Розділ 25 «Лазарет»
Спуск сходами на перший поверх більше скидався на втечу. З кожним кроком я все більше ніби віддалялася від хаосу власних думок — тих самих, що ще мить тому билися об свідомість, як хвилі об скелі. Діставшись до вбиральні біля входу до великої зали, я швидко зайшла всередину. Під струменем холодної води я намагалася змити сліди нещодавніх емоцій. Але дзеркало не залишило мені шансів на самообман. Очі — почервонілі. Ніс — теж. Усе це проступало надто чітко, надто відверто. Вони, мов маяки, що світили через туман моєї спроби зберегти спокій, і нагадували про бурю, яка щойно вщухла.
Я ще раз умилася холодною водою і знову подивилася у дзеркало.
Вже краще, але все ще помітно...
Ознаки того, що я плакала, були надто явними, щоб їх приховати. Я відчувала, що не зможу зберегти рівновагу при зайвій увазі, тому вирішила поки що не йти на заняття. Наступне рішення прийняла спонтанно, тоді ще раз глянула на своє відображення й вийшла з вбиральні.
***
Опинившись назовні, я відчула сильну спеку, яка додала до моїх почуттів ще й відчуття дискомфорту. Вона змушувала мене рухатись повільніше й пригнічено, ніби нагадуючи про реальність, від якої я так відчайдушно намагаюся втекти. Замість того щоб піти до Навчальних класів, я повернула до Лазарету.
Кейл...
Я знала, що він ще там, і мені страшенно хотілося побачити його. Чому саме зараз? Можливо, я хотіла впевнитися, що з ним все добре... Чи, можливо, тому що я хотіла знайти в ньому розраду чи підтримку... А може, просто хотіла відірватися від власних думок і емоцій... Проте навіть собі я не могла пояснити, чому насправді ноги привели мене сюди.
У приймальні сказали, що Кейл поки що в Лікаря, і мені треба почекати. Навдивовижу, ніхто з медсестер не спитав, чому я не на заняттях, і це викликало в мене полегшення. Звісно, я заздалегідь вигадала чудову відмазку, проте вона на практиці не знадобилась.
Я сиділа у приймальні, слухаючи тишу й відчуваючи, як хвилі тривоги накривають мене з головою. Серце калатало, а думки безладно змішувалися в голові, створюючи хаос, з якого важко було вирватися.
Коли раптом, перериваючи мої роздуми, медсестра, яка сиділа навпроти мене, запитала:
— Він знову впав?
Я здивовано звела на неї очі. Мила дівчина, трохи старша за мене, зі світло-русявою косою й темно-сірими очима хитро посміхалася мені.
— Цей хлопець, якого ти прийшла провідати, знову впав? — знову запитала вона, чітко промовляючи кожне слово. — Ви були тут кілька днів тому... У нього був зламаний ніс. Тоді ти сказала, що хлопець упав.
На мить я зам'ялася, згадуючи той день, коли ми з Кейлом були тут раніше. А тоді, відчуваючи, як мої щоки починають шарітися, визнала:
— Ні, цього разу це я зламала йому ніс.
— Заслужив? — вона підняла ліву брову, в очах мерехтів вогник цікавості.
— Ні, це була випадковість, — відповіла я з обережністю. Не хотілося виказувати свої почуття незнайомій людині, до того ж я не розуміла, навіщо їй знати подробиці.
— Таке трапляється, — м’яка усмішка у відповідь.
— Боюся, зі мною таке трапляється дуже часто... — я мимоволі опустила очі додолу, думками знову повертаючись до Кейла. Враз відчула докори сумління.
— Він видужає, — підбадьорила мене медикиня, мило всміхаючись.
— Знаю, проте... — видихнула я ледь чутно, роздивляючись тріщини на підлозі.
Зізнаюся, на душі було паскудно. Я намагалася змиритися з тим, що іноді завдаю болю тим, кого люблю, навіть якщо це випадково.
— А він симпатичний, — знову всміхнулася медсестра. У її сірих очах з'явилися задерикуваті вогники.
— Так, — мимохіть відповіла я, кидаючи швидкий позирк на неї, а тоді знову втуплюючи очі на підлогу. Мені було трохи незручно від цієї розмови.
— Скільки йому років? — поцікавилася вона, мовби щось перевіряючи у думках.
