Глава 3

Десантний корабель, який козаки називали «Чайка», прибував до планети Огар.

Всередині, двома рядами, один ряд напроти другого, сиділи бійці сотні.

Майже всі сиділи мовчки, зосереджено. Аякс спав, роззявивши вовчу пащу, та дуже голосно хропів.

Поруч із Остапом сидів молодий хлопець. Густе руде волосся покривало його голову до скронь та потилиці, які були начисто поголені.  На молодому, незайманому зморшками та покритому ластовинням, обличчі ледве пробивалися рідкі руді вуса. На наплічниках його броні виднілися  жовті, з однією тонкою вертикальною блакитною смугою, погони солдата.

— Моє перше завдання у складі легендарної сотні Чуба, — заговорив він чи до Остапа, чи сам до себе, — і таке важливе! Я не підведу! Я був кращим у тренувальному таборі! Я буду кришити ворогів направо і наліво! — тут він повернув обличчя до Остапа, та вже точно заговорив до нього. — Нетерпиться вступити в бій пліч опліч з вами, пане! Ось побачите, ніхто з ворогів не піде від мене живим!

Остап мав красиве обличчя, з невеличкими зморшками на лобі, біля очей та рота. Його пряме чорне волосся було коротко підстрижене та трішки зачесане вгору.

Він насупив чорні густі брови, та, зробивши глибокий вдих через свій прямий, з не дуже вираженими ніздрями, ніс,  перевів погляд сірувато-зелених очей з підлоги на юнака. Його повні виразні губи зробили подобу посмішки, що видало невеличкі ямочки по їх боках. Остап заговорив до юнака своїм глибоким та мужнім голосом.

— Тебе звати Ярема, якщо я не помиляюсь?

— Так, пане хорунжий, — голос Яреми звучав м’яко та чисто, — Ви не уявляєте, який я радий бути серед вас. Я народився в сім’ї інженерів та батько завжди хотів, щоб я пішов по їхніх стопах, але я мріяв про пригоди, про воїнську славу.

— Цілком можливо, що твій батько був правий, солдате, — сказав Остап, — війна, битви, смерть — це зовсім не пригоди, це наша робота, але в ній немає ніякої романтики, тільки кров та піт.

— Можливо, кожна людина сприймає бій по-своєму, — продовжував хлопець. — Особисто я уявляю, як я повертаюся додому після кожного вдалого завдання, після кожної перемоги, і як мої батьки зустрічають мене з гордістю, а я розповідаю їм про свої пригоди, і батько заздрісно уявляє все це й розуміє, як він помилявся. Ось побачите, пане, я сьогодні перевершу всіх у бою з легкістю.

— Гарний у тебе, Яремо, настрій, але одне тобі можу сказати точно, виходячи з мого немалого бойового досвіду. Я воюю з двадцяти років, зараз мені майже сорок. Бачив і пережив дуже багато, бував у різних ситуаціях, втрачав побратимів. І скажу тобі, що якщо хтось зміг ліквідувати передову команду досвідчених бійців, то легко не буде, сто відсотків. Ми, авжеж, точно не знаємо, що їх знищили, але всі повинні бути сконцентровані на завданні.

Він суворо подивився юнакові в очі.

— Ми, в першу чергу — команда. Коли ми сходимо з корабля на ворожу територію, ми стаємо одним цілим. Тому випхай з голови свої юнацькі мрії про пригоди та зосередься на тому, щоб ти і твої побратими залишилися живими. Від кожного бійця залежить злагодженість дій команди, якщо ти, як я чув, був кращим у тренувальному таборі, то ти повинен це знати.

— Так, пане хорунжий, вибачте, я не підведу команду, обіцяю. — Ярема почервонів, та його обличчя зрівнялося кольором з його волоссям.

— Це добре, — сказав Остап, — а тепер, якщо твоя ласка, долетимо до місця призначення в тиші.

Корабель зменшив швидкість та готувався сідати на місце, де мала висадитися зникла команда.

Лук’ян Чуб — командувач сотні — встав та підійшов до рампи десантного корабля, через яку за декілька хвилин повинні були виходити його бійці.

У руках він тримав важкий лазерний бластер з титанового карбону. Він уже вдягнув свій  шолом сірого, як і вся броня, кольору. Шолом був округлим зверху, та ширшим знизу, де розташовувалися решітки вентиляційних отворів, котрі додатково виконували функцію маски-перекладача. На рівні очей був матовий чорний лицевий екран. Зверху його шолома, як і на шоломах усіх найманців, красувався козацький оселедець чорного кольору. Це була невід’ємна частина обмундирування кожного найманця з Січі.

