9. Інквізитор?
Візит слідчого абсолютно ніяк не змінив ситуацію на краще, навпаки, розслідування поліції надто затягнулося. Те, що мало тривати день, максимум два, розтягнулося на цілий тиждень безкінечного очікування. Мій маєток обмотали біло-червоною стрічкою, мов тавром, і вхід туди був заборонений до з’ясування всіх деталей.
Та ні через день, ні через два, ні навіть через тиждень вони так нічого й не з’ясували. Не змогли визначити, кому належить кров у центрі жертовного круга, скільки часу вона там була, причину смерті. Жодних збігів. Жодних відповідей. Лише сухі звіти й дедалі похмуріші обличчя слідчих, яких дратувала невідомість.
І замість того, щоб припинити ці безглузді спроби, вони вирішили копати глибше. У прямому сенсі. Правильно — глибше, під сам жертовний круг.
Те, що вони там знайшли, шокувало всіх: слідство, свідків і навіть мене — хоч я й стояла осторонь, ніби стороння, ніби випадкова глядачка чужого жаху.
Під жертовним кругом було поховання. Старе, дуже старе. Тіло давно перетворилося на порох, але кістки збереглися — маленькі, крихкі, дитячі.
Як сказав нам слідчий Костянтин Павлович, це були кістки немовляти, якому від сили могло бути не більше півроку. Причину смерті встановити не вдалося — надто багато часу минуло.
Хоча всі ми десь глибоко в душі підозрювали одне й те саме: це немовля було першою жертвою. Але я не знала — першою жертвою баби Орисі? Чи моєю… у тому далекому минулому, про яке пам’ять воліла мовчати?
Тиждень минув у тривожних думках і постійному очікуванні. Що вони знайдуть завтра? Що ще приховує цей дім? Чи зможу я повернутися туди й жити спокійно, знаючи, що в підвалі — жертовний круг, у якому було закопане немовля? А може, ще не пізно все кинути й поїхати? Втекти, забути усе це? Ця думка дедалі частіше приходила вночі, коли я лежала в порожній кімнаті сина Івана Михайловича. Стіни там були холодні й чужі, а тиша давила сильніше за будь-який крик. Та зранку ця думка зникала так само швидко, як і з’являлася, ніби хтось навмисне стирав її з моєї голови, і я знала тільки не хто, а що. Сутність у моєму перстні вимагала, щоб я залишилась.
— Книгу так і не знайшли? — з цікавістю запитала за сніданком Маруся.
Іван Михайлович лише повільно похитав головою, не відриваючи погляду від газети.
— Ні. Наче крізь землю провалилася.
Він замовк, і я зрозуміла: він згадав те, що знайшли під землею. Я уявила його подив, коли просто при ньому дістали кістки немовляти. Здається, саме того дня в ньому щось надломилося. Якщо раніше він вірив у доброту й людяність, то після побаченого… Я й сама не знала, як би відреагувала. Напевно, закричала б. Або знепритомніла. Та внутрішній голос нашіптував інше: ти була б спокійна. Бо ти, як ніхто, знаєш, що приховує цей будинок.
— Магдо, а ти не виділа, де та книжка ділася? — з надією запитала Руся.
Жоден м’яз на моєму обличчі не ворухнувся. Я так само спокійно продовжила їсти суп, лише відповіла:
— Ти ж бачила, що я нічого не брала з будинку. Ми всі разом виходили.
Це була правда. Того вечора ніхто з нас нічого не взяв. Ми вийшли з дому з порожніми руками. Але ніхто не знав, що вночі, коли всі заснули, я тихо повернулася. З однією єдиною метою — забрати й сховати книгу. Коли я підіймалася в гори, серце шалено гупало в грудях. А переступивши поріг будинку — здавалося, воно ось-ось вистрибне на орбіту Сатурна. Страх відступив лише тоді, коли я взяла книгу в руки. Вона була така ж стара та важка, як і в моїх спогадах, і водночас така знайома. Відкривши її, я побачила знайомі сторінки та обряди. Усе було надто рідним. Надто правильним.