— Мабуть, сімнадцять... — все також мимохіть відказала я. — Ні, сімнадцять із половиною... здається...
— Ще довго… — видихнула вона дуже розчаровано.
— Що довго? — я втупила в неї розгублений погляд, не розуміючи, що вона має на увазі.
— Йому ще довго до статусу «Майже Дорослий».
— Пів року... А що? — її дивне зауваження чомусь привернуло мою увагу, і раптом стало цікаво, навіщо вона все це питає.
Дівчина зашарілася та опустила очі на руки.
— Я подумала... В мене залишилося мало часу... І ми могли б...
— Стривай! Тобі що — подобається Кейл? — ошелешено вигукнула я, підстрибуючи на стільці та відчуваючи, як серце шарпнулося.
— Кейл? — видихнула вона, дивно глипнувши на мене й опустила голову, ще більше зашарівшись. — Ми могли б з ним...
— Але ж це неможливо… — нашорошено пробурмотіла я.
— Ов, перепрошую, я не знала, що ви з ним... — дівчина виглядала збентеженою, та цікавість не полишала її очей.
Мої брови злетіли від здивування, і я поспіхом заперечила:
— Ні-ні, ми з ним... не разом! Я мала на увазі, що ти — Доросла, а він... Учень, — затарахкотіла я, намагаючись усе пояснити. — Ти ж розумієш, що такі стосунки в Колонії заборонені, навіть якщо в нього буде статус «Майже Дорослий»? Чи я щось не знаю? — я спостерігала за нею, насторожившись.
— Ні, я ще не Доросла. Наразі я теж Учень... До речі, мій номер «17-45»… — тихо видихнула медсестра, її голос ставав усе м'якшим. — Проте вже через місяць мій статус зміниться... А поки... — вона стенула плечима.
— Якщо ти ще Учень, тоді чому ти тут, а не на заняттях? — я мимохіть обвела поглядом приміщення.
— Бо я — доброволець. Дорослі запропонували Учням, яким залишилося пів року до статусу «Дорослий», працювати тут. Я непогано знаюся на анатомії й хімії, тому погодилася першою. Проте вже за місяць... — вона затнулась і сумно подивилася на мене.
Запала тривожна пауза.
— Ти знаєш куди тебе заберуть? — обережно запитала я, усередині спалахнув якийсь несподіваний вогник надії. — Є хоч якась інформація?
Вона похитала головою:
— Ні, як і всі до мене. Куди відвозить нас монорейка — це таємниця для всіх Учнів. На жаль... Я намагалася дізнатися, проте...
Вогник усередині мене відразу згас, і засмоктало під ложечкою. Я мала до неї кілька запитань, проте не встигла навіть рота відкрити, як в приймальні з'явилася інша медсестра та проказала сухим тоном:
— 91-80 уже повернувся до кімнати. Можеш піти до нього. Четверті двері праворуч у лівому коридорі.
Я подякувала їй та підвелася.
— Передавай своєму другові скорішого одруження, — сумно всміхнулася сіроока медсестра. — І скажи... якщо йому щось потрібно...
— Зрозуміла, — кивнула я й рушила коридором.
***
Очі красуні-медсестри, сповнені паніки й страху, стояли переді мною, поки я прошкувала до палати Кейла. Ця дівчина трохи старша за мене, працює в Лазареті добровільно… і вже за місяць…
Тремтіння прокотилося всім тілом, і я мимоволі зіщулилася.
Палату Кейла я знайшла майже відразу. Зупинившись на мить перед дверима, я зібралася з думками й постукала. У відповідь — тиша. Постукала сильніше — знову нічого. Дивно… Медсестра ж казала, що він уже тут. Може, заснув?
Я акуратно повернула ручку на дверях і зазирнула всередину. Порожньо. Тоді я переступила поріг.
Усі палати в Лазареті були практично однакові. Проте ця відрізнялася від тієї, де нещодавно лежала я — менша й ще більш спартанська в оформленні...
У дальньому куті стояло ліжко з білим металевим каркасом і матрацом, застеленим чистою, але простою білизною. Поруч — невеличка тумбочка з лампою. Навпроти — маленький стіл і два стільці, щоб пацієнти могли приймати відвідувачів. Стіни й стеля — рівномірно білі, аж до відчуття стерильності. Освітлення в палаті забезпечували невеликі прямокутні лампи, вмонтовані у стелю, які випромінювали холоднувато, блакитне світло. Жодного вікна. Жодного заспокійливого екрана з природою.
