Глава 8

Золота команда вийшла з туману без шуму — так, як виходять ті, хто не хоче, щоб їх чекали. Спершу з’явилися силуети, розмиті парою, потім — жовті маркери на броні, короткі сигнали «свій», і лише після цього люди.

Вони спускалися з північного уступу, обминаючи табір з флангу, одразу займаючи висоти. Не питали, що сталося. Видно було — уже знають: по диму, по трупах, по тому, як стоять червоні й зелені.

Командир Золотої — осавул Волошин — підійшов першим. Шолом зсунений назад, обличчя втомлене, але зібране.

— Прибули, — коротко сказав він. — Чекаємо подальших наказів.

Чуб кивнув і жестом підізвав до себе інших офіцерів.

— Добре, — сказав Чуб. — Тепер слухайте.

Він повернувся в бік табору, де між контейнерами стояла Юліса Зореслава. Вона трималася рівно, але руки були складені занадто щільно — ознака напруги, не страху.

— Пане хорунжий, — звернувся Чуб до Остапа. — І ви, осавули. Підійдемо.

Юліса підвела голову, коли вони стали півколом. Вона не відступила, не зробила вигляду, що їй нічого боятися. Просто чекала.

— Пані Зореславо, — почав Чуб без вступів. — Нам потрібна правда. Не красива, не штабна. Та, яка є.

Вона повільно кивнула.

— Справжні цілі місії, — додав Остап. — І як часто ваш загін літав на Огар.

Пауза затягнулася. Десь угорі хруснув камінь — Арахн міняв позицію.

— Я не знаю всього, — сказала Юліса нарешті. — І це не ухиляння.

Вона говорила рівно, майже офіційно, але без заучених фраз.

— Я перевелася у цей науковий загін трохи більше місяця тому. До цього працювала на Аркадії — лабораторії, дистанційні аналізи, архіви. В основному займалася ксенобіологією та міжвидовими екосистемами, досліджувала взаємодію чужих біологічних форм і можливі аномалії. Уся наукова група… — вона на мить запнулася, — крім керівника, складалася з новачків. Для більшості це був перший виліт на Огар. Для декого — перший польовий виліт узагалі.

— Але ви тут, — сухо сказав осавул Золотої.

— Так. Потрібна була людина, яка може працювати з нестандартними біологічними й енергетичними явищами.

Чуб не перебивав.

— Основна інформація була у військових, — продовжила вона. — Маршрути, частота польотів, точки посадки. І у голови наукової групи. Він… — Юліса ковтнула повітря. — Він знав значно більше, ніж казав нам.

— І як часто? — повторив Остап.

— Офіційно — третій виліт за пів року, — відповіла вона. — Неофіційно… я бачила сліди старих посадок. Старіші за пів року. Але доступу до журналів у мене не було.

Це вже було щось.

Чуб кивнув Яромиру, і той жестом наказав кільком бійцям розсунути тіла, накриті термоплащами.

— Ходімо, — сказав Чуб Юлісі. — Подивимось разом.

Вона не відмовилася.

Тіла науковців лежали окремо — їх перенесли від тотемів, виклали рівно. Обличчя закриті. Наукові комбінезони порвані, але не розірвані вщент — не схоже на лють орків.

Юліса опустилася навколішки біля першого тіла, відкинула покривало. Її пальці тремтіли лише на мить — потім рухи стали точними, професійними.

— Це не наш керівник, — сказала вона тихо.

Другий. Третій.

— І це не він.

Вона підвела голову.

— Голови наукової групи тут нема.

Остап уже знав, що буде далі, але все одно запитав:

— А військові?

Юліса повільно похитала головою.

— Їх теж нема. Жодного.

Настала тиша. Та сама — післябоєва, але тепер інша. Вона не тиснула. Вона спостерігала.

— Скільки їх було? — запитав осавул Червоної.

— Троє військових, — відповіла Юліса. — Офіційно — охорона. Не польова група.

— Значить, — мовив Чуб, — або їх забрали живими, або…

— Або вони пішли самі, — докінчив Остап.

Юліса різко подивилася на нього.

— Вони не могли просто піти, — сказала вона. — Без нас. Без прикриття.

— Могли, — відповів Остап спокійно. — Якщо мали інші накази.

Він перевів погляд на контейнери, на мітки, на темні проходи вглиб ущелини.

— Або якщо це був не перший їхній візит сюди.

Юліса мовчала.

— Є ще одне, — сказала вона після паузи. — Перед посадкою… були зміни в плані. Неофіційні. Координати коригували в останній момент. І це робив не наш штаб.

Чуб повільно вдихнув.

— Хто?

— Я не знаю, — чесно відповіла вона. — Канал був закритий. Але підпис — військовий. Вищий рівень доступу.

Це вже не було просто дивно. Це було погано.

— Отже, — підсумував Чуб, — маємо: табір орків із заводською логістикою, зниклих військових, відсутнього керівника науковців і місію, про яку не знають навіть ті, хто в ній брав участь.

Він глянув на осавулів.

— Далі рухаємося обережно. Червоні — вперед і вгору. Зелена — фланги. Золота зі мною.

