Розділ 20 «Міліметр до краю»
Либонь, за інших обставин мене б збентежила сама думка, що за дверима — хлопці. Але втома взяла гору, і зараз я була зосереджена лише на кришталево чистій, теплій воді, що стікала тілом, розслаблюючи м'язи й змиваючи всі турботи й тривоги цього складного дня. Це місце було справжньою оазою спокою й чистоти, де я могла хоча б деякий час побути на самоті, відпочити й відновити сили.
Я вимкнула душ і потягнулася за рушником. З-за дверей долинали приглушені голоси, але розібрати, про що говорили хлопці, було неможливо. Обтерла шкіру, розгорнула складену піжаму — подумки відзначила, що ще ніколи не носила чоловічого одягу. Шорти виявилися надто широкими, а майка — завеликою, довгою, майже як імпровізована сукня. Востаннє глянувши на відображення у дзеркалі, а затим, взявши ліхтарик і свої речі, я причинила двері й ступила до кімнати.
Там панувала мертва тиша — така глибока, ніби хтось навмисно прибрав усі звуки. Хлопці сиділи кожен на своєму ліжку: Тіс — у яскравій піжамі, що світилася в напівтемряві, а Ред майже зливався з густою чорнотою, його силует ледь вгадувався. Проте відчувши на собі їхні погляди, я занервувала. А тоді ліхтарик у руці мимохіть ковзнув приміщенням, розсікаючи темряву яскравим променем... Майже одночасно хлопці примружились, захищаючи очі від раптового світла, та дружньо заремствували. Трохи зніяковівши та буркнувши «вибачте», я направила промінь ліхтарика додолу, намагаючись уникнути їхніх поглядів.
— Симпатичний костюмчик! — озвався Ред уже з грайливою ноткою в голос. — Тобі пасує.
Тіс лише підтакнув і якось дуже нервово гигикнув. Мої губи розтягуються в зловісній усмішці — шкода, що вони, здається, її не помітили. Тоді ігноруючи їхні недолугі вигуки й погляди, я неквапливо рушила до свого ліжка, обмірковуючи, з якого боку краще підійти. Оскільки моя тумбочка була розташована між нашими з Редом ліжками, то я обійшла своє ліжко праворуч. Поставивши ліхтарик зверху на тумбочку, акуратно склала речі всередину, силкуючись не створювати зайвого шуму. Затим відкинула ковдру, вже збираючись нарешті лягти, коли раптом Ред вигукнув жартівливим тоном:
— Стривай! Ти серйозно хочеш сховати таку красу під ганчіркою?
Я мимохіть озирнулась через плече та зустрілась із його очима, у яких палахкотіла лукавинка. Він дуже повільно провів зацікавленим поглядом по мені згори вниз, а потім повернувся до обличчя. На мить ми застигли, вдивляючись одне до одного. Звісно, я трохи зніяковіла, та очей не відвела.
— Гей! А тобі що, митися не потрібно? — Тіс своїм несподіваним зауваженням перервав наш зоровий контакт з Редом.
Новенький неохоче перевів погляд на мого друга й коротко кивнув. Тоді Тіс рвучко підвівся, прожогом чкурнула до шафи, витягнув рушник і піжаму, а потім кинув їх Реду до ніг, буркнувши з вимогливою інтонацією:
— Поспішай. Хотілося б сьогодні хоч трохи поспати.
Ред мовчки підвівся, взяв ліхтарик і речі, що йому «люб’язно» запропонували, і демонстративною ходою рушив до душової. Коли двері зачинилися, ми з Тісом опинилися в майже повній темряві — якби не наші піжами, що світилося яскраво-зеленим.
Кілька секунд панувала глуха тиша. Потім за дверима почулося шипіння води — Ред увімкнув душ. Тіс ніби тільки цього й чекав, одразу рушив у мій бік... Присів навпроти мене на ліжку Реда, уважно дивлячись у вічі. В його погляді було щось, що змусило мене відчувати себе трохи незручно, наче під мікроскопом.
— Що в тебе з ним? — тихо пробасив він набурмосившись.
Трясця! Знову ревнощі.
