Розділ 23 «Закон протидії»

— Ти у своєму розумі? — Тіс виглядав так, ніби ось-ось вибухне від обурення. Його очі блищали, а обличчя почервоніло від гніву.

Як і передбачала: початок «дивовижний».

Я подумки посміхнулася.

— Якого дідька ти приперлася до нас на Тренування, Ріко? — продовжив гарчати мій друг. — Коли ти переконувала нас із Редом, що в тебе все буде добре то, мабуть, забула повідомити, що «добре» — це по-твоєму, а не як у всіх інших людей!

— Та все ж пройшло нормально, — я знизала плечима, силкуючись виглядати безтурботно, хоча всередині відчувала легке хвилювання. Добре, що він не чув, що я просила Кейла поцілувати мене, бо тоді б ще більше шпетив мене.

— Нормально? — Тіс наблизився до мене та тицьнув пальцем мені у брову, я йойкнула. — Ага, боляче? А обличчя його друга бачила? — він різко махнув головою на Реда.

Всередині мене все стислося, коли я пригадала роз'юшене обличчя Кейла.

— А я в захваті від Ріки, — раптом втрутився Патрік. — Так віддубасити Тренера! Це ж КРУТЕЗНО!

— Якщо ти не помітив, він також віддубасив мене, — криво посміхнулася я, силкуючись пальцями стерти кров зі скроні.

— Це неважливо! — махнув рукою Пат. — Ти була неперевершена!

— Дякую, — щиро всміхнулася малому та показала язик Тісу.

Той закотив очі у відповідь, а тоді штовхнув у плече Реда, що стояв поруч, зі схрещеними на грудях руками.

— А ти чого мовчиш? Ти ж теж обурювався з приводу її витівки!

Ред зміряв мене пронизливим поглядом і відповів:

— Спершу, так, обурювався. А потім зрозумів, що вона знає, що робить, — і підморгнув мені, теплі сміхотинки жевріли на денці його зіниць.

Я не стрималася й задоволено всміхнулася.

Проте несподівано погляд Реда похолоднішав, і він крижаним тоном додав:

— А от Кейл насправді мене здивував. Він останнім часом зовсім непередбачуваний.

Овва. Щось це мені нагадує...

Одразу усмішка зникла з мого обличчя, Тіс насупився, а очі Пата засновигали з Реда на мене.

— Якщо чесно, я не очікувала, що добровольцем буде Кейл... — обережно почала я.

— Думала, що це буду я? — Тіс з-під брів зиркнув на мене, проте в очах промайнув вогник надії.

— Авжеж. Або ж хтось з близнюків. Або... — кивнула на Реда, і той на це ледь помітно всміхнувся й захитав головою. — Проте я не розумію, навіщо це було Кейлу? Він хотів мене принизити? — не стримуючи емоцій, обурено запитала я.

— Ні! Зовсім ні! — несподівано озвався Пат, дивовижні сині очі розширилися від здивування. — Навпаки, він захоплюється тобою.

— Захоплюється? Він примудрився вкласти мене на лопатки! — іронічно виказала я, звівши брову. — Який цікавий спосіб захоплення.

— Я казав же, ти йому подобаєшся, — ні сіло ні впало спокійним тоном вимовив Ред, і ми водночас із Тісом втупилися в нього. Не знаю, хто здивувався більше: я, адже Ред сказав це перед усіма, чи Тіс, у якого з'явився ще один конкурент... Трясця.

Я нервово проковтнула, а мій друг заграв жовнами й опустив очі.

Коли раптом знову озвався Патрік:

— Це правда. І хоча Кейлу багато хто з дівчат подобається, зате лише до Ріки він відчуває повагу. Як і кожен із нас.

Думаю, малий силкувався врятувати становище, і це було дуже мило з його боку, проте Тіс, блиснувши на мене пригніченим поглядом, насупився ще більше.

Чи спроможний Тіс хоч би раз порадіти за мене, га? Я щойно здобула повагу та визнання серед хлопців. І, між іншим, серед двох Дорослих також! Невже він не розуміє, як це для мене важливо? Егоїст!

Всередині мене зростали роздратування й образа. Це було схоже на вогонь, що повільно розгорається, загрожуючи вирватися назовні. Проте, з титанічними зусиллями, я змогла стриматися... Глибоко вдихнула, заспокоюючись і нібито проігнорувавши реакцію Тіса. А далі силкуючись поводитись незворушно, мовила:

— Хлопці, даруйте, але наразі я хочу залишити вас... Хоча б до сніданку. Мені врешті-решт треба потрапити до своєї кімнати, — чесно, я пишалася цим спокійним тоном.