На грудях до костюму були прикріплені дві широкі бронепластини, що за формою імітували грудні м’язи. Живіт захищали шість пластин, що візуально відтворювали людський прес. По суті, броня була схожа на нагрудник давніх грецьких воїнів із Землі. На широкому поясі зліва висіла шабля з чорною рукояттю. На його лівому стегні двома вузькими ременями була прикріплена кобура, у якій знаходився універсальний пістолет. Цей пістолет мав два режими: бойовий — у якому з нього вилітали заряди плазми, — та допоміжний. У другому режимі пістолет випускав потужні звукові хвилі, що могли оглушати ворога.

— Червона команда — лівий фланг, — заговорив сотник, — Зелена команда — правий. Золота команда та усі інші йдуть зі мною по центру.

Бійці червоної та зеленої команди, по двадцятеро, вишиковувалися по боках від Лук’яна. Усі інші згрупувалися у центрі.

— Відразу займаємо вигідні позиції, — продовжив сотник, — прикриваємо один одного. Не втрачаємо пильність, якщо хтось зміг знешкодити нашу передову команду, то цей ворог небезпечний.

Шлюз Чайки відкрився, бійців обдало теплим сухим повітрям.

Сотник першим ступив на блідо-червону піщану поверхню планети. Його захисний костюм одразу прийняв такий самий колір, погони зблідли, та вже не кидалися у вічі. За ним швидко вибігли червона та зелена команди, та почали займати позиції на флангах, щоб прикривати центр.

Їх костюми також прийняли колір місцевості — це працювала автоматична система камуфляжу, вбудована у кожен захисний костюм.

Золота команда обережно виходила за своїм ватажком. Перший ряд ніс перед собою захисні щити у людський зріст.

Всі вийшли.

Сотник підняв зігнуту в лікті праву руку до гори та зжав кулак. Воїни зупинилися зі зброєю наготові.

 

Місцевість була скелястою, непривітливою, пустельною. Неподалік справа знаходився невеличкий пагорб з пожухлою жовтою травою та декількома сухими шипастими кущами.

 Аякс ледве помітно підійшов до сотника.

— Справа на пагорбі хтось є, — голос у нього завжди був тихим та хриплим, зараз же він був ще тихішим.

— Я нічого не бачу, — так само тихо відповів Лук’ян, — ніхто нічого не бачить. Тут тільки скелі та вітер виє.

Аякс хмикнув та скривив у гримасі свою пащу.

— Якщо я кажу, що там хтось є, то там хтось є, — він зробив паузу та затягнув у ніздрі повітря, — мій нюх мене ніколи не підводив, так само як і слух. Зір мене теж не підводив, але я теж нічого не бачу.

— Якщо ти нічого не бачиш, тоді що ти відчуваєш?

— Я відчуваю сморід, щось на кшталт людського поту, але значно виразніше, — він зморщив свій довгий вовчий ніс, — смердить як від дохлої коняки. А ще я чую биття серця і це не серце ховраха... велике, потужне — наче бичаче.

— Ти мені Мінотавра зараз описав, — саркастично прошепотів сотник, — може там ще і дракон за пагорбом спить?

— Все може бути, — спокійно відповів Аякс, — але ця істота не за пагорбом.

— Якщо справа хтось є, але не за пагорбом, то де? — нетерпляче запитав Лук’ян.

— У пагорбі, — відповів Аякс.

— У пагорбі?! — здивовано перепитав сотник, — воно там що, зарилося типу жука якогось?

— Саме так, — Аякс став казати ще тихіше, та схилився ближче до шолома сотника, — я думаю хтось зарився зверху пагорба та спостерігає за нами, тому треба дуже обережно підкрастися, та не дати цій істоті втекти, та попередити інших. Бачите…

Він злегка кивнув головою у напрямку того, що хотів показати.

— Он там пісок трішки темніший. Я вважаю, що саме там воно і зарилося.

Сотник, щоб не привертати увагу, трішки почекав та подивився на темну пляму піску на пагорбі. Тепер він бачив, що вона помітно виділялася посеред іншої місцевості.

Не повертаючи голови до Аякса, він сказав: «Роби».

— Усім тримати позиції та чекати моєї команди, — сказав сотник у комунікатор по загальному каналу.

Більше він нічого казати не став, бо не знав, хто ховається на пагорбі та не знав, чи володіє цей невідомий ворог такою технологією, що може перехопити їх сигнал.

Аякс знав, що істоту треба взяти живою, якщо буде така можливість. Сотник ще не договорив своєї команди, а він уже зник з поля зору, ніхто навіть і не помітив.

Він безшумно та швидко обійшов десантний корабель зліва, так щоб ворогу його не було видно, та, зігнувшись, почав прокрадатися до задньої сторони пагорбу, сподіваючись на те, що увага того, хто там перебував, буде сконцентрована на загоні козаків.

