Глава 4

Решта загону піднялася на пагорб.

Сотник роздав декілька команд: частина бійців зайняла оборону на височині, частина розподілилася по флангах, інші пішли вперед.

Вони зупинилися майже одночасно.

Ніхто нічого не сказав.

Видовище було жахливим.

— …бляха… — видихнув хтось позаду.

За пагорбом відкривався невеличкий пустельний простір, оточений скелями, в яких було багато щілин.

Посередині древком униз стирчав великий спис. На цей спис було насаджено тіло Данила Наливайка — хорунжого сотні Лук’яна Чуба. Пісок навколо списа був темним від крові, з чого було зрозуміло, що козак був ще живий, коли з ним це зробили.

Біля великого списа таким самим чином стирчали списи поменше.

Вісім.

На кожен із них була насаджена голова.

Зліва, у купу, були скинуті вісім тіл інших членів передової команди. Усі вони були жахливо знівечені, у багатьох не було рук і ніг. Броні, зброї та хоругви тут не було.

Остап не підійшов одразу.

Не зміг.

Ноги ніби вросли в землю.

Він бачив бої.

Бачив смерть.

Але це…

— Ну що, синку, — промовив сотник до Остапа, коли вони підійшли ближче до цього жахливого місця, — тепер ти повноцінно вступаєш на посаду хорунжого.

— Хорунжий без хоругви, — буркнув Остап. — Вибачте, щось я не відчуваю урочистості моменту.

— Нехай там хоч сам чорт чекає на нас за тими скелями, — відповів Лук’ян, — але ми обов’язково помстимося за побратимів і повернемо нашу хоругву.

— Це — якщо вона ще існує.

— Тут дев’ять тіл, можливо, один із наших ще живий.

Остап сів на землю, зняв шолом і поклав його поруч.

— Це ж що за тварини могли таке зробити?

— А це ми зараз з’ясуємо у нашого слідопита, — сотник заговорив у комунікатор. — Аяксе, підійди-но сюди.

Аякс, важко дихаючи, знову глянув на пагорб, де тільки-но відбувалася сутичка. Його очі блищали від напруги й люті.

— Я зайшов тихо… — сказав він нарешті. — Думав, візьму зненацька.

— Дістав його. Чітко. Не промахнувся.

Він замовк на мить.

— Під піском сиділо. Я відчував, де саме. Вдарив у ноги.

Аякс стиснув щелепу.

— Воно вилізло одразу. Наче тільки цього й чекало.

Він провів рукою по шиї, ніби досі відчував той момент.

— Сильне… але незграбне. Я вже думав — зараз покладу.

Короткий видих.

— Я збив його. Двічі.

Тиша.

— А воно вставало.

Він підняв очі.

— Наче йому байдуже.

Кілька секунд ніхто не говорив.

— Я відрубав йому руку. По лікоть.

Пауза затягнулась.

— Воно навіть не зупинилось. Схопило той обрубок… і кинуло в мене.

Тиша.

— Наче це просто… ще одна зброя.

Аякс опустив погляд.

— Я не встиг. Збило з ніг. Я впав у ту ж яму.

Коротка пауза.

— Без шабель.

Тиша стала густою.

— Воно вже стояло зверху. З сокирою.

Пауза.

— І… зупинилось.

Тиша.

— Просто стояло. І дивилось.

Остап нахмурився.

— Чого?

Аякс перевів погляд у бік пагорба, звідки вони прийшли.

— Бо почуло вас.

Пауза.

Лук’ян тяжко видихнув, дивлячись на пагорб.

— Судячи з усього, це орк, — промовив сотник похмуро. — Ми зачищали їх лігво на Гоморі, пам’ятаєш, Остапе?

— Так, — тихо підтвердив Остап. — Ці істоти — справжня загроза.

Усі мовчали, відчуваючи вагу цих слів.

Остап, Лук’ян і решта загону стояли неподалік від темної плями на пагорбі, що позначала місце сутички Аякса зі створінням. Поки всі мовчки напружено вдивлялися в простір, Аякс раптом зупинився і напружився. Він повів носом, вловивши слабкий, майже невловимий запах.

— Тихо, — прошепотів він і рушив до щілини в скелях неподалік. Гаряче повітря тремтіло над розпеченим камінням, а вітер зносив тонкі клубки пилу, що вигравали у променях жорстокого, пекучого сонця.

Слідопит повільно втягував повітря, зморщивши ніс. Він нахилився нижче, майже торкаючись обличчям кам’яної шпарини — вузького проходу в глибину пагорба.

— Хтось тут є, — сказав він тихо. — Запах — людський, але не звичайний. Це... страх і виснаження.

Остап підійшов ближче, напружено дивлячись у щілину, де, як здавалося, було чути слабкі рухи. Здалеку вітер шумів серед каміння, але тут було зовсім інше — ледве чутний, але наполегливий подих.

Лук’ян підняв бластер, готовий стримувати будь-яку небезпеку.

— Хто там? — півголосом крикнув Остап, намагаючись не налякати.

У відповідь із тіні виглянула стомлена, бліда дівчина.

Її обличчя було вкрите пилом і дрібними подряпинами, а очі — великі, зелені й трохи налякані. Пасма тьмяно-рудого волосся спадали вниз, припалі пилом. На ній була сіра куртка з нашивками на плечах, що відрізнялася від військової — легка форма науковця. У руках вона міцно тримала зламаний планшет.