Патрік, здається, вже знав, що я не ночувала сьогодні в Жіночому крилі, бо лукаво всміхнувся. На інших я не дивилася. Не могла. Відчувала, що будь-який вираз обличчя Реда або Тіса може зруйнувати мою крихку рівновагу. Тож більше нічого не кажучи, я попрямувала до виходу.

— Ріко! — почувся голос Тіса, що змусив мене знехотя озирнутися.

— Хлопці мають слушність: сьогодні ти була приголомшлива! — він промовив це з непідробною ніжністю й захопленням.

Ну, нарешті!

Я задоволено всміхнулася другові, потім мимоволі кинула короткий погляд на Реда й чимшвидше дремнула до виходу.

Вже по дорозі до Житлових приміщень я згадувала вираз обличчя Реда: легка усмішка на губах і дивовижні зелені очі, які дивилися на мене водночас із ніжністю та легким смутком... Щоб це могло означати?

 

***

 

Коли я нарешті потрапила до нашої кімнати, дівчат ще не було, бо їхнє Тренування ще тривало. Тиша в кімнаті була приємною зміною після метушні останніх годин. Відчувалося, ніби весь світ зупинився на мить, дозволяючи мені насолодитися рідкісним моментом спокою.

Остання доба у мене пройшла просто шалено, і я зрозуміла, як сильно втомилася. Відчувала, як кожен м'яз у тілі просить відпочинку. Хотіла повалитися на ліжко й хоча б на декілька хвилин відключитися, проте не дозволила собі такої розкоші. Зібравши залишки сил і взявши шкільну форму й рушник, я попленталася до Душової.

 

***

 

Поки я приводила себе в порядок, марудилася різними думками... Останні кілька днів були суцільним хаосом. З появою новеньких усе в житті змінилося, і ці зміни здавалися мені надто швидкими й незрозумілими. Поведінка Тіса дратувала, дії Кейла не подобалися, а Реда я взагалі не могла розуміти... І, якщо чесно, я не мала жодного уявлення, що з усім цим робити. Здавалося, я опинилася в самому епіцентрі бурі, і не знала, як знайти вихід.

Звісно, мені хотілося повернутися назад, до попереднього життя, яке тепер здавалося майже ідилією. Я згадувала ті дні, коли все було простіше, коли не доводилося розбиратися в чужих мотивах і власних сумнівах. Але повернення назад було неможливим... Тож я силоміць відштовхнула ці думки, заштовхала їх у найдальший куток свідомості. Бо знала: якщо зараз дам їм волю — розсиплюсь... А мені конче потрібно було триматися. Бути зібраною. Сильною. Без права на слабкість.

Та замість тиші в голові спалахнули нові думки — не менш нав’язливі: «Що, власне, хотіла “міс Піґґі” від Ферлеса?» й «Чи не матиме він тепер проблем через те, що запросив мене на їхнє Тренування?»

І вже за кілька митей я щиро пошкодувала, що мені не зробили лоботомію. А-а-а!

 

 

***

 

Якимось робом мені все-таки вдалося заспокоїтися. Повернувшись до кімнати, я нарешті зустрілася з дівчатами. Бетті виглядала трохи роздратованою, з розбитою губою, а Ебба, як завше після Тренування, була злегка напружена.

Спершу вони оточили мене й наперебій почали вигукувати питання на кшталт «Де ти була?» та «Чи все з тобою гаразд?» До того ж Ебба, схвильовано дивлячись на мене, зізналася, що думала, ніби я потрапила до Карцеру. Чудової думки про мене моя маленька подруга, еге ж?

Коротше, в цьому хаосі я встигла лише запитати у Бетті, що з її губою. І виявилося, що губу їй розбила якась «пихата швабра 31-14», а обурена білявка була через те, що якийсь «пришелепкуватий» знову зламав ніс Кейлу. Тоді я вимушена була зізнатися, що тим «пришелепкуватим» була я та, відчувши легкий укол провини, пояснити, що це сталося випадково.

А далі я дуже швидко й коротко розповіла дівчатам, що через деякі обставини мені довелося ночувати в Чоловічому крилі, а зранку ще й потрапити до хлопців на Тренування. Після моїх слів напруга в кімнаті стрімко зросла, тому я вирішила поки не розповідати подругам про мої нічні пригоди з Редом і про те, де насправді я ночувала.

