вогник.

— Ти, мабуть, не зрозуміла. Ти йому подобаєшся. По-справжньому, — серйозним тоном вирік він і замовк.

Я не хотіла показати, що його слова мене зачепили, тому відповіла з уїдливістю:

— Трясця! То що — тепер мені ще й з ним час марнувати?

— Не вигадуй дурниць, — недбало кинув Ред, його смарагдові очі пронизували мене наскрізь. — Просто будь чесною. Насамперед із собою.

Я хотіла якось дошкульно відповісти, та замість цього лише кивнула. Бо, як би не хотілося це заперечити, в глибині душі я знала — він має рацію.

Щоб розрядити гнітючу тишу, яка запала між нами, я махнула рукою на книгу перед ним:

— Ще плануєш читати?

— Мабуть, уже ні. А ти?

— Я, либонь, теж ні, — тяжко зітхнула й рушила до свого столу.

— Дивно, — озвався він з теплою іронією, — ми з тобою наче книжкові фанати, а сьогодні не прочитали й рядка. Ти на мене згубно впливаєш!

— Або ти на мене, — посміхнулась я, закриваючи свою книгу з відчуттям, що день вийшов зовсім не таким, як я планувала.

— Ти завтра знову тут будеш? — Ред закрив книгу й підвівся.

— А ти що, плануєш скласти мені компанію? — підняла брову. На диво, мій гнів здимів, наче підхоплений вітром рій мошви, і на його місце прийшла несподівана цікавість.

— Авжеж. Хочу взятись за ще одну книжку, — Ред загадково всміхнувся, кивнувши на том Шекспіра перед собою. — Щось таке ж… пізнавальне.

Я примружила очі й стиснула губи, щоб не засміятися.

— Що навіть не спитаєш, яку саме? Не цікаво?  — продовжив він під'юджувати мене.

Я стенула плечима, силкуючись придушуючи сміх. Та не витримала — пискнула від сміху й запитала:

— І яку ж?

— Скажу завтра. Якщо дозволиш мені піти з тобою, — він ступив трохи ближче.

Щира усмішка новенького та вогняні бісики в його очах впливали на мене дуже дивно — я відчувала якусь метушню в животі, ніби там замешкала зграя метеликів, і водночас із цим мої ноги стали, ніби ватяні.

— Це несправедливо! — вигукнула я, обурено змахнувши рукою, а потім глибоко вдихнула, намагаючись приборкати напругу.

— Несправедливо буде, якщо ти не допоможеш мені сьогодні повернутись до Житлових помешкань, — його голос був надто спокійний, аж дратівливо врівноважений.

— З якого це дива ти вирішив, що я можу туди дістатись? — я кинула хитрий погляд на нього.

— Бо ти тут не вперше. Якось же ти прочитала всі ці книги, — Ред ковзнув поглядом по стелажах. — І тому я впевнений, що ти знаєш таємний шлях «додому».

Я схрестила руки на грудях і примружилася.

І треба ж — не просто красень, а ще й кмітливий.

— Коли я йшов сюди, то сподівався, що ти допоможеш мені повернутись... — розвів він руками.

— А якщо я відмовлюсь? — перебила, зухвало піднявши брову.

— Тоді мені пряма дорога до Карцеру, — знизав він плечима, ніби це дрібниця.

Я зітхнула, важко, як перед контрольною:

— Ти мною маніпулюєш!

— Маніпулюю тобою? Та ні, навіть не думав.

Я знову примружилася, намагаючись вгадати, що коїться в голові цього новенького. Проте його очі — незбагненні, смарагдові, як свіжа трава в Оранжереї — не переставали мене дивувати. Ми мовчки дивилися одне на одного, і раптове усвідомлення, що я знову залишилась наодинці з майже незнайомим хлопцем, ще й уночі, ще й так близько… змусило мене зніяковіти.

— Що таке? — знагла запитав Ред, голос був трохи хрипким, наче щойно прокинувся.

Я нахмурилась, не розуміючи, про що саме він питає.

— Твоє обличчя… Коли ти замислюєшся, між бровами з’являється тоненька зморшка, — він простягнув руку й легенько провів пальцем по переніссі. — Ось тут.

Мов розряд струму пробіг у мене по спині. Проте це було досить приємне відчуття... Я затамувала подих, відчуваючи ніжність його пальців на шкірі. Ред не поспішав прибирати руку,  і я не наважувалась зупинити його. Він ніжно провів кінчиками пальців по моїй брові, торкнувся щоки, і я відчула, як маленькі теплі хвилі розходяться по всьому тілу. В животі знову почали пурхати дивні метелики…

Тоді Ред неквапливо обвів пальцем моє підборіддя, спрагло дивлячись на вуста, які, ніби під чарами цього погляду, розкрилися... І саме в ту мить — світло згасло.

Я збентежено йойкнула, відчувши, як серце збилося з ритму.

— Що сталося? — пролунав злегка хрипкий голос Реда з темряви.

— От дідько! Я зовсім втратила відчуття часу… Либонь, вже одинадцята… світло скрізь вимкнули… — прошепотіла схвильовано. — Раніше воно було тут усю ніч... Але... Мабуть, щось сталося.

Адже «міс Піґґі» не з тих, хто легко переглядає правила.

— Як нам вибратись звідси? Є якийсь план? — перебив мої думки Ред, і вперше в його голосі я почула справжню тривогу.

О, а це цікаво! Хе-хе.

— Спокійно. Щось вигадаю…

— «Вигадаєш»? Тобто ти не збиралась повертатися додому сьогодні? — здивування в його голосі було майже комічним.

— Ага, не збиралась, — відказала рівно. — Бо мала намір прямувати звідси просто до Карцеру!