Розділ 30 «Стройовий Плац»
Сигнал до зборів різко повернув мене до тями. Я нічого не відповіла Тісу — просто розвернулася й поспішила на Стройовий Плац. Щоправда, ця гучна назва зовсім не відповідала реальності: переді мною була звичайна розчищена від каміння й сміття заасфальтована ділянка. Колись тут паркували автомобілі, аерольоти та інший транспорт, що тепер залишився лише далеким відлунням минулого.
Я прошкувала потрісканим асфальтом, який під палючим сонцем ніби плавився просто під ногами. Жар пробивався крізь підошви, гаряче повітря пекло обличчя, а гіркуватий запах нагрітого асфальту, змішаний із пилом, робив кожен вдих важчим. У голові безладно метушилися думки, наче налякані птахи, не даючи зосередитися.
На обрії розливалося глибоке синє небо, його колір був таким насиченим і глибоким, що здавалося, що його можна торкнутися. Я мимоволі ловила себе на тому, що вдивляюся в нього, ніби намагаючись відшукати там бодай крихту спокою перед майбутніми зборами.
***
На Стройовому Плаці одночасно вміщалися всі Учні зі статусом «Середня школа», «Вища школа» та «Майже Дорослий». Ми щодня шикувалися в ідеально рівні лави, мов деталі одного великого пазла. Спершу, коли «міс Піґґі» лише запроваджувала ці побудови, все виглядало доволі жалюгідно: ряди ламалися, учні юрмилися, плуталися, не могли знайти свої місця, і це більше скидалося на безладну метушню, ніж на лад. Однак після десятків показових покарань і сотень годин у Карцері ми швидко навчилися не помилятися.
Згодом у кожного з нас з’явилося своє постійне місце, яке більше не змінювалося. Якщо хтось отримував статус «Дорослий» і залишав Колонію, його місце негайно займав новачок. Тому ряди завжди залишалися рівними й заповненими, за винятком тих днів, коли хтось потрапляв до Карцеру або Лазарету.
Попереду височіла невелика трибуна, зведена спеціально для «міс Піґґі», щоб вона могла добре бачити й чути всіх нас. Під час зборів тут завжди були й інші Дорослі — Вчителі, Тренери, Наглядачі, Охоронці. Вони ніби додавали всьому цьому дійству ваги, але водночас не зводили з нас пильних, хижих поглядів, готові в будь-яку мить втрутитися.
Пробираючись до свого місця, я помітила Бетті — вона стояла на кілька рядів ближче до трибуни, дивилася прямо перед собою і, вочевидь, мене не помітила. Потім мій погляд ковзнув до місць Тіса й Ебби — там поки що було порожньо.
Зазвичай я навіть не намагалася слухати тридцятихвилинні промови «міс Піґґі», просто провалювалася у власні думки, але сьогодні все було інакше... Я стала на своє місце між дівчиною на рік старшою за мене й хлопцем, ровесником Ебби, і спробувала зібратися, хоча всередині все було напружене до межі.
Я озирнулася, шукаючи новеньких. Пат стояв десь посередині між місцями Тіса й Ебби, але Кейла й Реда ніде не було видно. Поки вдивлялася в натовп, раптом помітила, що Тіс уже на місці. Я лише тихо видихнула й відвернулася, намагаючись приховати хвилювання, що клекотіло всередині.
Цікаво, куди поділися зухвалий блондин і надутий зеленоокий красень?..
Я обережно повернула голову вліво, потім трохи назад — нічого. Праворуч — теж нікого. Я вже почала заспокоюватися, відчуваючи, як напруга повільно відступає...
І саме тоді позаду пролунав тихий, ледь вловний знайомий смішок.
Серце різко підскочило.
О, ні… тільки не це.
Я рвучко обернулася — і відразу натрапила на зухвалу посмішку Кейла. Його очі блищали від відвертого задоволення.
— Не мене шукаєш? — кинув він із насмішкою.
— Ні! — відрізала я й миттю відвернулася, намагаючись приховати й хвилювання, й те дурне збентеження, що раптом накотило.
Дідько... це що, продовження уроку літератури?
Мене знову сіпнуло від спогаду про його шепіт і гарячий подих біля шиї, але я швидко зібралася й почала шукати Реда. Навіть піднялася навшпиньки, вдивляючись у натовп — марно, його ніде не було.
Позаду знову пролунав тихий смішок, і нерви остаточно здали.
— Ну що цього разу? — різко обернулася я.
І завмерла.
Переді мною вже стояв Ред. Його оксамитовий погляд ковзнув по мені — спокійний, глибокий, і на мить я просто втратила здатність рухатися, ніби мене зупинили на пів кроці.
