Глава 5

Після короткого виклику в комунікаторі троє осавулів підійшли до сотника.

Вони зняли шоломи, відкривши обличчя, вологі від спеки Огара й напруги останніх годин. Сонце ковзало по блискучих сегментах їхньої бойової броні, вкритої пилом і гаром.

Першим ступив уперед осавул Бондар — командир Червоної команди.

Низький на зріст, кремезний, з важкою шиєю і плечима, мов у бурлака, він мав обличчя, вивітрене роками. Його погляд був твердим, мов лезо, очі сіро-зелені, завжди трохи примружені, неначе щось зважували. Вуса — рівні, густі, зачесані вбоки.

Його броня мала червоно-чорні позначки на наплічниках і грудному сегменті. На погоні — золота облямівка, а посередині — вишитий хрест із перехрещеними шаблями, традиційний знак осавула. Збоку погонів — потемнілі від часу відзнаки командування, що видавали в ньому ветерана не одного походу. Говорили, що колись він був чоботарем на Аресі, але з часом став незамінним командиром піхотної штурмової групи.

За ним з’явився осавул Яромир — командир Зеленої команди.

Високий, сухорлявий, з видовженим обличчям, прикрашеним довгою, охайною бородою кольору жита. Волосся зібране назад, трохи сивіє біля скронь. Його рухи були стримані, точні, як у старого стрільця.

На броні темно-зелені тактичні вставки, на погоні — ті ж символи осавула, хрест і шаблі, але ще й стилізований листок, нашитий під символом — відзнака Зеленої команди, яку він носив ще з часів боїв на пустельному Мерідіані. Кажуть, він ніколи не кричав у бою, але його чули всі.

Останнім наблизився осавул Волошин — командир Золотої команди.

Молодший за віком, з гострими рисами обличчя, трохи подряпаними після недавньої сутички. Його очі — карі, пильні, мов у хижака. Чорне, трохи кучеряве волосся спадало до плечей.

Броня блищала золотавими смугами на передпліччях і гомілках — знак Золотої команди. Погони мали ті ж символи, що й у інших, але ще й додатковий трикутник — знак молодшого старшини, що швидко піднявся в ієрархії. У його погляді жевріла невимовна рішучість. Казали, що він пройшов усі рівні навчання на Троянді без жодного поранення — рідкість серед тих, хто вижив на тих полігонах.

Осавули зупинилися перед сотником, мовчки, як заведено. В очах — повага, але й очікування. Це були командири, кожен зі своїм характером, зі своєю командою й бойовою історією.

Їхнє дихання важко лунало в тиші, розпечене повітря Огара гуділо між скель.

Чуб на мить глянув на них — усі були на місці.

Настав час говорити про наступний крок.

Вони стали півколом навпроти сотника, який зняв шолом і тримав його під пахвою. Його сива чуприна злиплася від поту, обличчя було змучене, але зібране.

Поряд стояв Остап, спершись на древко свого шаблевого крюка, мов на посох.

— Отже, слухайте уважно, — почав сотник, обвівши поглядом трьох. — Мусимо діяти швидко й з розумом. Розвідник утік, тож часу застати ворога зненацька в нас майже не залишилось.

— До послуг, пане сотнику, — промовив Яромир і ледь вклонився. Волошин мовчки кивнув, а Бондар склав руки на грудях, чекаючи подальших слів.

— Золота команда залишається тут, — Чуб вказав рукою на «Чайку», яка, сховавшись між виступами, ледь світилася глушеним імпульсом посадкових вогнів. — Організуйте оборону навколо посадкового майданчика. Огородіть периметр. І…

Він замовк на мить, подивився у бік темної ділянки між скелями, де ще лежали тіла побратимів із передової команди.

 — …подбайте про наших загиблих.

Волошин ледь нахилив голову. Його обличчя, смагляве, з кількома дрібними шрамами, спотворила гримаса болю.

— Як накажете. Зробимо все, як слід.

— Зняти відзнаки та погони, — продовжив Чуб. — Заберемо їх із собою на Арес. Хай наші побратими знайдуть спокій там, де їм віддадуть останню шану. На рідній землі.

Остап ледь помітно стиснув зуби, а потім кинув погляд на сотника.

— А як щодо ворожого табору?

— Переходимо до нього, — відповів Лук’ян і зробив кілька кроків, ставши на невисокий виступ, щоб краще бачити усіх присутніх.