Поспіхом, не вмикаючи світла, лише з ліхтариком на телефоні, я піднялася на другий поверх. Знайшла старе простирадло, загорнула в нього книгу, потім дістала кілька сміттєвих пакетів і ретельно все замотала.
А далі — ліс. Хтось скаже: хвора. І я не сперечатимусь. Бо нормальна людина при здоровому глузді не полізе в нічні хащі, керуючись пам’яттю минулого. Але дивним чином, спускаючись до яру, я побачила старе трухляве дерево. У стовбурі було невелике, закинуте дупло. Саме туди я й поклала книгу. Тут її ніхто не шукатиме. А навіть якщо й стане — не знайде. Не так, як я. Бо я пам’ятала цей ліс, мов свої п’ять пальців.
— Та йой, книжка та книжка... Дістали вже з тією книжкою! — невдоволено бурчала Галина Юхимівна, гримаючи мисками. — Недарма люди боялись, що відьма з неї була. От тепер усяка напасть наверх лізе. Та й нині Всеволод має бути!
— Як нині? — задумливо перепитав Іван Михайлович.
Незрозуміле, незнайоме передчуття з’явилося в грудях. Ніби десь усередині я чекала його приїзду? Хоч насправді ніяк не могла, адже не була з ним знайома особисто. Лише цей місяць постійно чула про нього від Марусі та Івана Михайловича.
- Нехай Лея до мене перебирається, - запропонувала дівчина.
Я знала: це поки єдиний вихід. Як би сильно я не хотіла повернутися додому, я ще не могла. А ночувати надворі - не варіант. Надто холодно.
- Напевно, так і зробимо, - промовив чоловік і вийшов із кімнати, поринувши в думки.
Увесь день Галина Юхимівна провела біля плити, готуючи святкову вечерю на честь приїзду сина. Вона не готувала простих страв - лише справжню смачну домашню їжу: борщ, пляцки й інші смаколики, які молодий хлопець точно не стане готувати сам, а от мама залюбки.
Ми всі допомагали: прибирали, наводили лад, готувалися до приїзду старшого сина родини Левицьких.
Коли сонце опустилося за горизонт, я почула давно забутий звук мотора. Байк? - майнула думка, та я одразу її відкинула. Досить із мене одного потрясіння у вигляді Марусі. Ще одного такого «відірви» в правильній, віруючій сім’ї я б не витримала.
- Брат приїхав! - закричав маленький Петрик, вбігаючи на кухню.
- Ти не казала, що твій брат їздить на байку… - пошепки промовила я до Марусі.
- Я не думала, що це так важливо, - спокійно відповіла вона, знизавши плечима.
Я теж так думала. Поки звук мотора не став зовсім близьким. Щось у мені змінилося. Серце закалатало швидше. Але це було не хвилювання перед знайомством. Це було щось інше. Темніше. Небезпечніше.
Уся сім’я вибігла надвір. Я ж залишилася на кухні, накриваючи на стіл. Руки тремтіли, прибори дзенькали об тарілки, доки одна виделка не впала на підлогу.
- Дідько… Магдалено, зберись, - прошепотіла я собі й пішла до дверей, щоб хоча б одним оком поглянути на старшого сина Івана Михайловича.
Холодне повітря вдарило в обличчя, перша сніжинка лягла на щоку, обпікаючи холодом.
На подвір’ї всі раділи та вели веселу, легку розмову. Галина Юхимівна щебетала. Діти розглядали гостинці. Іван Михайлович тримався суворо, але усмішка видала його щастя.
Мій погляд ковзнув по масивних чорних берцях, джинсах, байкерській куртці, затримався на чорному байку, який виглядав масивно і водночас велично.
Ковзнувши поглядом вище, я зрозуміла, чому серце билося так шалено.
Грубі риси обличчя. Темне волосся. Щетина, що додавала років і суворості. І зелені, немов лісовий мох, очі.
Я не могла повірити тому, що бачила. Ладна була списати на гарячку, стрес, перевтому. Але не в те, що насправді бачила. Переді мною стояв він.
Інквізитор?!