Розділ 29 «З дощу та під ринву»

— Що це зараз там було? — вигукнув Кейл, наздоганяючи Реда в коридорі. — Бро, ти всі клепки розгубив?

Ми з Бетті прошкували за ним, силкуючись не відставати.

Ред різко зупинився, розвернувся й люто поглянув на блондина, наче той щойно кинув йому виклик.

— Якого біса ти приперся посеред заняття? — його голос був напруженим і суворим.

— Мене виписали! — розвів руками Кейл, намагаючись виправдатися. — А ти, якого біса, там наговорив? Книжок розумних перечитав?

Ред зневажливо підняв брови.

— Ніс уже зажив? — запитав суворо, злегка нахилившись уперед.

—  Ну ж бо, спробуй! — вигукнув роздратовано блондин, рішуче наближаючись до Реда. Здається, я вперше бачила його в такому гніві.

Ред, навпаки, зберігав холоднокровність, але кулаки в нього були стиснуті.

— Чи не можна було почекати до кінця заняття? — програв він,, не відриваючи погляду від Кейла.

— А тобі не викаблучуватися? Навіщо ти так із Бетті? — Кейл різко зупинився й злісно глянув на друга. — Знаєш же, як їй складно після всього!

 Напруга у повітрі була відчутна як ніколи. Всі навколо нас застигли, очікуючи, що буде далі. Я мала щось зробити...

Підкоряючись миттєвому пориву, я стала між ними. Обидва хлопці затихли, вдивляючись у мене з подивом і нерозумінням. У цей момент я відчула дежавю — зовсім недавно я вже опинялася в подібній ситуації.

— Я нейтральна смуга, — різко випалила я, силкуючись зберегти серйозний вигляд. — Переступите — отримаєте розряд!

Кейл трохи розслабився, ледь помітна посмішка ковзнула на губах.

— Який ще «розряд»?

— У ніс. Моїм кулаком, — пояснила я безбарвно, не дозволяючи собі всміхнутися.

Зате тепер посміхнувся Ред, в його очах прокинулися веселі бісики.

— Хлопчики, я хочу, щоб ви помирилися, — ‌заворкотала Бетті, мабуть, теж порахувавши усмішки Реда й Кейла як ознаки перемир'я. Вона обійняла обох хлопців руками за талії, намагаючись їх з'єднати.

— Берттіно, прибери НЕГАЙНО руки, на нас дивляться! — глухо прогарчав Ред крізь стиснуті зуби.

У цей момент з кабінету поруч із нами вийшло кілька дівчат. Вони приголомшено застигли, побачивши «ніжності» Бетті, яка поспіхом сховала руки за спину.

— Але ж вони знають, що ми новенькі... Що ще не всі правила вивчили... Що Кейл — мій брат... — тихо пробубоніла моя сусідка по кімнаті, не відриваючи погляду від дівчат.

— О, так! А ще завдяки тобі вони знають, що я твій... колишній, — в'їдливо кинув Ред.

Я відчувала, що він сердиться не тільки на Кейла з Бетті, а ще й на мене. І мусила з'ясувати причину.

— Ріко, ти нарешті розкажеш, що там було? Чого тебе викликали? — пролунав голос позаду мене. Це був Тіс. Ну, звісно… Як же без нього?

— Що ти хочеш, Тісе? — мій голос прозирав отрутою, і з усіх присутніх лише Кейл знав, чому.

— Гей! Збав оберти! Я лише хотів дізнатися, як пройшла твоя зустріч із «міс Піґґі»? —  Тіс розвів руками, підійшовши ближче.

Запала павза. Всі чекали на мою наступну репліку. Гнів і розчарування просто з'їдали мене зсередини, проте я, опанувавши себе, відповіла ухильно:

— Нормально.

— У сенсі «нормально»? — не вгавав Тіс.

— Вам все пояснять сьогодні на Стройовому Плацу... — додала я, намагаючись тримати себе в руках.

— А ти не поясниш?

— Ні, Тісе! — обурено виплюнула я. — Хай «міс Піґґі» насолодитися!

Ми з ним пропалювали одне одного поглядом. Врешті-решт Тіс не витримав, і перший відвів очі, наче визнав поразку в цьому мовчазному протистоянні.

— Сьогодні в повітрі відчувається якась дивна напруга, — видихнула Бетті, дивлячись на нас своїми великими, блакитними очима. — Як то кажуть: з дощу та під ринву.

