Глава 2

Остап стиснув кулак так, що побіліли кісточки. Потримав кілька секунд і повільно розтиснув.

— Тепер все буде інакше, — пробуркотів він. — Все буде набагато, набагато складніше.

Два дні тому на планеті Огар зник зв’язок із передовою командою козаків і зараз вирішувалося, який загін візьметься за складне завдання — знайти зниклих побратимів та з’ясувати, що з ними трапилося. Та, будь-якою ціною, повернути хоругву передової команди, бо втрата хоругви — це втрата честі.

Хоругву козаки брали з собою на кожне завдання, нести її вважалося великою честю, тому хорунжий обирався радою козаків з найвидатніших воїнів.

Вчора була зібрана козацька рада, на якій було прийнято рішення відправити одну з полкових сотень на пошуки зниклих. Саме сотня Остапа була сотнею, до якої належала передова команда, тому вони першими визвалися на це завдання, і ніхто їм не заперечував.

Кожна сотня мала свою особисту хоругву. Хорунжим сотні Остапа був Данило Наливайко, але він зник разом з передовою командою, тому козацька рада прийняла рішення тимчасово дати це почесне звання Остапу.

Високий, кремезний чоловік підійшов до Остапа. Вдягнений він був у стандартну сіру форму найманців, на її плечах знаходилися погони, за якими можна було ідентифікувати, що він – сотник. Погон мав вигляд двох широких, вертикальних смуг: зліва — чорна, справа — червона.

Зліва на формі, там, де серце, була нашивка з індивідуальним зображенням, яке було у кожної сотні — зменшена копія того, що було зображено на хоругвах. На цій нашивці, на чорному фоні, що символізував космос, рівно посередині було велике блакитне коло. Це коло означало ту далеку втрачену домівку — Землю. У центрі синього кола гордо красувався український тризуб жовтого кольору. Справа, симетрично нашивці, було вишите прізвище та група крові.

На формі цього здорованя було вишите прізвище — Чуб.

— Остапе, годі байдикувати, полковник збирає нас на нараду!

 Голос у сотника був суворий, командирський, трішки з хрипотою.

— За п’ять хвилин нас чекають у головному штабі!

— Слухаюсь, пане сотнику!

Сотник рушив до штабу, Остап наздогнав його та пішов поруч. Деякий час вони йшли мовчки, потім сотник заговорив, не по-командирськи, а майже по-батьківські.

— Ти це, слухай, я знаю, як це буває, коли на тебе покладають велику відповідальність, синку, — сказав сотник, — ти головне не зациклюйся на цьому та роби свою справу, як робив до цього. Будь в першу чергу, гарним воїном та побратимом, таким, яким ти був завжди. За це на нараді всі і проголосували за тебе.

 Він злегка поплескав Остапа своєю правою рукою по його лівому плечу, на якому тепер красувалися погони хорунжого, такої самої форми, як і його, але смуга зліва була блакитною, а справа — жовтою.

 — І я був першим, хто це зробив.

— Дякую, пане, — відповів Остап, але по погляду було помітно, що думками він десь далеко, — для мене це дуже важливо, я дуже ціную вашу з побратимами довіру.

Тим часом вони вже дійшли до штабу, де вже чекала уся сотня. Насправді тут не було ста осіб, тому що десятеро з них нещодавно зникли на завданні. Стояли вони невеличкими групками та спілкувалися, хтось стояв самотньо та думав про своє. Виділялися серед вдягненого в сіру форму натовпу два дуже цікаві створіння.

Перший стояв наодинці, трішки далі від усіх, та точив одну з двох своїх козацьких шабель. Шабля була немаленька, на перший погляд десь півтора метра, але і сам воїн був дуже високим. На спині його, хрест-навхрест, були прикріплені два футляри, зроблені з надстійкого пластику, в лівому знаходилася друга шабля. Звали його — Аякс.

Він був схожий на великого, ходячого на двох лапах, сірого вовка. Добре за два метри зростом, він був неперевершеним майстром ближнього бою та зневажав вогнепальну зброю, тому ніколи нею не користувався. Він мав досконалі навички слідопита, гострий нюх і зір. На своїх потужних кігтистих лапах він міг, не видавши жодного звуку, підкрастися до будь-кого, тому не носив взуття, яке могло звести цю перевагу нанівець. Мову він вивчив швидко, тому не мав потреби носити маску-перекладач.