Силкуючись не піддаватися емоціям, я кинула на нього гордовитий погляд й, карбуючи кожне слово, відказала:
— З чого ти взяв, що між нами щось є?
Ураз обличчя Тіса змінилося — зробилося задумливим і сумним, у очах промайнув відчай.
— Ріко, я ж тебе знаю… Ти не така. Тобі ж це не цікаво...
Важко описати, які почуття це збурило в мені, проте все ще тримаючи себе в руках, я чітко проказала:
— Тісе, послухай. Я взагалі не розумію, про що ти зараз мелеш. Сьогодні ми ж усе обговорили, і ти погодився чекати! — зробивши наголос на останньому слові, я якнайшвидше залізла під ковдру, натягнувши її аж до шию. Дуже хотілося, щоб цей день нарешті скінчився.
— Я — так! А от ти, здається, ні! — уїдливо виплюнув він.
— Та що з тобою? — скипіла я, відчуваючи, як гнів підступає до горла. — Якщо ти постійно ревнуватимеш мене до кожного… першого-ліпшого… тоді я не хочу нічого ні зараз, ні через рік... Ніколи! — слова прозвучали вельми рішуче.
Тіс рвучким рухом перемістився на моє ліжко. Я завмерла. Завдяки його яскравій піжамі я добре його бачила... Та мені не сподобався його погляд — якийсь хижий, чужий... Це насторожувало.
— Не бійся, я не… Я нічого…
Стараючись приховати своє занепокоєння, я гордовито підняла брову й твердим голосом вирекла:
— Я не боюся. Ба більше, тебе. Проте ти поводишся як справжній дурень.
— Закоханий дурень, — уточнив він, розтягуючи вуста у посмішці. Вона теж мені не сподобалася, бо лякала своєю божевільною солодкістю.
— Закоханий чи ні — все одно дурень! Це нічого не змінює, — я знизала плечима. Зберігати нейтральний вираз обличчя ставало дедалі важче, бо всередині все кипіло, наче вулкан напередодні виверженням.
— Може, для тебе й ні, а для мене… — Тіс несподівано замовк, мовчки блукаючи очима по мене. Я ще ніколи не бачила в нього такого погляду. Та я взагалі ніколи ні в кого. Якби я краще розумілася на таких речах, то, либонь, назвала б цей погляд «хтивим».
— Ти така гарна, Ріко, — пробубонів він ледь чутно, проте це прозвучало штучно й трохи моторошно. У шлунку неприємно замлоїло, спиною пробігся холодок, а серце схвильовано загупало.
— Тісе, йди спати! Ти ж сам казав, що хочеш виспатися, — нагадала я, силкуючись говорити якомога м'якше, проте виходило не дуже — голос тремтів.
У його темних очах промайнуло здивування:
— Що з тобою, Ріко? Ти боїшся мене?
— Не мели дурниць! Просто я страшенно втомилася, — відповіла я, намагаючись зобразити позіхання. Акторка з мене — нікудишня... Ех!
— Він сказав, що ти йому подобаєшся... — ні з того ні з сього промимрив Тіс.
— Що? — перепитала я, збентежено дивлячись другу в очі, його зіниці були надто розширені. Це не обіцяло нічого доброго.
— Та байдуже, що він сказав… — пробурмотів він. — Тобі ж усе одно, еге ж? — він присунувся до мене ближче, дихання стало важким, нерівним. І знову неприємний холодок пробіг шкірою. Хотілося заверещати, але горло стислося від огиди.
— Тісе, ти… — я ледве вичавила з себе, втискаючись спиною в подушку. Подих перехопило й холодний піт виступив на лобі.
Він пильно дивився на мене, погляд був геть якимось хижл-хворобливим.
— Будь ласка, Тісе… — я відчувала, як простір навколо стискається, заповнений його присутністю. Відступати вже не було куди.
— Ріко, я просто… хоча б раз… хочу тебе… — прошепотів він, нахиляючись ближче. Його обличчя було вже зовсім поруч, я відчула гаряче дихання на своїй шкірі. Стиснула губи, намагаючись зібратися — думки плутались, емоції вирували.