Ред з Кейлом тихо засміялися, і ледь помітна усмішка торкнулася вуст Тіса. Я важко видихнула, намагаючись також зобразити щось схоже на усмішку. Проте була впевнена, що «мій хороший друг» знав мене надто добре, щоб не помітити, що зі мною щось не так.

— Ходімо! Може, за останні кілька днів, я нарешті потраплю на ціле заняття, — з іронією вирекла я, нарешті криво посміхнувшись і кидаючи короткий погляд на Реда.

 

 

***

 

Наступне заняття пройшло спокійно, мирно та доволі нудно. Без жодних подій, конфліктів чи дивних поглядів. Після дзвінка я схопила речі й вилетіла з кабінету, ні з ким не бажаючи розмовляти.

Прошкуючи до Їдальні, зрозуміла, що маю ще сім хвилин до початку Обіду. Це означало, що я встигну отримати робочий одяг до обіду, а не після, як всі інші, і це було мені дуже доречно. Я прослизнула в будівлю, схожу на великий металевий амбар, нашу Пральню.

Всередині вона була довгою, вузькою та ідеально чистою, але напівтемною через малу кількість ламп. Одяг видавали через маленьке віконце у дверях, яких було сім. Я назвала свої розміри робітниці, що виглянула у віконце. Вона кивнула й зникла, а я задумалася, вдивляючись у напівтемряву приміщення.

Сьогоднішній хаос був неймовірно неправильним. Це було просто жахливо! Я відчувала, як втрачаю себе... Останні події змінили мене, і було складно зрозуміти, чому з кожним днем ситуація стає лише гіршою. Чому Тіс поводиться як мерзотник? Чому Ред такий похмурий? Чому Кейл став таким дивним?

Мені потрібно було побути на самоті, щоб усе обдумати, але як це зробити, коли вони ніби переслідують мене... Усі разом чи поодинці, вони завжди поруч. Вони всюди!

Я потребувала спокою, щоб з'ясувати, що відбувається зі мною та навколо мене. Але як знайти цей спокій серед такого шуму й безладу? Як я можу знайти себе в цьому хаосі?

Стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті боляче впиваються в долоні. Всередині все клекотіло.

Робітниця покликала мене й простягнула через віконце робочий одяг. Я запитала, чи можна переодягнутися тут. Вона мовчки кивнула й відчинила двері. Я хутко прослизнула всередину й почала перевдягатися в комбінезон та зручні мешти. Подякувавши Дорослій, я вийшла назовні, нарешті відчуваючи якесь полегшення.

 

***

 

Заходячи до Їдальні, я зрозуміла, що зробила помилку, затримавшись у Пральні довше, ніж планувала. Майже всі Учні вже були тут, і знайти окремий стіл було нереально.

Бетті махнула мені, привертаючи увагу більше, ніж половини Учнів. Я тяжко зітхнула та, взявши тацю, повільно попрямувала до своїх друзів, які вже вкотре сиділи всі разом... Здається, вони передбачили, що нас буде забагато, і доставили ще один стілець збоку, на якому тепер сидів Ред. Ліворуч від нього залишалося вільне місце.

Знову тяжко зітхнувши, я попрямувала туди.

Моє наближення привернуло загальну увагу. Кейл кинув якийсь жарт, але я не відреагувала. Хотілося просто мовчки поїсти та піти. День був занадто напруженим, і я потребувала трохи спокою.

Проте тепле привітання Пата, що сидів навпроти мене, трохи розслабило мене. Це було єдине обличчя, яке не викликало роздратування.

Ми обмінялися кількома загальноприйнятими ввічливими фразами, і тоді малий, з блиском в очах, почав розповідати про свої заняття з хімії. Однак, його перервала Бетті:

— Агов! Ви тут не самі! — її голос був роздратований.

Патрік різко замовк і збентежено подивився на білявку, що сиділа ліворуч од нього.

— Я… просто… хотів… — затинаючись почав бубонів він.

Я вирішила прийти йому на допомогу:

— Хіба я не можу поцікавитися, як справи у мого друга? — підняла брову й пильно поглянула на Бетті.

Вона напружено зіщулила очі, трохи відхилившись назад.

— Звісно можеш, але не ігноруй нас, — відповів Кейл замість неї, подарувавши мені насмішкувату посмішку. Потім злегка нахилив голову набік і підморгнув.

— Я вас не ігнорую. Просто ми щойно бачилися на заняттях… — огризнулася я, міцно стискаючи ложку в руці.

— А мене ти теж ігноруєш? — раптом виглянула з-за Тіса Ебба.