— Як ти тут опинився? Де Кейл?.. — насторожено пробурмотіла я.
З-за його плеча миттєво визирнув веселий Кейл і махнув мені рукою.
От же ж…
— Не очікувала мене тут побачити? — спокійно спитав Ред, і цей його рівний тон тільки більше дратував.
— Якщо чесно — ні! — випалила я різкіше, ніж хотіла, після чого швидко відвернулася, заплющила очі й порахувала до трьох, щоб трохи заспокоїтися. Глибоко вдихнувши, тихіше додала: — Це що, твоє місце?
Я намагалася згадати, хто стояв тут раніше, але нічого не виходило.
— Ні, ми з Кейлом помінялися, — пояснив Ред. Його спокійний голос різко контрастував із моїм внутрішнім напруженням. — Він був мені винен.
Я знову повернулася до нього, але Кейл миттєво висунувся з-за плеча й підморгнув. Я, всупереч собі, ледь помітно усміхнулася у відповідь, а потім знову перевела погляд на Реда. Він дивився мовчки, уважно, як дослідник, що аналізує кожен мій рух. Не хотілося визнавати, але я скучила за цим його проникливим поглядом.
— Ти пів дня уникав мене… — тихо сказала я. — Чому зараз вирішив заговорити?
Кутики його губ ледь здригнулися.
— Згадав, що ввечері ми йдемо на побачення.
— Ти з глузду з'їхав! — зашипіла я, оглядаючись навсібіч. На щастя, всі стояли, втупившись у трибуну, і ніхто не звертав на нас уваги. Хоча відчуття було таке, ніби кожне наше слово може стати причиною нової катастрофи.
Я вже відкрила рот, щоб щось відповісти, але не встигла — з трибуни різко пролунав голос «міс Піґґі»:
— Усі чують мене?
Ці слова прокотилися над натовпом, і лави миттєво завмерли. Ніхто не ворушився, здавалось, навіть не дихав. Напруга стиснула простір так, що її можна було відчути фізично.
— Чудово! Тож почнемо!
Я ледь встигла озирнутися й прошепотіти Реду:
— Поговоримо потім.
«Міс Піґґі» повільно обвела нас поглядом, наче перевіряла, чи все ідеально. Її пронизливі очі ковзали по рядах, час од часу затримуючись на комусь. Раптом виникло відчуття, ніби вона бачить значно більше, ніж просто зовнішню картину.
Зрештою ствердно кивнувши сама собі, вона нарешті почала говорити:
— Сьогодні в мене для вас дві чудові новини, Учні! Сподіваюся, ви виправдаєте наші очікування. Спершу поясню, як ми діятимемо далі. Тож одразу повідомляю, що ваше повсякденне життя, навчання та робота залишаються незмінними! Ви справно виконуєте свої обов’язки, працюєте, тренуєтесь, а ми, Дорослі, заохочуємо вас настільки, наскільки це можливо. Я хочу вкотре довести вам, що ми, Дорослі, можемо бути вдячними й поважними, і що ми дуже розуміємо вас. І пам’ятайте: усе, що ви робите, — заради блага. Заради нашого майбутнього. Заради кожного з нас.
Після цих слів «міс Піґґі» мої думки почали
Її слова лунали рівно й переконливо, але всередині мене вже вирував невгамовний потік думок, який я ніяк не могла зупинити.
Та невже! Ти повторюєш це роками. Але де воно — те «благо»? Де це майбутнє? Воно взагалі існує, чи це просто красива вигадка, якою нас годують?
— …І ось ми підійшли до найважливішого! — урочисто оголосила «міс Піґґі», зробивши коротку павзу й уважно оглянувши лави. Її погляд вибірково затримувався на окремих Учнях, підкреслюючи важливість моменту. — По-перше, відсьогодні й протягом двох наступних тижнів хлопці й дівчата зі статусами «Майже Дорослий», «Вища школа» та «Середня школа» тренуватимуться разом!
І в ту ж мить усе вибухнуло.
Гомін накрив Плац хвилею — сотні голосів злилися в один хаотичний шум, кожен намагався перекричати інших, і рівні лави раптом перетворилися на живу, некеровану масу.
Я повернулася до Реда й помітила, як у нього ледь тремтять кутики губ — ніби він стримує усмішку. Примружившись, він тихо кинув:
— Саме про це ти мовчала сьогодні?
Я лише знизала плечима.
Він усміхнувся ширше:
— Друга новина ще «крутіша»?
Я знову знизала плечима, намагаючись дихати рівно й не потонути в цьому шумі, напрузі й власних думках, які знову починали розлітатися в різні боки.