Остап затримався на мить біля Юліси.

— Якщо щось згадаєте, — сказав він тихо, — навіть дрібницю — одразу.

Вона кивнула.

— Я хочу знати, навіщо нас сюди привезли, не менше за вас, — відповіла вона.

Вони рушили.

Загін розтягнувся вузькою ниткою між кам’яними ребрами: Червона швидко зайняла висоти й уступи над ущелиною; Зелена розчинилася по флангах, зникаючи серед каміння так, що за мить уже неможливо було сказати, де саме вони; Золота трималася з Чубом у центрі, прикриваючи ядро й поранених.

Рух став повільним, зваженим. Тут уже не йшли — тут слухали простір.

Юліса йшла поруч із серединою колони. Вона рухалася обережно, але без незграбності: невисока, з легкою ходою, постійно підлаштовувалася під рельєф. Руде волосся було зібране похапцем, кілька пасом вибилися й прилипали до скронь від вологи. Її обличчя здавалося м’яким, майже спокійним, але уважні зеленкуваті очі дивилися не прямо, а трохи збоку — так дивляться люди, які весь час щось зіставляють у голові.

Вона виглядала молодшою, ніж була насправді, але це враження зникало, щойно Юліса починала говорити: тоді в голосі з’являлася зібраність і внутрішня твердість.
Її постава була прямою, але невимушеною, руки не тремтіли, а пальці постійно щось відчували — камінь, метал, текстуру одягу, що на ній.

 

Остап зрівнявся з нею, коли ущелина трохи розширилася і туман осів нижче, відкриваючи темні зубці скель. Він не міг не помітити, як її рухи легкі, але точні, як очі зчитують усе навколо.

— Ви сказали не все, — мовив він тихо, не повертаючи голови.

Юліса злегка усміхнулася, цього разу з легким блиском в очах, який Остап відчув майже інтуїтивно. Усмішка не була жартівливою чи кокетливою — швидше це була свого роду підтверджувальна сигнальна нитка, яку він сприйняв як співрозуміння.

— Я сказала все, що знаю напевно, — відповіла вона. — А решта… це фрагменти. Вони не складаються в картину, але ігнорувати їх я більше не можу.

— Тут не штаб, — сказав Остап. — Тут поле.

Вона кивнула, трохи нахиливши голову.

— Керівника наукової групи я не можу назвати добре знайомим, — почала Юліса після короткої паузи — Ми майже не встигли попрацювати разом. Після приземлення засідка почалася майже одразу. Але ще до вильоту, на базі, він поводився дивно.

— Дивно як? — спитав Остап.

— Не як науковець, — відповіла вона. — На брифінгах він говорив не про методики й не про зразки. Його цікавили точки. Ділянки. Координати. Він ставив запитання про доступ і коридори — так, начебто Огар був не об’єктом дослідження, а маршрутом.

Остап мовчав, дивлячись уперед, туди, де Червона команда вже зникала між кам’яних уступів.

— Уся наукова група, крім нього, була з новачків, — додала Юліса. — Більшість не мала жодного польового досвіду. Ми не мали доступу до повної інформації. І, здається, не мали її мати.

— А військові? — спитав Остап.

— Вони тримались окремо, — сказала вона. — Не як охорона. Як супровід. Вони слухали не нас і навіть не свого формального командира. У них був інший порядок.

Вона на мить замовкла, і Остап помітив, як її пальці мимоволі стиснулися.

— Одного разу, ще на борту, я почула, як один із них сказав іншому: «Тут ми довго не затримаємось. Це проміжна точка».

Остап зупинився на пів кроку, пропускаючи вперед бійця, і знову рушив.

— Проміжна між чим і чим? — запитав він.

— Я не знаю, — відповіла Юліса. — Але я впевнена: Огар не був для них кінцевою метою. Він був… елементом. Ключем. Або замком.

Вона подивилася на нього вперше за всю розмову. Її погляд затримався трохи довше, ніж потрібно було б, і в ньому було щось, що Остап відчув — тонку, ледь помітну симпатію. Не більше. Ніяких відволікаючих ефектів. Лише нюанс, який залишався між ними, тихий і непомітний, не порушуючи темпу розмови.

— Ви ж теж це відчуваєте, — сказала вона тихо.

— Я відчуваю, що нас сюди привели не випадково, — відповів Остап. — І що розраховували, що ми не дійдемо далі.

Юліса стиснула пальці, і відчулася ледь помітна напруга, як між двома людьми, які розуміють одне одного швидше, ніж хотіли б.

— Є ще одне, — сказала вона тихіше. — Перед самим вильотом керівник групи замінив особистий маяк. Старий здав у техвідділ. Новий був без стандартної ідентифікації. Я тоді не надала цьому значення.

— А тепер надали, — мовив Остап.

— Так.

Попереду Аякс подав ледь помітний знак. Колона сповільнилася і почала діяти обережніше.

Остап нахилився трохи ближче.

— Якщо згадаєте ще щось, — сказав він, — я поруч.

Юліса кивнула.

— Я вже мовчала один раз, — відповіла вона. — Більше не хочу.

.