Оскільки Кейла тут не було, я на мить подумала, що могла переплутати палату… Але ні. Четверта праворуч у лівому коридорі — усе сходилося. Я ще раз обвела кімнату поглядом. Сховатися тут було ніде.
— Я не вірю своїм очам! 30-15! — пролунало за спиною, і я миттєво обернулася.
У дверях стояв Кейл, обличчя було ще трохи припухлим, а на переніссі красувався невеликий пластир.
— Маєш просто шикарний вигляд! — задерикувато кинула я, киваючи на його лікарняний халат. — Рада, що з тобою все гаразд, — додала вже м’якше, намагаючись сховати тривогу за легкою інтонацією.
— Аякже, — криво посміхнувся він і ковзнув по мені дивним, трохи нахабним поглядом. У його очах блиснули знайомі жартівливі іскри. — А ти чому не на заняттях?
— Є причини, — відповіла я, ледь усміхнувшись, хоча всередині все одно залишалося напруження. — До того ж Пат сказав, що ти засмутишся, якщо не побачиш мене в цьому, — я показала на свою форму, намагаючись перевести все в жарт.
Кейл повільно провів по мені безсоромним поглядом, скривив губи в зухвалій усмішці… а тоді раптом посерйознішав. Я прямо фізично відчула, як у повітрі зависла напруга.
— А якщо чесно?
— Мені треба з тобою поговорити, — тихіше мовила я, опускаючи погляд. Серце глухо билося в грудях, думки плуталися, але я знала: відступати вже пізно.
— Якщо прийшла перепрошувати — не варто, — в голосі блондина бриніла ледь помітна зверхність, і я обережно підвела на нього очі. Він швидким рухом зачинив за собою двері. — Я на тебе не в образі, — додав уже м'якіше, обертаючись до мене, й знову криво посміхнувся. — Подумаєш ніс... Вперше чи що?
— Ні, я прийшла не через це, — розгублено мовила я й відразу ж докинула: — Ні, я хвилювалася за тебе, звісно... Але… — хотіла сказати впевненіше, та голос зрадницьки затремтів і обірвався. — Мені треба поговорити… про важливе. З другом.
Наступне питання було цілком очікуваним:
— Тоді чому ти прийшла до мене? Чому не до Реда? Або до того думера [1] Тіса, якого ти тримаєш у френдзоні? Чи до своєї бесті [2] — Ебби? А може, до Бетті? — він уважно дивився на мене. — Я, знаєш, не найкращий слухач, — знову та сама кривувата усмішка. — І втішати не вмію.
А тоді, перш ніж я встигла себе зупинити, слова просто вилетіли:
— Будь ласка, вислухай мене!
Кейл перестав посміхатися.
— Сядемо? — він кивнув на стільці біля столу.
Я мовчки погодилася й сіла на ближчий. Кейл, не зводячи з мене очей, опустився навпроти.
— Отже, слухаю, — він пильно дивився мені в очі, його обличчя було напрочуд серйозним.
Спершу я завагалась, відчувши, як серце заходиться в грудях, а тоді випалила одним подихом:
— ХЛОПЦІТАДІВЧАТАБУДУТЬТРЕНУВАТИСЯРАЗОМ!
— Що? — Кейл аж підскочив на стільці, але за мить сенс дійшов, і він насупився. — Це ще що за дичина? Звідки така інфа?
— Мені особисто «міс Піґґі» повідомила, — відповіла я, намагаючись триматися серйозно, хоча всередині вже здіймався справжній буревій.
Блондин виглядав приголомшеним.
— Навіщо це їй?.. — тихо пробурмотів, радше собі, ніж мені.
— Я не знаю... — знизала плечима, відчуваючи, як у мені змішується невпевненість із роздратуванням. — Була нарада. Там вирішили нас об’єднати. Думаю, тут не обійшлося без Тренера Ферлеса… і нашого сьогоднішнього тренування… з тобою.
Кейл злегка поморщився, але вже за мить його обличчя проясніло задоволеною усмішкою.
— Тобто їм сподобалося?