— Бондарю, твоя Червона команда рухається першою. Йдете відкрито. Без маскування. Ніби нас небагато. Нехай ворог бачить і думає, що ми саме все й показали. Ми з Остапом рушимо з вами. Остап тепер повноцінно займає посаду хорунжого, тому Зелена команда може взяти собі когось на заміну, але це вже коли повернемось додому.

— Може, не варто світитися одразу? — заперечив Бондар. Його грубе обличчя, вкрите дрібними зморшками, насупилось.

— Саме тому, що світитися — ризиковано, ми так і зробимо, — спокійно відповів Чуб. — Нам треба приманити їхню увагу. Витягнути очі з гнізда.

— Відволікаємо, — додав Остап. — А справжній удар — із зеленого флангу.

— Саме так, — кивнув сотник і перевів погляд на Яромира. — Твоя команда йде тихо. Маскування на повну. Рух — обхідний, з північного боку. Зайняти позиції на висоті. Якщо побачите, що вони витягуються в наш бік — удар з флангу або у тил, злагоджено. Якщо буде пастка — тримайте вогонь до останнього. Ми підтягнемося.

— Розумію, — спокійно відповів Яромир. Його світлі очі вицвіли, вигоріли від світил десятків планет, але погляд залишався холодним і точним. — Маскування спрацює. Хлопці вже калібрують камуфляж під цей камінь. Ми зникнемо серед скель.

— Саме на це я й розраховую, — Чуб знову спрямував погляд на карту проєктора, що висів у повітрі поряд з ним. — Усі входи в яр, де засіли ці потвори, — ось тут, тут і тут. — Він торкнувся пальцями трьох точок на голографії. — Зелені займуть хребет. Ми внизу. Якщо підуть на нас — ви їх накриваєте згори. Якщо нас чекають — прориваємось, а ви заходите в тил. Золоті, будьте напоготові, у будь-який момент нам може знадобитися підкріплення.

— А якщо нас чекають усіх? — тихо озвався Остап.

Сотник мовчки подивився на нього. Потім повільно, з гіркою посмішкою, відповів:

 

— Тоді, хлопче, зробимо так, щоб ніхто з них не дожив до вечора.

Осавули мовчали.

Вітер з гір приніс запах пилу й озону. У небі здалеку долинув глухий гуркіт — чи то кам’яний обвал, чи звук двигуна десь у високих шарах атмосфери. Вдалині блиснуло — можливо, це просто спалах електромагнітного збурення в хмарах. А можливо — щось гірше.

— На свої місця, — коротко кинув Чуб. — Через двадцять хвилин рушаємо.

Осавули віддали честь і розійшлися, передаючи накази своїм командам. Остап залишився поруч із сотником. Його рука мимоволі лягла на руків’я шаблі.

— Як думаєте, підуть на нас одразу?

— Підуть. Вони нас чекають. Питання тільки — навіщо.

— Відповідь десь там, — кивнув Остап у бік табору ворога. — І ми її з’ясуємо.

Козаки снували між кам’янистими виступами, готуючись до виходу. Міцні постаті у броні звикло перевіряли спорядження: клацали замки гермо-шоломів, прикрашених оселедцями, налаштовували сенсори й бойові модулі. Деякі сиділи навпочіпки біля переносних скринь із боєприпасами, інші перевіряли стан зброї — шаблі, плазмові пістолі, імпульсні рушниці.

Дрони-розвідники глухо гуділи, кружляючи неподалік, як металеві шуліки.

Крізь цей впорядкований гамір проходив Остап — мовчазний і зосереджений. Його хода була спокійною, але злегка стиснутий кулак видавав внутрішню напругу та готовність до бою.

Козаки, бачачи хорунжого, злегка нахиляли голови або мовчки кивали.

Він зупинився біля групи червоної команди, яка саме завершувала перевірку індивідуальних систем маскування. Серед них — Ярема. Новачок вовтузився зі своєю бронею, намагаючись прикрутити змінний блок до лівого наплічника, бурмочучи щось собі під ніс. Його шолом був знятий — піт стікав по скронях, а в очах палав знайомий вогонь — юнацький, але впертий.

— Не загубися в тій скелі, — з усмішкою буркнув Остап, підходячи до нього ззаду. Хлопець здригнувся, але потім випростався.

— Пане хорунжий, — урочисто відповів він, — я всім доведу, що я не дарма тут! Я ще покажу, що гідний битися пліч-о-пліч з вами!

