8. Ритуал

Забігши до будинку, я побачила, як баба Орися корчилася й звивалася на дерев’яній лаві. Її тіло ламало, ніби суху гілку, а з горла зривалися хрипкі, болісні стогони. Сумнівів не було — жінка говорила правду. Залишилося зовсім небагато. Час спливав швидше, ніж пісок у пісочному годиннику.  

І насправді мені було шкода її, та водночас страшно за себе. Що буде зі мною, якщо ми нічого не зробимо? Тоді наступною буду я? Без сумніву, я звикла вірити жінці.  

— Орися, я принесла перстень! — голосно прокричала я, опускаючись на коліна перед лавою, але жінка не відреагувала. Вона лише беззмістовно щось бурмотіла, ніби зверталася до когось невидимого. На її лобі з’явилися дрібні краплини поту, що повільно й важко стікали вниз, гублячись у зморшках. Руки викручувало так, що пальці неприродно згиналися, і від цього Орися вимучено стогнала. Кожен новий стогін луною розходився по тісній кімнаті, просоченій запахом кіптяви, сушених трав і сирості старої хижі.  

Без страху та з рішучістю я взяла до рук важку книгу й відкрила її на перших сторінках. Як добре, що за ці кілька місяців Орися навчила мене латини та святого письма — інакше я б не зрозуміла жодного слова. Книга виявилася наповненою різного роду трав’яними рецептами, зіллями, описами відварів і настоїв. Але чим далі я гортала, тим темнішими ставали записи. Останні сторінки містили вже зовсім інше: закляття, ритуали, жертвоприношення — те, за що інквізитори палили на вогнищах без суду й каяття.  

Я вчиталася в один із ритуалів і ледь не впустила книгу з рук. Ритуал, що повертає молодість і красу. І всього лише один інгредієнт — кров цнотливої дівчини.  

Хто здатен піти на таке? Хто була та людина, що написала цю книгу? І звідки вона взялася в Орисі? Питань було безліч. Відповідей — жодної.  

— Варваро… — простогнала жінка, не відкриваючи очей.  

Її тіло тримтіло, і я нахилилася ближче, аби вловити кожен шепіт, що зривався з її вуст. Вона намагалася щось сказати, про щось попередити, але марно — сили давно покинули тіло цієї колись сильної жінки, залишивши лише крихку оболонку.  

Не підіймаючись із колін, я почала безупинно гортати стару книгу, вчитуючись у кожне слово, кожен заголовок. Усе не те. Усе марно. І раптом — інгредієнти. Ось воно.  

Потрібно було шукати не назву ритуалу, а головний інгредієнт — дорогоцінну родинну реліквію. Мої підозри справдилися. Приблизно на середині книги я знайшла подібний ритуал — переміщення духа в родинний артефакт.  

Я міцно стиснула книгу й спустилася до підвалу, де й почала підготовку. На сирій, холодній землі я зобразила п’ятикутну зірку в колі. На кожному її піку розмістила свічку й гілочку полину — він мав стримати дух під час ритуалу переміщення. Але для цього в центрі мала лежати печатка… і тіло духа. А це означало лише одне: мені доведеться спустити тіло Орисі до підвалу.  

Без вагань я піднялася нагору й ще раз спробувала заговорити з жінкою. Та цього разу не було навіть невиразного бурмотіння — лише протяжні, довгі стогони, красномовніші за будь-які слова. Наш час закінчився, якщо зволікати ще хоча б трішки, відбудеться непоправне. Або я наважуся й проведу цей бісів ритуал, або воно знищить і мене.  

Оперши тіло Орисі об стіну, я закинула його собі на плечі та прогнулася під вагою кістлявого тіла. Відкривши двері до підвалу, я побачила попереду темряву, яку ледь-ледь розсіювало світло лампи внизу. Я підтягнула тіло жінки й почала спускатися. З кожною сходинкою ноги тремтіли дедалі сильніше, піт скочувався з лоба, застилаючи погляд. Я не могла здатися, хоча відчувала, як сили поступово покидають мене.  

На останній сходинці я вимучено видихнула — і раптом відчула шорсткі руки на своїй шиї. Вони різко замкнулися на горлі, не даючи вдихнути. Я вчепилася нігтями щосили у лещата, що стискали моє горло, і хватка ослабла. Я захрипіла й упала на землю. Важке тіло придавило мене, не випускаючи зі своєї хватки. Руки щосили вчепилися в сиру землю, відчуваючи, як вона забивається під нігті, але це було ніщо порівняно з усвідомленням: це можуть бути останні секунди мого життя.  

З останніх сил я скинула з себе важке тіло баби Орисі, що вже перебувало під впливом духа, — й поповзла вперед. Та мене не збиралися відпускати. Рука жінки міцно вчепилася в мою ногу. Мій погляд зачепився за стару мотику. Її залізне лезо було стерте майже до блиску, а гладенький держак потемнів від часу й людських рук. Не роздумуючи ні секунди, я схопила її, і в ту мить, коли жінка смикнула мене до себе, завдала удару — сильного, безжального.  

Тіло баби Орисі впало на сиру землю, я важко вдихнула, хапаючи ротом повітря, та поспіхом підвелася на ноги. Мені було шкода жінку, але ставати наступною я не бажала. Я схопила її за холодну ногу й потягла в бік круга на підлозі.  

Розмістивши тіло в центрі, поклала поруч перстень, поправила стерті лінії, запалила п’ять свічок, дію яких підсилював полин, і взяла до рук книгу.  