Я знову знизала плечима:
— Схоже на те. Мене навіть похвалили… і призначили Помічником Тренера, — відчула, як щоки злегка запашіли.
— То ти будеш прокачувати [3] Учнів? — брови Кейла різко злетіли на лоб, а в голосі прозвучало щире здивування.
— Прокачувати? Ні. Лише допомагати Тренерам, — зауважила я, знову знизуючи плечима. — І це ще не все... — я спохмурніла.
Мабуть, мій стан уже був надто очевидним. Я помітила, як Кейл насторожився, його погляд став уважнішим, гострішим.
— У мене в напарниках... Тіс… — я ненавиділа себе за те, що голос зрадницьки затремтів. Хотілося бути байдужою. Абсолютно. Наче це нічого не означає.
— І що з того? Це погано? — здається, Кейл не зрозумів мого невдоволення, бо його обличчя виражало щире непорозуміння.
Можливо, я справді звернула не туди. Можливо, варто було піти до Реда… з ним усе було б простіше.
— Я… Тіс… усе якось… заплутано… — слова розсипалися, не складаючись у щось чітке. Я втупилася в підлогу.
— Та це вже всім відомий факт, — відмахнувся Кейл, але, помітивши мій вираз обличчя, знову посміхнувся. — Я не дуже розумію, що саме тебе бентежить. Цей фрік Тіс для тебе ж не чужий. Ви ж… ніби товаришуєте..? — він затнувся й запитливо глянув на мене.
Я обережно кивнула.
— От і я про те. Тоді це навіть добре. Уяви, якби тобі поставили в пару когось типу 20-27… або його брата.
Я знову кивнула — уже мимохіть. Дивні почуття зараз вирували всередині мене. Раціональність Кейла приголомшила мене, адже до цього я вважала його більш поверхневим.
І тоді він раптом уважно подивився мені в очі й запитав:
— Слухай, ти через це плакала?
Хрипкувата ніжність в його голосі змусила мене завмерти. Невже це так помітно?..
Мені не хотілося, щоб Кейл вважав мене слабкою рюмсою.
— З чого ти взяв, що я плакала? — обережно запитала я, намагаючись утримати рівний тон. І, хапаючись за перше-ліпше виправдання, додала: — Це… алергія. На сонце.
— Ага. Майже повірив. А той смуток і біль у твоїх очах — це теж алергія? — сумовито всміхнувся він, трохи нахилившись уперед.
Я мовчала.
— Вони, до речі, світлішають, коли ти сумна… — тихіше додав він. — Не чайні… радше бурштинові... — І раптом ніби сам злякався своїх слів — відвів погляд, глянув убік.
Між нами запала незручна тиша. Я почувалася дивно… ніяково. Таких спостережень від Кейла я точно не очікувала.
— «Міс Піґґі» ще сказала, що якщо я п’ять місяців поводитимусь… правильно, мені дадуть статус «Майже Дорослий», — кинула я, намагаючись хоч якось змінити тему.
— Що?.. — Кейл різко підняв на мене очі. — Серйозно? З якого це дива?
— «За заслуги», — смутно всміхнулася я та опустила голову.
Знову запала мовчанка, яку здавалося, можна було розрізати ножем. Кілька секунд я збирала мужність у кулак, а затим:
— Кейле...
— Га?
— Мені здається: все моє життя перекинулося догори дриґом. І я не розумію, що з цим робити… — я обійняла себе за плечі, силкуючись заспокоїтися, але все одно відчувала, як тіло потроху здригається.
— Ти боїшся? — запитав він, його голос був занадто серйозним.
Хоч я не дивилася на Кейла, але відчувала на собі його пильний погляд... Тоді мене ніби прорвало:
— Не знаю... Мабуть, так... Я боюся цього статусу… боюся Тіса — бо, виходить, я його зовсім не знаю… Боюся себе — бо іноді дах зриває, і я роблю речі, від яких самій страшно… — слова сипалися, не зупиняючись. — Боюся... Не знаю, чого ще боюся, але... Набридло бути в глухому куті... Розумієш? Я втомилася… від зрад близьких людей... від того, що нічого не розумію… — я затнулася, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — Навіщо ми тут, Кейле? Що буде, коли нас заберуть звідси? Чи є у нас майбутнє? — я дивилася в одну точку на столі між мною та моїм співрозмовником.