Козаки навколо хмикнули — хтось жартома вколов Ярему ліктем, хтось кивнув з ледь помітною усмішкою.

— Покажи, — коротко сказав Остап і вдарив хлопця по плечу. Не жартома — важко, по-дружньому. — Але головне — не геройствуй. Пильнуй, слухай осавула й тримай стрій.

— Так точно, пане хорунжий! — підтвердив Ярема, підтягуючи кріплення й засовуючи шолом під пахву. Він сяяв — ще не від бою, а від самого факту, що стоїть у цьому строї разом з тими, ким захоплювався з дитинства.

— Не розуміє ще, що найкращий бій — той, якого вдалося уникнути, — пробурмотів позаду хтось із козаків, не без теплоти в голосі.

Остап лише кивнув, відходячи далі, перевіряючи червону команду поглядом, як досвідчений пастир перед небезпечною мандрівкою. Десь збоку осавул Бондар уже подавав знаки рукою, наказуючи шикуватися.

Золота команда почала розгортатися першою. Їх було пів сотні — бійці суворі, зосереджені, мовчазні, злиті в одне тіло. Вони знали, що їхнє завдання не менш важливе, ніж у тих, хто йде в атаку: прикрити тил, утримати позиції, забезпечити евакуацію й вшанувати загиблих.

З чіткими жестами осавул Волошин вказав позиції біля «Чайки».

Бійці зайняли укриття між кам’яними виступами, розгортали турельні платформи, підключали сенсори руху, виставляли лазерні загородження на підступах.

Двоє з них перенесли тіла загиблих побратимів до тіньової западини під скелею. Один за одним, з шаною, мов рідних, знімали з них погони, жетони та відзнаки. Очищали їх від пилу й крові, складали у спеціальну капсулу з гравіюванням.

Потім обережно відносили тіла до спеціального відсіку на кораблі, накривши захисними покривалами.

— Помстимося за вас, браття, — сказав хтось пошепки. І всі завмерли на мить у мовчазному салюті.

Тим часом зелена команда, за знаком осавула Яромира, рушила на південний схил.

Їх було двадцятеро — досвідчені бійці з легким спорядженням, тихі, як шепіт. Серед них — Дем’ян Верба, панцерник, що вів за собою три дрони-розвідники, та Аякс — вовкоподібний слідопит, що зник у тінях попереду.

Одночасно бійці активували маскувальні системи на костюмах — на очах, броня почала підлаштовуватись під кольори місцевості: червоно-бурі тіні, темні тріщини скель, пил, від якого захлиналося небо. Здалеку вони вже здавалися частиною ландшафту — лише уважне око могло помітити, як ритмічно блимають крихітні маркери на шоломах.

— Вимкнути голосовий зв’язок. Тільки жести та сигнали, — скомандував Яромир, і команда розтеклася по ущелинах, мов тінь — обережно, без зайвого шуму, наче сам Огар прийняв їх у свої нутрощі.

Червона команда рушила останньою.

Двадцять козаків, що мали стати живою приманкою, першими зустріти ворога. Саме на них мав дивитися кожен ворожий сенсор і кожне око.

У перших рядах ішли двоє з щитами.

Ці захисні щити — цілі панелі з полегшеного карбону, з вбудованим енергетичним полем, здатні витримати прямий удар з плазмогарпуна. Висотою з людину, з масивними опорами та розкладними стабілізаторами, щити мали вбудовану навігацію та тактичні екрани. По краях тліли смуги з голографічними проекторами, що змінювали контури щитів, ускладнюючи прицілювання ворогу.

Остап ішов поряд із осавулом Бондарем, уважно вдивляючись у горизонт. Поряд із ними, майже непомітно, прослизав Арахн — представник розумної павукоподібної раси з далекої системи. Багатонога постать рухалася плавно, мов тінь, а очі-багатогранники мерехтіли в такт електромагнітним хвилям, які він вловлював краще за будь-яку техніку. Тонкі кінцівки час від часу торкалися ґрунту, зчитуючи ритм самої планети.

Його присутність не лякала, а навпаки — давала відчуття впевненості, як спокій досвідченого вартового вночі.

Червона команда рухалася зосереджено і чітко, без зайвих слів. У кожному русі читалася натренованість і напруга. Вони йшли як перед боєм — мовчки, злагоджено, вишукуючи ворога за кожним виступом скель. У повітрі вже не було спеки — лише холодне передчуття зустрічі з тими, хто вбив їхніх товаришів.