— Ви… ви козак? — прошепотіла вона, неначе переконуючись у його реальності.

Остап глянув на неї й відчув дивне тепло, що поступово розливалося в грудях. Вона виглядала крихкою, але в її очах була сила і незламність. Вперше за довгий час він побачив перед собою не просто чужинку, а людину, яка втілювала щось варте боротьби.

— Так, — тихо відповів він, відчуваючи, як нестерпна спека, яка досі висушувала губи і горло, на мить відступила.

Аякс обережно допоміг дівчині вибратися зі щілини, уважно стежачи, щоб вона не постраждала.

Поки сотник говорив із нею, решта загону займали оборонні позиції, напружено вдивляючись у навколишні скелі, готуючись до наступного кроку.

— Мене звати Юліса Зореслава, — почала вона, голос тихий, але впевнений. — Я була частиною наукової групи, яку супроводжували козаки та наші військові. Наша мета була — зібрати дані про флору й фауну цієї планети, а також налагодити контакт із місцевими мешканцями.

 

Вона глибоко вдихнула, збираючись із силами..

— Майже відразу після приземлення ми помітили рух. Спершу здавалося, що це мирна спроба контакту, але вже за мить нас накрила засідка. Ворог знав, де ми будемо, і це не могло бути випадковістю.

— Орки, — тихо сказала Юліса. — Їх так називають

   Вона на мить замовкла, її очі стали блищати в тіні.

— Я ховалася неподалік, коли орки нападали на козаків. Бачила, як вони безжально вбивали ваших товаришів. Та було дещо, що мене здивувало… Троє наших військових стояли осторонь, подалі від бійні. Орки їх навіть не чіпали.

Юліса опустила погляд, ніби боячись зізнатися собі у тому, що подумала тоді.

— Мені це здалося дивним… Але я не можу сказати, що саме сталося. Лише знаю, що коли нас атакували, ці троє стояли і не втручалися.

Сотник уважно слухав, відчуваючи, що ця історія набирає непередбачуваного оберту.

З тіні скель до загону впевнено наближався Дем’ян Верба.

Чоловік років під шістдесят, кремезний, трохи повнуватий, однак рухався без зайвої ваги — більше масивно, як машина, що знає своє діло. Його обличчя було широке, з добродушною посмішкою, яка зараз ховалася за серйозним виразом. Лисувата голова виблискувала під променями сонця, а під сивуватими вусами губи злегка стискалися.

Його очі: одне — темно-сіре, пильне, як у старого мисливця, друге — механічне; воно перебігало навколишнім простором з клацанням і обачною пильністю.

На грудях — броньована козацька лядунка, а на плечах — темно-зелені погони панцерника, оздоблені сталевими шестернями та срібними нитками, що виблискували між витканих орнаментів. Вони чітко вказували на його фах — бойовий інженер, фахівець з безпілотних систем, техніки й польової електроніки. Збоку на броні — закріплений панельний блок управління дронами, ще теплий після роботи.

— Пане сотнику, — звернувся він глибоким, спокійним голосом, зупиняючись за крок від Лук’яна, — мої дрони відсканували ущелину далі на південний захід. Там табір ворога. Укріплений, з частими патрулями. Схоже, готуються до чогось.

Він простягнув планшет із миготливим тактичним зображенням. Сотник мовчки взяв його, переглянув дані й стисло кивнув.

— Добре, панцернику. Пильнуй небо й вухо тримай напоготові. Нам згодиться кожна секунда переваги.

— Слухаюсь, пане сотнику, — відповів Дем’ян, приклавши руку до серця, і рушив назад до своїх дронів, звіряючи сигнали та оновлюючи карту місцевості.

Чуб нахилився трохи ближче до Юліси, дивлячись уважно, але не тиснучи.

— Пані Зореславо, розмова важлива. Але продовжимо її пізніше — за більш сприятливих обставин. Вам треба сили, а не допити.

Він торкнувся комунікатора:

— Медики, до мене. Пеленгуйте за сигналом. Є поранена — неважко, але виснаження й тепловий удар. Підготуйте «Чайку», хай відпочине.

— Я не поранена, — мовила Юліса тихо, наче соромлячись. — Просто… втомилася.

— Саме тому й підете до «Чайки». Наказ, — коротко відповів Чуб, і в його голосі не було суворості, тільки тверда турбота. — Ви нам ще знадобитеся.

Він обернувся до загону:

— Бурдук, Сагайда — з нею. Охорона й супровід. Відпустіть її лише в руки наших медиків і тільки тоді, коли переконаєтесь, що «Чайка» закрита.

— Слухаємось, пане сотнику, — відгукнулися обидва козаки, підходячи ближче. Один подав Юлісі руку, другий ішов поруч, уважно оглядаючи скелі довкола.

Юліса на мить затрималася, кидаючи ще один погляд на Остапа, що стояв трохи осторонь і спостерігав мовчки. Її губи ледь-ледь сіпнулися, але слів вона більше не сказала. А потім, підтримувана одним із воїнів, обережно рушила в напрямку, звідки вже долинав гуркіт кроків медичної двійки.

Чуб дивився їй услід кілька секунд, а тоді зітхнув і промовив до себе, майже нечутно:

— Щось тут смердить гниллю… та розберемось. Усе по черзі... Бондар, Яромир, Волошин — негайно підходьте до мене на нараду.

В ефірі почулися короткі підтвердження.