— Ріко…
Його вуста вже були за міліметр від моїх, коли раптом у душовій затихнув шум води. Тіс на мить відвернувся... Я, скориставшись цією можливістю, щосили штовхнула його. Він відлетів назад і вдарився об бульку ліжка. Поки він приходив до тями, я вже скинула з себе ковдру, зіскочила на підлогу й кинулася до вхідних дверей. Вхопилася за ручку — холод металу обпік долоню. І в ту ж мить за спиною пролунав його зляканий голос:
— Ріко, не роби цього! Тебе ж спіймають! Не треба!
— Та мені начхати! — люто гаркнула я й розчахнула двері. Та раптом на мить осліпла від спалаху блакитного світла.
— Ти що, з глузду з’їхала? Зачини двері негайно! — пошепки пробасив Тіс, тремтячим він напруги голосом.
Я відчула його хвилювання, проте, не озираючись, ступила до причиненого проходу.
Тіс гукнув голосом сповненим відчаю:
— Ріко, не треба! Пробач! Я не хотів тебе лякати! — у голосі бринів відчай. — Я думав, ти ніколи не зважишся… тому… — він замовк.
Я, відчуваючи, як гнів підіймається всередині, кинула через плече:
— Тому вирішив силоміць поцілувати мене?
Він опустив очі додолу та пробубонів:
— Вибач... Я не подумав.
Я глухо гмикнула й зробила ще один крок назовні.
— Будь ласка, не йди… — простогнав Тіс, і я мимоволі озирнулася.
Він нібито сіпнувся до мене, проте в ту ж мить двері душової розчахнулися — звідти прожогом вискочив Ред із ліхтариком у руці. Він був лише в шортах, волосся ще мокре, а на обличчі спершу застиг подив, який миттєво змінився на обурення. Не зупиняючись, він рішуче обійшов Тіса, відштовхнувши того вбік, і попрямував просто до мене.
— Ти що там робиш? — запитав Ред, підвищивши голос. А я й схаменутися не встигла, як він рішуче затягнув мене назад у кімнату й зачинив двері. — Ви що показилися? Якого біса у вас тут відбувається? — його брови зійшлися на переніссі, утворивши глибоку складку. Ліхтарик спершу освітив мене, потім — Тіса.
Я мимохіть знизала плечима, а Тіс опустив голову, втягуючи її у плечі, наче силкувався сховатися від Редового погляду.
— Навіщо ти вийшла в коридор? — голос новенького пом'якшав, проте напруга в ньому все ще відчувалась.
Я мимоволі ковзнула поглядом по його оголеному торсу до шортів, що ледь світилися зеленим. Ред, звісно, це помітив — і зухвало посміхнувся.
— Перепрошую за такий вигляд, не встиг одягнутися через ваші… е… з'ясування стосунків…
— Ми не з'ясовували ніяких стосунків! — випалила я. Мої щоки палали від обурення.
— Та невже? — іронічно зронив Ред і метнув погляд на Тіса. — А ти чого мовчиш?
— Пробач, Ріко… — пробурмотів той, не зводячи очей од підлоги.
Мені щиро закортіло врізати йому. Бо мало того, що цей бевзень раптово кинувся до мене з поцілунками… Так ще й через нього я ледь не наробила лиха — якби Дорослі застукали мене в коридорі Чоловічого крила, нам би всім добряче перепало. І тепер він ще й виглядає перед Редом як бовдур. Трясця, Тісе! Зберися, ганчірко!
— То що сталося? — запитав Ред, уважно вдивляючись у мене. В його очах мерехтіли тривога й цікавість.
Я не витримала цього погляду — опустила голову, тихо вимовивши:
— Це моя провина. Не варто було виходити…
— Але ж вона вибігла через мене, — кволо озвався Тіс.
Я мимохіть кинула на нього побіжний погляд — вигляд він мав гнітючий: плечі опущені, очі втратили звичний блиск.
— О, вже краще! — весело вигукнув Ред. Його вуста вигнулися в іронічній посмішці, яка не зовсім відповідала тривожному блиску в очах. — І хто ж почав?
— Я! — вигукнули ми з Тісом одночасно.
Новенький підняв брову, на його обличчі з’явилося здивування, змішане з легкою розвагою:
— Ну що ж, друзі, приємно бачити, як ви намагаєтеся вигородити одне одного, проте…
— Я його не вигороджую! — відрізала я.