— Ну ж бо, заспокойтеся негайно! — гримнув голос «міс Піґґі», розрізаючи шум натовпу.
Всі миттєво завмерли, і на мить стало так тихо, що навіть дихати було страшно.
Трохи стриманіше Начальниця Колонії додала:
— Я розумію вашу реакцію, але спробуйте стримувати себе. Що буде, якщо я реагуватиму на кожне ваше слово так само?
У відповідь прокотилися поодинокі приглушені смішки.
— Заспокойтеся негайно! — знову рявкнула вона, і Стройовий Плац знову накрила глуха, напружена тиша. — Отак краще, — її прищурений погляд ковзнув по рядах, як у хижого птаха, що вибирає здобич. Потім, майже спокійним тоном, вона продовжила: — Отже, як я вже сказала: відтепер хлопці й дівчата тренуватимуться разом.
Серед рядів знову пролунали поодинокі вигуки, але один її погляд швидко їх пригасив.
— Тихо! Ви сьогодні просто невгамовні! — — холодно зауважила вона, ще раз обвівши лави грізним поглядом.
Запанувала мертва тиша, ніби всі раптово затамували подих.
— Чудово. Тоді продовжимо. Я… е… — вона затнулася й повернула голову до Стілл, яка мовчки кивнула їй. — А-а, точно, — пробурмотіла «міс Піґґі» ніби збираючись з думками. — Отже, друга новина… Радою Колонії разом зі мною прийнято рішення обрати двох Помічників Тренерів з-поміж Учнів. З хлопців... це... номер 21-11. Вітаємо! — Вона ліниво заплескала, і поступово до неї приєдналися інші. — Ну де ж ти, 21-11? — гукнула вона Тіса. — Вийди до нас! Нехай усі тебе побачать тебе!
Спочатку я нічого не бачила, але за мить із ряду вийшов Тіс і впевнено рушив уперед. Біля трибуни Тренер Ферлес простягнув йому руку, і Тіс потиснув її з належною шанобливістю. Потім він повернувся до нас, і його погляд почав ковзати по обличчях… поки не зупинився на мені. Я різко присіла, відчуваючи, як хвилювання стискає грудну клітку.
— Ти дивно поводишся, — тихо пролунав голос Реда зовсім поруч.
Я трохи повернула голову — він стояв занадто близько. І хоча його близькість порушувала порядок рядів і могла призвести до серйозних наслідків, я відчула потребу в його присутності, яка надавала мені такої необхідної підтримки.
Його пальці обережно торкнулися моєї руки, потім ніжно ковзнули по долоні... Я здригнулася, а потім сама вчепилася в нього.
— Не відпускай… — ледь чутно прошепотіла я.
— Ніколи! — видихнув він.
— А тепер… Помічник Тренера з дівчат, — солодко протягнула «міс Піґґі». — Чесно кажучи, я була проти цієї кандидатури. Але Тренер Ферлес наполягав… — вона кинула на нього короткий погляд, і той кивнув. — Моя особиста думка: ця дівчина не заслуговує на надану їй довіру та честь, проте...
Я ще сильніше вчепилася в руку Реда. Хвилювання та тривога накочували хвилями, думки збивалися, а серце гупало так, що, здавалося, його чують усі.
— …проте... оскільки кілька Вчителів підтримали це рішення, що, зізнаюся, мене дуже здивувало, — вона кинула зневажливий погляд у бік Учителів. — Утім, через деякий час мені спало на думку: «А чому б і ні?» Бо в кожного має бути шанс довести, що він прийшов у цей світ для чогось важливого… Якщо ми самі формуємо свою долю, то чому б не дати такий шанс і… — раптом «міс Піґґі» замовкла.
Безперечно, вона ще довго могла б говорити про мою неправильність і некомпетентність, а також філософствувати щодо свого рішення, але зараз це було не на часі.
Крім того, в передчутті оголошення я поступово почала втрачати самоконтроль. Тіло били дрижаки, зуби цокотіли, хоча повітря було гарячим і важким. Дихати ставало все складніше, горло пересохло, а легені ніби шкребло зсередини.
— Думай про щось приємне, — прошепотів Ред, нахилившись ближче.
— Про що?.. — нервово видихнула я, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
— Про те, що це крок туди, куди ти хочеш потрапити.
Я хотіла відповісти… але знову не встигла.
— Ну що ж, не буду більше вас мучити, — знову вигукнула «міс Піґґі», і на її свинячому обличчі розтягнулася гидка задоволена усмішка. — Кожен із вас знає цю дівчину не з чуток! 30-15!