Трясця! Я справді забула про неї. Ганьба мені! Останнім часом я зовсім не приділяла їй уваги... Почуття провини охопило мене, і я відчула, як щоки починають палахкотіти.

— Та нікого я не ігнорую. Просто цікавлюсь… — почала виправдовуватися я, відчуваючи, як серце прискорюється. Раптом захотілося підвестися й заволати на всю Їдальню.

— …справами друга! — закінчив за мене Ред, його пронизливі зелені очі знищували мене на місці, а тон не обіцяв нічого доброго.

На мить я заклякла, відчуваючи, як холод охоплює все тіло. Але, зібравшись із силами, я уїдливо запитала:

— А як пройшов твій день, Реде?

Звісно, слова прозвучали з викликом, адже мені хотілося приховати власну невпевненість.

Ред нічого не відповів, просто пильно дивився на мене. Його мовчання було ще більш гнітючим, ніж будь-які слова, і я відчула, як горло стає сухим, думки плутаються, а тілом пробігають неприємні електричні розряди.

— Ріко, що з тобою сьогодні? — знагла Тісів голос витягнув мене з гіпнозу, у який занурив погляд Реда.

— У мене все добре, друже, — просичала я, повертаючись до співрозмовника праворуч і намагаючись зобразити невимушену усмішку. — А у тебе?

Його чорні очі уважно досліджували моє обличчя. Наче шукали щось у моєму погляді чи міміці, однак я старалася зберігати спокійний вигляд.

Павза затягнулася, і я відчула, як внутрішня буря лише посилюється.

— Знаєте що? — раптом перебив мовчання Пат. — Пропоную всім добре підкріпитися. Попереду важка робота, знадобляться сили,  — його голос звучав життєрадісно, і він підняв свою тацю, ніби виголошував тост.

Всі кивнули й почали мовчки жувати. Я опустила погляд у тарілку, намагаючись уникати зустрічі з їхніми очима. Думки роїлися в голові, апетит зник, їжа не лізла в горло. Від цього божевільного напруженого мовчання хотілося завити.

Мені трохи полегшило, коли Кейл і Ред доїли першими й вирушили за робочим одягом. Наступними підвелися Пат і Бетті. Перед цим малий  майже облизав свою тарілку, тоді як Бетті ледь торкнулася їжі. Її погляд був відсутнім, ніби вона перебувала у власних думках.

Коли тарілка Тіса спорожніла, він залишився на місці. Схрестив руки на грудях і глипав на мене з підозрою.

— Нам потрібно поговорити, — промовив він, зиркнувши на Еббу, яка сиділа поруч і мовчки жувала свою їжу.

— Ні, не потрібно! — відрізала я, стараючись уникнути конфлікту. Та й мені не було про що заговорити зі зрадником.

— А я вважаю, що потрібно! — наполягав Тіс.

Ебба, не змінюючи своєї пози, продовжувала мовчки жувати, її очі залишалися прикутими до тарілки. Вона явно з усіх сил намагалася не втручатися в розмову.

— Тісе, ми вже багато про що говорили... — тяжко видихнула я. Всередині зростав неспокій, руки злегка тремтіли, і я відвернула погляд, щоб приховати свій біль.

— Що там було сьогодні… на літературі? — обурено прошипіла він, явно не збираючись відступати.

— Ти про що? — здивовано глянула на нього, не розуміючи, про що це він. Бо там же багато чого сталося.

— Ти хихикала з блондином…

 — видихнув Тіс, стишивши голос та насуплюючись.

— Ну та й що? Тебе щось не влаштовує? — розгорнулася до нього. Роздратування почало кипіти в мені.

— Ти поводишся дивно! — його погляд став гострішим.

— Це я поводжуся дивно?! — закипала я, відчуваючи, як гнів виходить з-під контролю. — Хто б це казав?

— У чому твоя проблема, Ріко? — незрозуміло запитав він, його голос звучав безпорадно.

— Ти моя проблема, Тісе! Ти! — вигукнула, вже не стримуючись.

Тіс відсахнувся назад, наче від удару. Його обличчя зблідло, а в темних очах зоріло здивування.

— І що між вами цього разу? — втрутилася Ебба. — Знову у когось тестостерон зашкалює? Чи це критичні дні?

Ми з Тісом одночасно шикнули на неї, і вона відразу знітилася, її очі опустилися вниз, а плечі похилилися.

— Коли ти збирався мені сказати? — різко запитала я, дивлячись прямо другу в очі.