Однак і без цього реакція дівчат на мою розповідь була дивною: Ебба глипала на мене такими журливими очима, ніби я вбила останню панду на планеті, а Бетті, навпаки, почала жартуватися з мене, виголосивши: «Ось до чого доводить людей читання!» Потім вона сміючись докинула, що знає ще одного «фана Бібліотек» — Реда, і що нам з ним треба створити ганебний гурток любителів книг, адже лише ми використовуємо Бібліотеку для читання, а не як всі нормальні підлітки... Здавалось, що білявка вже забула про зламаний ніс Кейла й про поразку на Тренуванні, та, либонь, ще довго могла б глузувати з мене, якби я не нагадала їй, що в них з Еббою зовсім обмаль часу. На це вона лише зміряла мене хитрим поглядом, проте нічого не сказала.

Коли вони з Еббою взяли свої речі та попрямували до Душової, я відчула тимчасове полегшення, проте знала, що Бетті просто так від мене не відчепиться.

 

 

***

 

Дорогою до Їдальні я намагалася не розмовляти з дівчатами. На вулиці було дуже спекотно, сонце палило нещадно, тому я квапилась якнайшвидше дістатися будівлі й сховатися від цього пекла всередині.

Бетті з Еббою прошкували за мною, і все було б більш-менш терпимо, якби білявка знову не почала випитувати в мене про мою ночівлю в Чоловічому крилі... Ну, звісно, її наполегливість почала дратувати мене, проте на будь-яке її запитання я лише стримано знизувала плечима, не бажаючи розпалювати конфлікт. Нарешті новенька здалася, і на деякий час запала мовчанка.

Проте вже за кілька хвилин Бетті вирекла:

— Знаєш, я помітила, що ти реально магнітиш людей, — це прозвучало спокійно, без зайвих емоцій чи приколів. Як суха констатація факту. — Ти маєш внутрішній вогонь, і, мабуть, наскільки сильно це чіпляє тих, хто поруч, — її голос стишився. — Тебе не лише бояться, як ти казала. Тебе ще й поважають. І сильно.

Я скосила на білявку очі та закусила губу, силкуючись не розреготатися. Бо це ж така сміхота!

Бетті хотіла щось додати, проте не встигла, бо цієї миті нас наздогнали близнюки 20-27 та 20-38. Швидко оминаючи нас обабіч, вони одночасно озирнулись й гучно зригнули, затим, гримнувши реготом, помчали до Їдальні.

— Що ти там казала про людей, які мене поважають? — здавлено пирхнула я, награно піднявши брову.

— Я мала на увазі адекватних людей, а не цих пришелепкуватих опецьків із манерами неандертальців! — з огидою в голосі вигукнула Бетті, гидливо зиркаючи вслід братам-бугаям, що віддалялися.

Ми з Еббою не втрималися й розсміялися —  коментар новенької був надто влучний.

— А хіба це не правда? — щиро здивувалася вона, розвівши руками.

Бетті була така кумедна у своєму обуренні, що ми з малою просто не могли зупинитися. І поки вона продовжувала буркотіти про «дикість» близнюків, ми заходилися від сміху.

У такому піднесеному настрої ми зайшли до Їдальні. Всередині панував знайомий хаос: дзенькіт посуду, гомін голосів, сміх, вигуки. Взявши таці, ми рушили до Роздавальної. На сніданок сьогодні: каша, сирна запіканка й чай. Я зморщила носа: чай мав надто різкий запах, тож вирішила обійтися без нього. Бетті, помітивши мою реакцію, теж відмовилася.

Я обвела поглядом зал — наші друзі-хлопці сиділи всі за одним столом. І навіть Тіс був із ними.

Ебба легенько штовхнула мене ліктем,  змушуючи наблизитися до неї, та схвильованим голосом запитала:

— Тіс що, знову з нами?

Я лишень загадково всміхнулася й кивнула.

— Як ти це провернула? — мала стурбовано наморщила лоба.

Я трохи нахилилася й прошепотіла їй на вухо, не поспішаючи:

— Кажуть, спільні Тренування зближують.

Мала здивована втупилася в мене, я підморгнула їй.

Потім ми рушили до столу, і хлопці зустріли нас усмішками. Коли ми з дівчатами нарешті всілися, розмова враз зав’язалася, а до загального гулу додалися наші жарти й сміх. Навіть Тіс, зазвичай стриманий і мовчазний, сьогодні виглядав розслабленим.

Проте мене не полишало відчуття провини через Кейла. Ще здалеку я помітила, що його немає за столом. Тож обережно спитала:

— А де Кейл?