Натовп відгукнувся важким гулом — у ньому змішалися здивування, невдоволення й чиєсь приглушене захоплення. Я ще сильніше стиснула руку Реда, відчуваючи, як мене пробирає холод, що майже відразу змінюється пекучим жаром.
— Ріко, тобі треба йти, — прошепотів він мені на вухо, його голос був таким теплим і заспокійливим, що я вчепилася за нього, як за єдину опору.
— 30-15, де ж ти? Не соромся, виходь! — насмішкувато покликала «міс Піґґі».
— Ріко… відпусти мою руку й іди, — тихо повторив Ред. — Ти впораєшся.
— Ти ж казав, що не відпустиш… — розгублено прошепотіла я. Мене охопив якийсь не дитячий страх, і руки тремтіли.
— Я й не відпущу,— ніжно промовив він, злегка стиснувши мої пальці. — Просто дивись на мене, коли вийдеш. Увесь час. Зрозуміла?
Я кивнула, хоч і не була впевнена, що справді зможу. Та зараз підтримка Реда була як якір, що тримав мене на плаву серед бурхливого океану емоцій.
— Розумниця! — вдихнув він геть тихо. — А тепер відпусти мою руку й іди.
Я неквапливо розтиснула пальці, залишаючи на його шкірі тонкі сліди від нігтів, і на мить сама злякалася цього.
Я повільно розтиснула пальці, залишивши на долоні Реда тонкі сліди від нігтів. Побачивши їх, жахнулася сама собі... Наче весь мій внутрішній хаос вирвався назовні.
— Не думай про це. Просто йди, — тихо підштовхнув він. — І пам'ятай: дивись лише на мене!
Я ще раз кивнула й зробила крок уперед, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі.
— А ось ти де, 30-15! — звернулася до мене «міс Піґґі» насмішкуватим тоном. — Ходи до нас!
Я рушила вперед і зупинилася поруч із Тісом перед трибуною. Вона зверхньо глянула на мене й зловтішно посміхнулася:
— Повернись до інших. Нехай усі на тебе подивляться.
Всередині мене все стислося, бо ці слова вона зазвичай говорила, коли на мене чекало чергове покарання.
Світ раптом поплив, ноги стали ватяними, у голові загуло. Я відчула, як підступає паніка. Десь поруч Тіс трохи змістився ближче, ніби був готовий підхопити мене, але я навіть не глянула в його бік.
Обличчя в натовпі розмивалися, змішувалися, тиснули… поки я нарешті не наткнулася на неймовірні смарагдові очі Реда, і все стихло. Його погляд став тихою гаванню, що заспокоював бурю всередині мене, надавав сили, вселяв впевненість... Я вчепилася за нього і більше не відпускала. Дихання вирівнялося, серце ще калатало, але вже не розривало зсередини. Наче під чарами цього погляду я раптом перестала боятися.
А тоді десь попереду пролунали перші несміливі оплески. Потім голосніше й частіше, і ось уже всі Учні дружно плескали мені... Плескали нам з Тісом... Потім до них приєдналися й деякі Дорослі.
Я не відривала очей від Реда, не могла...
— Приємно бачити, що ви підтримуєте наш вибір, — перекрила шум «міс Піґґі», і оплески поступово стихли. — Сподіваюся, вони виправдають ваші очікування. А тепер — до роботи! — вона різко грюкнула долонею по трибуні, і все знову завмерло.
У цей момент наш зоровий контакт із Редом перервався, бо ми з Тісом були змушені розвернутися до Начальниці Колонії.
— Продуктивного дня, Учні! — протягнула вона своїм солодким, аж нудотним тоном.
Після цього вона розвернулася й, тримаючись за поруччя, важко й повільно спустилася сходами вниз, немов старий корабель, що повільно тоне. Її масивна постать у строгому чорному костюмі з білою сорочкою та помаранчевим ременем виділялася на тлі сірих, напівзруйнованих будівель.
Я помітила, що від спеки та напруги на її лобі блищить піт.
Вона, важко дихаючи, неквапливою ходою попрямувала в бік Будівель Адміністрації. Наче безшумні тіні, її супроводжували два Охоронці. Їхні світлі броньовані жилети та шоломи виділялися на тлі її помпезного вигляду, надаючи сцені ще більше урочистості.
Мене хтось гукнув, і я обернулася. До мене підійшла Стілл, мовчки простягнула невеликий складений папірець і відразу ж відійшла до Тіса.
Тремтячими від хвилювання руками я розгорнула папірець. На ньому великими літерами було написано моє призначення на роботу: «ПРАЛЬНЯ».
Іронічна посмішка мимовільно торкнулася моїх вуст.
Ну що ж... для мене нічого не змінюється.