Глава 19

Усередині «Чайки» було тісно не від людей — від напруги.

Метал корпусу ще тримав тепло бою, і корабель час від часу здригався. Здавалося, що він згадував удари, яких уже не було. Повітря пахло озоном, мастилом і потом — запахом тимчасовості, коли не знаєш, чи це укриття, чи домовина.

Біля тактичного столу було троє осавулів. Кожен — зі своєю мовчанкою. Яромир дивився в проєкцію місцевості, ніби хотів запам’ятати її назавжди. Волошин сидів, спершися ліктями об коліна, і не піднімав голови. Бондар повільно ходив уздовж стіни, рахуючи кроки — старий спосіб тримати нерви в кулаці.

Чуб стояв у центрі. Руки спокійно лежали на краю столу. Голос — рівний.

— По черзі, — сказав він. — Коротко і по суті.

— Зелена команда, — почав Яромир. — Під час відходу втратили п’ятьох. Двох не витягли. Орки йшли хвилями, без маневру, але тиснули масою.

— Червона, — Бондар підняв голову. — Сім втрат. Боєкомплект — менше половини. Люди тримаються, але ще один такий контакт — і нас почнуть давити.

— Золота, — Волошин говорив рівно. — Відхід прикрили чисто. Контакт короткий. Але нас ідентифікували. Вони вже знають, що нас більше, ніж здавалося.

Чуб кивнув. Без емоцій. Він уже складав картину.

— Значить, часу в нас нема, — підсумував він.

Дем’ян Верба сидів осторонь, на ящику з енергоблоками. Його механічне око працювало — він слухав ефір, проганяв дані, ловив обрізки сигналів.

— Зв’язку з полковником нема, — сказав він. — Це не просто глушіння. Тут тримають купол. Системний. Сигнал ріже в нуль.

Остап стояв трохи збоку, мовчки. Коли заговорив — голос був тихий, але твердий.

— Люди втомлені, — сказав він. — Але ще разом. Поки ми тримаємо порядок — вони стоятимуть. Питання не в моралі. Питання в рішенні.

Чуб повів пальцем по проєкції.

— А рішення таке: або ми злітаємо зараз і намагаємось попередити інших, або нас тут притискають і знищують. Третього варіанту нема.

Трохи осторонь, біля стіни, стояли Юліса й вчений.

Вони не втручалися у військову розмову — це був не їхній простір. Але мовчати теж не могли.

— На Аркадії, — сказала Юліса тихо, — ми звикли вірити, що війни можна зупинити цифрами. Балансом. Розрахунком.

Вчений ледь усміхнувся.

— Це працює, поки у всіх є що втрачати, — відповів він. — А коли починають рахувати воду — цифри перестають бути аргументом.

— У нас в інституті казали, що дефіцит води — це лише питання інфраструктури, — сказала вона. — Фільтрації. Транспорту.

— Це казали люди, які ще не дійшли до межі, — відповів він. — Вода — це не ресурс. Це час. Хто має воду, може чекати. Хто не має — мусить діяти швидко і жорстко.

Юліса подивилася у бік тактичного столу, де стояли козаки.

— А вони не хочуть чекати, — сказала вона.

— Ні, — погодився вчений. — Вони хочуть замінити. Не домовитись, не купити — а витіснити. Чужі світи для них — як резервуари. Не цивілізації. Запаси.

Він замовк на мить.

— Саме тому їм заважають такі, як козаки. Вони не вписуються в таблиці.

Тим часом Чуб сказав уголос те, що вже давно висіло в повітрі:

— Хоругву ми не повернули.

Ніхто не заперечив.

— Мабуть, і не повернемо, — додав він. — Не зараз.

Бондар стиснув кулаки, але промовчав.

— Без неї сотня…

— Сотня — це люди, — жорстко перебив Остап. — Поки люди живі — сотня є.

Дем’ян глухо буркнув:

— Ворог думає інакше.

Сенсори подали сигнал.

На екрані з’явився рух.

З туману виходили вони.