— Ти про що? — його обличчя спотворив жах, очі широко розкрилися.

— Коли?! — загарчала я. Кулаки стиснулися, а голос підвищився. Я вже ледь стримувала лють.

Кілька Учнів озирнулися, нажахано зиркаючи на нас. Я важко видихнула, намагаючись заспокоїтися, і побачила, як змінюється погляд мого... друга. Спершу його чорні очі були сповнені нерозуміння, потім від жаху забігали, потім у них промайнула іскра ясності... і вони зосередилися на мені.

— Вони тобі сказали... — прошепотів він, голос був ледве чутний, та його слова пронизали мене холодним струмом. На шкірі виступили сироти.

Я кивнула, потім глибоко вдихнула, намагаючись притлумити лють всередині.

Тіс мовчки спостерігав за мною, його обличчя залишалося непроникним, але в очах було занепокоєння.

— Чому ти мовчав? — вже спокійніше запитала я.

— Я не міг сказати, — відказав він, опускаючи голову. — Вони змусили мене пообіцяти, що я тобі нічого не скажу... Та я й не знаю, чому сам погодився... — він знову глянув на мене, погляд був схвильований. — Ти погодилася?

— А в мене був вибір? — уїдливо прошипіла я. Тепер гнів у мені змішувався з розчаруванням.

— Не знаю… Думаю, що ні. Навряд чи…

— Ось і я так вважаю, — сумно всміхнулася.

— Це ви про що? — знову визирнула з-за Тіса наша мала подружка, її цікавість була непереможна.

Ми з ним знову одночасно шикнули на неї. Мала завмерла, насупивши брови й накопичивши губи.

— І що ти думаєш… про все це? — обережно запитав мене Тіс.

— Поживемо — побачимо! — мимохіть бовкнула я, не бажаючи заглиблюватися у складні розмови.

— А якщо детальніше? — наполягав він.

— Слухай, Тісе… — невпевнено почала я, зустрічаючи його погляд, у якому раптом засвітилася надія, але це лише поглибило мій внутрішній дискомфорт. Мене нудило від того, що я збиралася сказати, проте...

— Знаєш… — я опустила очі в тарілку, шукаючи в собі сили продовжити. — Я більше не довіряю тобі... Геть не вірю тобі, розумієш? І думаю, — додала впевненіше, піднімаючи погляд і дивлячись прямо йому в очі, — між нами нічого не буде... ні зараз, ні потім... І навіть дружити ми більше не можемо.

Більше не витримуючи напруження, я рвучко підвелася й чкурнула до Мийки, не чекаючи реакції Тіса й не зважаючи на Еббу.

Серце шалено стукотіло, і кожен крок нагадував втечу від болю. Залишивши тацю, я вийшла надвір

Ковтнувши гарячого повітря, глянула на безхмарне небо. Старалася заспокоїтися. До зборів на Стройовому Плацу залишалося близько десяти хвилин. Мені був потрібен цей час на самоті, щоб упорядкувати думки й приборкати вир емоцій всередині.

Що я наробила? Я що, щойно зруйнувала  будь-які стосунки з Тісом? Нашу дружбу... Чому я це зробила? Що там казав Ред?..

Я почала сновигати туди-сюди, рвучко розмахуючи руками.

 Ред. Це все через нього... Через його зауваження... Через...

Раптом запинилася, закриваючи очі руками й похитуючи головою. Потім кілька разів не дуже сильно стукнула себе по лобі.

До чого тут Ред? Це не через нього я не довіряю Тісу. Він сам все це натворив. Брехав мені, приховував правду... Накинувся з поцілунками... Як він міг? Як...

— Ріко! — пролунав Тісів голос в мене за спиною.

О, ні! Тільки не зараз...

— Вважаю, ти маєш рацію! Я заслужив на це! — гучно вигукнув він, наздоганяючи мене. — Я повинен був сказати тобі. Я мав…

Обернулась, зустрічаючи його полум'яний погляд.

— Я багато чого мав зробити… — він підійшов ближче, обличчя було сповнене рішучості. — Але найголовніше, що я повинен зробити, — це довести тобі, що я та людина, яка тобі потрібна. Що я гідний тебе. І я це зроблю, повір мені. Ти будеш мною пишатися. Я завоюю твоє серце!

Вимовляючи це, Тіс палав, його очі палахкотіли пристрастю. А я стояла мовчки, не знаючи, що відповісти, а всередині все переверталося.

— Ріко, я кохаю тебе! Ти потрібна мені! Я просто так не здамся!