Ред кинув на мене напружений погляд, і я трохи зніяковіла, однак очей не відвела.

— У Лазареті, — сухо відповів він. Голос був рівним, та в погляді жевріла тривога.

— Але чому так довго? — здивовано вигукнула Бетті, що сиділа між Редом і Патом. Вона нервово крутила ложку в руках.

Либонь, її нервозність передалася мені, бо я ще більше нашорошилася.

— У Кейла щось серйозніше, ніж зламаний ніс?

Я чудово знала: навіть найскладніші переломи Учнів медики лікують за годину, не більше. А з носами — й поготів: минулого разу їм вистачило п’ятнадцяти хвилин, і Кейл уже був як новенький.

Мабуть, я вимовила вголос те, що цікавило кожного з нас, бо всі мої товариші втупилися в Реда стурбованими поглядами.

— Лікар Джонсон сказав, що Кейлу потрібне якесь додаткове обстеження. Після випадку з тобою  вони тепер усе перевіряють удвічі ретельніше, — пояснив той, проте мені здалося, що він знає набагато більше.

— Та ж я була здорова! Всі аналізи це підтвердили! — вигукнула обурено, і, либонь, пів Їдальні обернулося на мій голос.

Раптом Тіс, що сидів праворуч, мовчки поклав долоню на мою руку й легенько стиснув. Безперечно, він хотів мене заспокоїти, проте від несподіванки я здригнулася, і майже миттєво рвучко відсмикнула руку, відчуваючи, як серце схарапуджено заходиться в грудях.

— Тісе, що ти робиш? — прошипіла я крізь зуби.

Друг дивно стрельнув на мене очима, проте нічого не сказав. Бетті, Ред та Патрік стримано всміхнулися. А Ебба... Далебі, я не зрозуміла вираз її обличчя: чи то пригнічений, чи то... заздрісний? 

Коли раптом Ред, наче нічого не сталося, продовжив розмову:

— Якщо Кейла не відпустять до обіду, піду до нього.

— Чи можна мені з тобою? — акуратно запитала я, відчуваючи, як всі п'ять пар очей одночасно зосередилися на мене. — Що? — огризнулась я. — Я, між іншим, хвилююся! Це ж через мене він...

— Ти можеш піти зі мною, — чітко проказав Ред. — І не треба ні перед ким виправдовуватися.

Я насторожилася й завмерла, чекаючи на купу коментарів од друзів. Але йому ніхто не заперечив, навіть Тіс. Це було геть незвично.

— Ну, і як минуло Тренування? — швидко змінила тему Бетті, явно стараючись трохи розрядити атмосферу.

— А Ріка ще не встигла поділитися? — Ред глянув на мене з-під брів, погляд був уважний, із ледь помітною насмішкою.

— Вона розповіла лише те, що зламала Кейлу ніс — той самий, який до того зламав ти — і все! — відказала білявка, манірно стенувши плечима.

— Ріка була неймовірна! — раптом захоплено проголосив Пат.

Тоді Бетті повернулася до нього з дивним виразом на обличчі: брови злетіли, а губи склалися в легку усмішку, що виражала змішане почуття здивування й зацікавленості.

— «Неймовірна», кажеш? Патріку, на трені дівчина не може бути неймовірною. Вона може бути такою в люксовій сукні за нечувані гроші. Або в купальнику — якщо є чим похизуватись. Або в ліжку, якщо…

— Досить, ми вже вловили твою думку, Берттіно, — зупинив її Ред, трохи підвищуючи голос.

У цю мить він уважно стежив за Тісом, який, усміхаючись до Бетті, здавався цілком поглинутим її присутністю. Ігнорував і мене, і Реда. Ти ба, це щось новеньке.

Білявка почала корчити пички, передражнюючи Реда, й, звісно, той, спіймавши її на «гарячому», видихнув:

— Берттіно, мені часом не віриться, що тобі сімнадцять. Поводишся як п'ятирічна дитина.

Вона, анітрохи не соромлячись, пустила очі на лоба й, повернувшись до Реда, кинула йому в обличчя:

— А ти часто бачиш п'ятирічних дітей, Реде? Знаєш, які вони, га?

Я лишень встигла побачити на обличчі Реда дивну емоцію, проте не зрозуміла її... Чи то було обурення, чи здивування, чи страх? Чи все разом? Проте я точно знала, що Бетті про щось натякає своєму «колишньому», і йому це не дуже подобається.