Спочатку — орки. Важкі, масивні, як рухомі брили. За ними — пірати, розтягнуті по флангах. А між ними — рівні, чисті фігури інструкторів Домініону, надто спокійні для цього місця.

Попереду рухалася платформа — грубо зварена з різного металу, тягнута гусеницями.

…Платформа зупинилася.

Гусениці загарчали й завмерли, залишивши під собою смуги чорного пилу. Орки розступилися, як робили це завжди, коли хотіли, щоб ворог добре бачив.

На каркасі стояв Ярема.

Розіп’ятий.

Два списи пробивали його тіло навхрест і входили в метал позаду. Його не прибили — його виставили. Хоругва була намотана поверх грудей і плечей, грубо, без поваги — як якась стара ганчірка, а не знак сотні.

Ніхто не відвернувся.

Це був не жах.

Це було розуміння.

— Вони знають, що роблять, — тихо сказав Яромир. — І для кого.

Чуб дивився на Ярему, не кліпаючи.

— Так, — відповів він спокійно. — І це спрацювало.

Він перевів погляд на людей.

— Тепер ми не маємо права просто розвернутись і піти. Не після цього. Тепер це кровний борг честі. І ми його закриємо.

Чуб обернувся до Дем’яна.

— Треба пробити канал до полковника. Прямий.

— Тут не проб’ємо, — спокійно відповів Дем’ян. — Купол глушить усе.

— Значить, шукаємо висоту. Де сигнал не давитимуть.

— Один спідер. Легкий. Без броні.

— Хто піде?

Питання було зайвим.

Боєць уже застібав шолом.

— Я, — сказав він коротко.

Його звали Маркус Н’Дайє. Він був розвідником Зеленої команди.

Невисокий, вибухово швидкий, із щільною статурою спринтера. Темна шкіра, вузьке обличчя з чіткими скулами, живий, уважний погляд. Короткі тугі дреди стягнуті під тактичною пов’язкою. У спокої він здавався майже легковажним — доки не починав рухатися.

Його броня була полегшена: зелені тактичні смуги, стерті піском, без зайвого спорядження. Усе — під швидкість.

Місцевість Огару для нього не була чужою: мертва, червона рівнина, кам’яні гряди, тріщини висохлого ґрунту й вітер, що ріже шолом піском. Він бував на десятках таких планет. Тут важливо було не ховатися, а вчасно побачити й не залишити сліду.

Маркус перевірив кріплення карабіна, кинув короткий погляд на Яромира й мовчки кивнув. Для нього це була не помста і не лють — просто холодна, точна робота: піти першим, побачити більше за інших і встигнути повернутися.

 

Чуб поклав йому руку на плече — на секунду.

— Не геройствуй, — сказав він. — Ти нам потрібен живий. Нам потрібен сигнал.

Спідер виштовхнули з технічного відсіку вручну. Невеликий, плаский, з мінімальним силуетом — машина не для бою, а для швидкості й мовчання. Двигун загуркотів низько, притиснуто до землі.

Коли він рвонув уперед, орки ще не встигли зреагувати.

Тепер вороги були вже близько.

І козаки це відчули не очима — тілом.

Повітря стало густішим.

Тиша перед стріляниною — важка, як перед грозою.

— По готовності, — сказав Остап. — Не стріляти перші.

Інструктори Домініону підняли руки.

Орки зрушили.

Пірати відкрили вогонь.

Усе, що було далі, не потребувало слів.

Козаки не кричали. Не відповідали викликами. Вони просто почали працювати. Турелі ожили короткими чергами, розтяжки різали простір, перші ряди орків падали, не встигнувши зблизитися.

Погляди раз у раз поверталися до платформи, до Яреми й до хоругви, намотаної поверх його грудей. Усі розуміли, що це зроблено навмисно і саме для них. Якщо вони зараз відійдуть, це не закінчиться разом із відходом — це залишиться з ними, роз’їдатиме зсередини й ламатиме те, на чому тримається підрозділ. А ворог зробить із цього висновок, який тільки додасть йому впевненості.