Я втупилася в точку на столі між нами.
— Кейле, так, мені дуже страшно, — додала тихіше, — бо кожен новий день завдає нового болю...
Він мовчав.
Я злякано підвела очі, очікуючи побачити його криву посмішку, але натомість... В очах Кейла були смуток і... жаль.
Ми дивилися один на одного мовчки, довше, ніж слід. А потім він нарешті заговорив:
— Я міг би розповісти тобі дещо про світ... за Стіною... Він не такий страшний, як ви всі думаєте. Там… можна жити. Нормально. Ну… більш-менш, — він зам’явся, а тоді неохоче додав: — Але є речі, про які ви тут навіть не здогадуєтесь.
Я мимоволі подалася вперед.
— Які?
Серце почало калатати швидше, бо надія зажевріла знову.
Кейл уже відкрив рота, але не промовив ні слова. Опустивши очі, похитав головою та видихнув:
— Вибач, не можу... Я дав слово.
— Дав слово? Кому? Чому? — запитання вирвалося з моїх уст, перш ніж я встигла себе зупинити. Я відчула, як почуття піднесення поступово тане, а на його місці проступає занепокоєння.
— Це не важливо, — коротко відрізав Кейл, знову зводячи на мене очі. — Пробач. Я справді не можу сказати... Дуже хотів би, але...
Я відчула відчай у його голосі та очах. Ця щирість бентежила мене, і це тільки сильніше заплутувало.
— Просто повір… — тихіше додав він. — Там не гірше, ніж тут. Ти колись сама це зрозумієш, — і сумовито всміхнувся.
Якщо чесно, після його слів мені не стало легше. Навпаки — остання крихта надії повільно витекла зсередини, залишивши після себе дивну порожнечу й важкість, яку я не могла пояснити.
До того ж я не розуміла, чому всі так ретельно приховують, що там за Стіною? Чому це перетворили на якусь заборонену тему? Це здавалося неправильним. Несправедливим. І лише сильніше розгойдувало мої страхи.
— А щодо Тіса — не заморочуйся, — несподівано виголосив Кейл після нетривалої мовчанки. — Він божеволіє від тебе, — ще лункіше додав він, і на його вустах миттю розквітла знайома нахабна посмішка. Очевидно, він намагався мене розвеселити. — Тому й ревнує до всього, що рухається... і навіть... не рухається, — він весело засміявся.
Але мені не було смішно. Я мовчки дивилася на нього, відчуваючи, як у горлі знову стає тісно. Очі почали пекти. Мені нестерпно знову захотілося плакати, і я трималася з останніх сил, силкуючись не дати сльозам вийти назовні.
Аж раптом Кейл посунувся на стільці вперед, наблизившись до мене, і, обережно зазираючи мені в очі, промовив хрипким від емоцій голосом:
— Ріко… вибач. Я правда не можу розповісти про світ за Стіною. І про те, що там відбувається. — коротка пауза. — Але… можу розказати про себе. Про те, як я там жив. Тобі цікаво?
Я глипнула на нього з-під брів, відчуваючи, як серце стискається від переживань, і, не промовляючи жодного слова, кивнула.
Зараз будь-яка інформація краще, ніж нічого.
Кейл посунувся ще ближче, ніби мимоволі скорочуючи відстань між нами. Затримав подих на секунду, збираючись із думками, і почав свою розповідь...
[1] Думер (від англ. doom — загибель, фатум, приреченість) — це назва архетипу людини, для якого характерні песимізм, відчуття безвиході та екзистенційна криза. Світогляд думера базується на нігілізмі та вірі в неминучість глобальних або особистих катастроф; часто асоціюється з естетикою самотності та постпанк-музикою.
[2] Бесті (від англ. bestie — найкраща) — це молодіжне сленгове слово, що означає найкращу подругу або найкращого друга. Це людина, з якою є дуже тісний емоційний зв'язок, постійне спілкування та повна довіра. Термін часто використовують у соцмережах (TikTok, Instagram) для звертання до близьких людей.
[3] Прокачувати (або «прокачати») означає значно покращити, вдосконалити, модернізувати або підвищити рівень чогось (навички, машини, персонажа в грі). Це синонім до слів «апгрейд», «прокачка», «апнути», що походить від геймерського терміну підвищення характеристик.