Позаду пагорбу його зору постала жахлива картина, але відволікатися на це зараз не було часу.

 Засівши знизу біля великого сухого куща, він почав відчувати подих істоти. Дихала вона важко та доволі шумно. Він почав повзком прокрадатися до темної плями піску. Серцебиття та дихання відчувалися все виразніше.

Аякс доповз на відстань стрибка та зупинився.

— Судячи з усього, воно зарилося не глибоко, — міркував він. Звук подиху доноситься звідти — значить, там голова, а ноги повинні бути приблизно у цій точці.

Він стрибнув зі швидкістю блискавки і в стрибку вихопив правою рукою одну зі своїх шабель. Приземлившись, миттєво встромив її у піщану землю там, де, на його думку, лежали кінцівки істоти.

Істота заревіла гучно та страшно.

Пісок розлетівся навкруги, коли вона вистрибнула зі свого лігва.

Аякс побачив перед собою велике створіння, на голову вище від нього.

Голова його мала грубу та потужну структуру, риси обличчя незграбні та дуже виразні. У нього були широкі щелепи з великими гострими іклами, які виглядали з пащі, навіть коли вона була закритою. Шкіра його була сіро-зеленою, вуха великі та загострені, виступали у сторони.

Очі, яскравого жовтого кольору, світилися люттю. На широкому та пласкому лобі були глибокі шрами. Надбрівні дуги були масивними та широкими. Його обличчя вселяло первісний страх.

Тіло його було масивне та м’язисте. На ньому не було нічого, окрім шкіряної пов’язки на стегнах та металевих шипастих наручів на передпліччях.

Аякс відстрибнув вбік та вихопив другу шаблю, коли істота замахнулася на нього своєю величезною сокирою.

Зелене створіння вдарило ще раз, але Аякс із легкістю відбив цей удар. Чудовисько вдарило знову, з більшою силою, та втратило рівновагу і спіткнулося, коли слідопит ухилився від його удару. Його сокира встромилася у пісок, а саме воно впало після того, як Аякс вдарив його у скроню кулаком правої лапи, не випускаючи з неї шаблі.

Створіння люто заревіло та підскочивши на ноги кинулося на свого кривдника.

Аякс ударом лапи знову збив істоту з ніг.

— Швидко! – заговорив він у комунікатор, — Треба щоб хтось жахнув його звуковою хвилею, ця падлюка не хоче вирубатися, ще трішки і доведеться її вбити.

— Зелена команда, дійте! — почувся голос сотника.

Бійці, що тримали правий фланг та були найближче до пагорбу, швидко рушили до місця бою.

Тим часом зелений вже підняв сокиру та знову стояв на своїх великих м’язистих ногах.

Загарчавши, неначе ведмідь, він, розмахуючи сокирою, стрімко кинувся у бік Аякса. Удари сипалися один за одним, істота пихтіла та ревіла, сипалися іскри від ударів шабель та сокири.

Підмога була близько, слідопит відчував це, але створіння напирало та не відступало.

Не маючи вибору, він зробив швидкий напівобіг ліворуч та швидким помахом шаблі вдарив істоту по правій руці. Створіння закричало від болю, рука була відрубана трохи нижче ліктя та лежала на червоному піску, який вбирав у себе густу темно-зелену рідину, що сочилася з неї.

Продовжуючи кричати, але вже від люті, зелений велетень схопив з піску своєю вцілілою рукою, обрубок другої руки та кинув її в Аякса.

 

Слідопит такого не очікував та не встиг швидко зреагувати. Рука сильно вдарила його в голову, він позадкував по піску та впав у яму, у якій нещодавно знаходилася зелена істота. Від  падіння він випустив обидві шаблі.

 Зелений підняв лівою рукою сокиру та на його потворному обличчі промайнуло щось схоже на усмішку. Він щось гаркнув на своїй мові, але Аякс не носив маску-перекладач, та не зрозумів.

Підмога була зовсім поруч, істота зиркнула в їхній бік та швидко, здіймаючи клуби пилу, побігла донизу пагорбу.

— Аяксе, ти цілий? — запитав Остап, коли зелена команда, в якій він знаходився, добігла до місця бійки.

— Так, зі мною все добре, — відповів слідопит, — тільки рівень самоповаги впав до нуля.

Але Остап його вже не чув, він, як і інші козаки, закляк, побачивши те, що бачив Аякс позаду пагорбу, коли підкрадався до зеленої істоти.

Він спочатку не зрозумів, що бачить.

Мозок просто відмовлявся складати картинку.

А потім склав.

— Пане сотнику, — сказав у комунікатор Остап, — ви повинні це побачити.