— А мені іноді здається, що я старший за вас усіх, на ціле життя, — пробурмотів Патрік нібито спокійним тоном, проте в його очах палахкотіла іскра гумору.

— Тоді я на цілих два, — видихнула Ебба так зворушливо, що всі засміялися, крім Бетті.

— Не розумію, чому ви смієтеся? — в голосі білявки прозирала образа. — Якщо хтось тут і є дитиною, то це Ред! Хоч і завше вдає з себе Дорослого, — вона демонстративно взяла ложку та почала їсти кашу.

На кілька хвилин запала мовчанка — всі зосередилися на їжі. Я час від часу поглядала на Бетті: спершу вона без ентузіазму порпалася в каші, потім — у запіканці, а зрештою відсунула обидві тарілки й, схрестивши руки на грудях, втупилась кудись у простір.

Я кинула погляд на Реда. Він підморгнув і ледь помітним рухом очей кивнув у бік Бетті. Та сиділа насуплена, з надутою міною, ніби досі тримала кашу за щоками. Ред надув щоки, і я не витримала — писнула й почала кашляти, подавившись.

Тіс з переляку почав грубо плескати мене по спині, але я здригнулася й різко відсахнулася.

— Вибач, вибач... Забув, — пробурмотів він, швидко прибираючи руки. На обличчі було щире розкаяння.

І раптом Бетті пожвавішала:

— Вона що, не любить, коли їй стукають по спині?

— Так, — похмуро підтвердив Тіс. — Не любить, коли торкаються її спини…

— Мені не приємно! Тому ніколи так не робить, якщо не хочете в носа! — обурливо вигукнула я, відчуваючи, як усередині розростається щось похмуре й моторошне.

— Чому? — не вгамовувалася Бетті, її надокучливість не допомогла мені заспокоїтися.

Роздратування дряпало легені, шию, руки й ноги, підкрадалося до мозку, і я вже приготувалася огризнутися, проте не встигла, адже всією Їдальні голосно пролунало:

— 30-15, тебе викликає Начальниця Колонії Оверсі!

Я здригнулася. Овва, «міс Піґґі» нарешті згадала про моє існування. Давно не згадувала...

Усі в Їдальні разом завмерли, втупившись у мене. Силкувалася не зважати на ці погляди, хутко підвелася з-за столу й, криво посміхнувшись, промовила:

— До речі, коли мені не залишають вибору — це теж мені не подобається. Проте, знаєте, кожна дія викликає протидію. Тож в цьому випадку — удар у ніс навряд чи щось вирішить.

Я сподівалася бодай на усмішку, але натомість зустріла лише мовчання. Друзі дивилися на мене з тривогою й цікавістю, ніби чекали, що буде далі.

— Що ж, даруйте. Мушу вас залишити.  Побачимось на заняттях, — додала я сухо, схопила тацю та якнайшвидше попрямувала до Мийки, відчуваючи, як усі погляди впиваються в спину.

Десь на пів шляху мене наздогнав Ред і запропонував супроводити до кабінету Начальниці Колонії. Звісно, я чемно відмовилася, не зовсім розуміючи, навіщо йому взагалі туди йти, якщо його ніхто не кликав. Тоді він якось загадково глянув на мне й прошепотів, що може допомогти…

Не знаю, на що він розраховував, проте я знову відмовилася. Сказала, що впораюся сама — у мене ж із «міс Піґґі» свої рахунки, свої психологічні шахи. До того ж мені було цікаво: чому такий офіційний виклик, ще й посеред сніданку? Якби вона хотіла відправити мене до Карцеру — давно б це зробила. А отже, її «запрошення» було чимось новеньким для нас обох. А це водночас інтригувало й насторожувало. Бо хтозна, що ще могла вигадати ця пришелепкувата жінка? Я не виключала навіть якесь нове, особливо витончене покарання.

Занурена у думки, я поставила тацю на Мийку й, не зупиняючись біля Реда, почимчикувала до виходу.

— 30-15! — пролунав за спиною його голос, м’який і зухвалий водночас. Од несподіванки я здригнулася.

Дідько.

Знехотя озирнулась через плече.

— Хай щастить! — мовив він, тепер в голосі бриніла нотка теплої ніжності.

Я кивнула йому у відповідь, навіть усміхнулася. Але подумки відзначила: «Мені не потрібне везіння. Я не покладаюся на випадок. Я покладаюся лише на себе». Та рвучко розвернулась на п'ятах і, не промовивши ані слова, впевнено рушила до дверей.