Слова невпевнено зривалися з моїх губ. Але коли мій погляд упав на тіло баби Орисі, що стояло в центрі кола й дивилася на мене нелюдським оскалом, я повторила закляття впевненіше.  

Кров’ю відкриваю.  

Іменем роду наказую.  

Ти, що оселився в плоті,  

ти, що шепочеш з темряви,  

не тобі тут дихати, не тобі тут жити.  

Не в тіло — в метал.  

Не в душу — в знак.  

Кров роду — твій ланцюг.  

Перстень — твоя межа.  

Голос ставав дедалі гучнішим, зриваючись з моїх губ. Те, що пожирало життєві сили Орисі, билося, немов загнаний звір, у центрі кола. І з останнім словом його сутність вирвалася з тіла жінки, грізно скалячись і виючи в мій бік, але перстень уже втягнув його в себе.  

Тіло Орисі впало на землю важко та гучно. Я зрозуміла: це кінець — і для неї, і для сутності. Але початок — для мене.  

Наш час  

Різко розпахнувши очі, я окинула кімнату поглядом. Здавалося, серце калатало так, ніби от-от виплигне з грудей. Таємниці минулого звалилися на мене так раптово, що я не могла зібрати думки докупи. Ще вчора я чітко вірила, що це все нісенітниці, але сьогодні цей прохід, підвал, минуле... Погляд ковзнув по персню на моєму пальці. Точно такий, як був у минулому... Для чого я тут? Що насправді відбувається з цим перснем?  

Будинок, який я почала вважати своїм, насправді належав Варварі — жінці, яка боролась за власне життя п'ять століть тому.  

– Я вже почала хвилюватися, – стривожено промовила Маруся, увійшовши в кімнату.  

– Мені вже краще, – сказала я те, що від мене очікували почути. І фізично це виявилося правдою. За короткий час я відпочила, сили повернулися. А найголовніше – я була готова знову спуститися до підвалу. Цього разу я на дев’яносто дев’ять відсотків була впевнена, що знаю, що там знайду.  

Я відчувала: цей маєток – той самий старенький, пошарпаний дім баби Орисі, яка загинула через духа – нав, здається, вона його називала... Я опустила погляд на палець, на якому красувалася фамільний перстень, куплена Варварою колись на базарі у Львові.  

– Що ти таке? – подумки запитала я.  

У відповідь палець ще тісніше стиснули лещата персня. Воно досі там, відчула я. Минуло п’ять століть, а воно й далі шукає вихід. Я прокрутила перстень, але марно. Дізнавшись її таємницю, я вже не дивувалася, що не можу зняти її. Але була впевнена, що це тимчасово – він не піддається.  

– Ну що, йдемо в підвал? – з ентузіазмом промовила я, підводячись із дивана.  

– Ти впевнена?  

– Так, – промовила я та покликала Івана Михайловича.  

– Ану, дівчата, ходіт. Спустімося долів та подивімося, що там си ховає.

Цього разу я не відчувала ані того холоду, ані страху, що огорнув мене вперше. Я знала, куди ми йдемо. І знала, що мене там чекає. Не залишилось жодного сумніву – лише впевненість.  

Кожна сходинка була знайомою. Кожен камінчик у стіні – той, якого вже торкалися мої пальці.  

Ступивши на сиру землю, я освітила центр кімнати. І беземоційно, з холодною головою поглянула на жертовний круг – місце, де я вперше провела ритуал. Сумнівів не лишалося: Варвара п’ять століть тому і я зараз – одна й та сама людина. Пояснити не могла, просто відчула в ній частинку своєї душі...  

Чи, можливо, я просто сходжу з розуму, повільно та безповоротно?  

– Я ж казала, вона була відьмою! – прокричала Маруся, вбігаючи до підвалу.  

– Не чіпай! – закричала я, коли вона взяла до рук ту саму стару книгу. – Ти не знаєш, як це працює. Краще нічого не чіпай.  

Надто емоційно промовила я, чим здобула зацікавлений погляд Івана Михайловича, але все ж зі мною він погодився. Відчула уже на собі, як працюють старовинні та чужі речі, подумки підсумувала я, торкаючись кінчиками пальців персня.  

Для Івана Михайловича, чоловіка суворого й раціонального, це все було надто дивним. Він присів біля жертовного круга й уважно оглянув його, затримавши погляд на кривавих потьоках у центрі. Його брови піднялися.  

– Нісенітниця якась... Чи, може, все-таки викликати слідчого? – пробурмотів він.  

За інших обставин його слова мали б сенс. Я відчувала: слідчий тут нічого не з’ясує... Хоча, можливо, я помиляюсь. Але попри все залишалася впевненою – цей будинок не аби яке місце і приховує більше, ніж показав нам. Востаннє я окинула поглядом підвал, який виглядав точно так само, як п’ять століть назад, і мовчки вийшла з усіма.  

Вечеря того дня обіцяла бути неспокійною. Так воно й сталося. Маруся без затихання тараторила про підвал, круг і книгу. Галина Юхимівна випитувала деталі. Діти перешіптувалися, не вірячи сестрі. Єдиний, хто мовчав, був Іван Михайлович – його світогляд дав тріщину, точно як і мій.  

– Сьогодні залишайся в нас на ніч, – сказав він після вечері. – Я не дозволю тобі бути там самій. А завтра зранку зв’яжуся з місцевим слідчим… Нехай приїде, все огляне. Якщо все не так погано, як здається на перший погляд, то повернешся назад.  

Я кивнула. І думала лише про одне: книгу.  

Її потрібно забрати до приходу поліції.  

І найкраще це зробити вночі, коли всі заснуть.