— Я себе не виправдовую! — водночас вигукнув Тіс.
— Авжеж, помітно, — Ред стиснув губи, стримавши посмішку. А вже в наступну мить його обличчя стало напрочуд серйозним. — Знаєте, що? Нам усім треба виспатися. А завтра... завтра розберемося з усім цим. Домовилися? — він поглянув на нас по черзі. Ми мовчки кивнули й розійшлися по ліжках.
Я вляглася, натягнула ковдру до підборіддя й з полегшенням зітхнула. Нарешті цей дивний, виснажливий день добіг кінця.
Хлопці теж вмостилися, побажали мені на добраніч. За кілька хвилин Тіс уже сопів, дихання стало рівним, спокійним. А я лежала з розплющеними очима, не в змозі заснути. Думки роїлися в голові, мов дрібна мошва навколо ліхтаря.
Я згадувала все, що сталося між нами з Тісом, і свою дивну реакцію після того. Я ж не боялася його — ні, зовсім ні. Якби захотіла, могла б одним ударом поставити його на місце, і ми обидва це знали. То чому ж я цього не зробила? Чому дозволила ситуації зайти так далеко, наражаючи на небезпеку й себе, й хлопців? Якби не Ред…
Я перевернулася на бік, обличчям до новенького. Очі вже звикли до темряви, і я побачила, що він лежить на спині, з рукою під головою, втупившись у стелю. Декілька хвилин мовчки спостерігала за ним, силкуючись зібрати до купи власні думки.
Коли раптом Ред повернув голову до мене.
— Ти чому не спиш? — пошепки запитав він.
Я трохи розгубилася, однак відповіла зустрічним запитанням:
— А ти чому?
Тоді на його обличчі з'явився усміх, теплий і трохи задерикуватий:
— Думаю.
— Я теж, — тихо зітхнула я.
— Про що саме? — Ред перекинувся на бік, продовжуючи уважно дивитися на мене.
Відчувши, як серце пропустила удар, я невпевнено відказала:
— Порівнюю...
— Що порівняєш?
— Не що, а кого, — уточнила я.
Ред на якусь мить завмер, либонь, щось обмірковував, а потім:
— Мене й... його, — підвівся на лікті й кинув погляд на Тіса. Я кивнула головою. — І як? — сумовито всміхнувся.
— Погано.
— Тобто? — він витріщився на мене.
— Ти мав рацію, — визнати це було непросто, тая знала: зараз потрібно бути чесною.
— Мав рацію? У чому саме? — це прозвучало трохи здивовано.
— Я нічого до нього не відчуваю... ну, в тому сенсі... ну ти розумієш, еге ж? — глибоко зітхнула. — Я не зможу бути з ним... навіть з часом... — замовкла, а потім обернулася до Тіса. Він мирно спав, його рука звисала з ліжка, і я чомусь відчула легкий укол жалю.
— Можливо, це прозвучить жорстко щодо нього, проте мені приємно це чути, — прошепотів Ред і всміхнувся. Та я відчула відтінок сум в його голосі.
Лягла на спину, вдивляючись у стелю й прислухаючись до себе.
— Приємно те, що я не зможу бути з ним?
— Ага, — відповів Ред, теж повертаючись на спину.
Ми замовкли, кожен занурений у власні думки. Спливла хвилина, і я, знову повернувшись до Реда, спитала:
— А ти про що думав?
Він, дивлячись у стелю, відповів:
— Про тебе.
Я невдоволено гмикнула.
— Що? Це щира правда! — він повернув голову до мене.
— На сьогодні мені зізнань достатньо! — прошипіла крізь зуби я та перевернулася на інший бік... Там був Тіс.
«А-а-а! Трясця! Чому усюди хлопці?!» — я натягнула подушку на голову, стримуючи бажання закричати.
Та хвиля емоцій швидко відступила. Вже за кілька хвилин втома накрила мене, і я відчула, як сон повільно бере своє... Тепло ковдри огортало мене, мов захисний кокон, і наче з іншого виміру, крізь туман сну, до мене долинуло:
— Солодких снів, Ріко.