Про його минуле було відомо не дуже багато. Він був не дуже балакучим і вважав за краще перебувати наодинці. До Аресу він прилетів самостійно, на невеликому одномісному кораблі. Дуже швидко переконавши козаків у своїй користі, він вступив до лав війська найманців.

Другий знаходився в компанії інших воїнів та жваво щось з ними обговорював. Це була дуже дивна павукоподібна істота, ім’я його було дуже довгим та складним для вимови нашою мовою, тому хлопці звали його — Арахн, або іноді просто Павук.

Він не заперечував, йому навіть подобалися його нові прізвиська. Козаки знайшли його в клітці, коли виконували своє чергове завдання. Його там тримали для розваг вождя, одного з місцевих племен, яке займалося космічним піратством та яке воїнам треба було винищити, щоб вони більше не тероризували мирні космічні кораблі.

 Спочатку козаки хотіли його вбити, тому що виглядав він, м’яко кажучи, як істота, яка з’їсть тебе без роздумів, тільки вирветься зі своєї в’язниці. Але Арахн почав говорити невідомою їм мовою, і стало зрозуміло, що він не просто страшна тварина з піратського зоопарку, а розумна істота з інтелектом.

Бійці вдягнули на нього маску-перекладач, яка була чимось схожа на респіратор, але фільтрувала не повітря, а мову. По боках вона мала отвори, до яких надходив звук, кріпилася вона у вуха, де були навушники, які перероблювали мову на мову носія. Ця маска також була вбудована в кожний шолом козака, який робився окремо під кожного бійця, враховуючи його індивідуальні риси. Коли воїни стали розуміти одне одного, Арахн розповів їм свою історію та дав клятву служити козакам до кінця життя, якщо ті його визволять. Так і сталося.

Тіло Арахна було схоже на знак питання, який закінчувався доволі великою, у півтора рази більшою за людську, головою. Посередині голови, по боках було по два ока, одне нижче за друге, та в два рази більше. Нижче очей, посередині, були два отвори, які виконували роль людських ніздрів. Закінчувалася голова пащею з гострими іклами на усю її ширину. Бокові ікла були набагато довші за інші, та мали дуже лякаючий вигляд.

 

Вище голови був, такий собі, горб, на якому хаотично розташовувалися великі кістяні шипи. По боках вигнутого знаком питання тіла, на рівні голови, було по дві довгі кістляві лапи з трьома кігтистими пальцями. До нижчої частини, трішки схожої на задню частину мурахи, але покриту твердими пластинами, кріпилися чотири павучі лапи. Кінець лап виглядав як великий, міцний кістяний кіготь.

Планета Арахна загинула внаслідок катаклізму та вдалося врятуватися усього лише одному невеличкому кораблю. На ньому знаходилося усього двадцять уцілілих осіб його цивілізації. Але корабель було захоплено піратами, а усіх його пасажирів, крім самого Арахна, знищили.

Він залишився останнім зі свого роду у цілому Всесвіті, йти йому було нікуди, у нього не залишилося ні близьких, ні місця, яке він міг би звати домом.

Тому він присягнув довічно служити своїм рятівникам. Хортиця стала його новою домівкою. В бою він використовував чотири бластери, по одному у кожній лапі, та був неймовірно потужною бойовою одиницею. Козаки, жартома, називали його: «Ходячий кулемет». У ближньому бою він теж не пас задніх, тому що його нижні кінцівки могли завдати значної шкоди. Броні він не потребував, та носив тільки шолом, який міг перекладати його мову, та мову тих, хто до нього говорить.

Розмови різко припинилися, тому що з дверей штабу вийшов полковник. Його погони відрізнялися від інших тим, що смуги були горизонтальними. Верхня смуга була блакитного кольору, нижня жовтого. Звали його Феодосій Гордієнко, але козаки звали його Батьком.

Це був чоловік середнього зросту, вже в літах, про що свідчила, зачесана за ліве вухо, сива чуприна на голові та, такі ж сиві, великі пишні вуса. Риси лиця в нього були грубі, ніби хтось виколов його з каменю.

— Вітаю, козаки! — промовив полковник басом.

— Бажаємо здоров’я, пане полковнику! — хором відгукнулися бійці, які, вишикувавшись півкулею, уважно слухали свого ватажка.

— П’ять днів тому, — продовжив полковник, — до МЦН надійшов запит з планети Аркадія. На цей запит ми відгукнулися, та, як вам усім уже відомо, обрали для виконання завдання вашу передову команду. Бійці мали прибути на Аркадію, та об’єднатися там з їхньою науково-дослідною групою, для їх охорони і супроводу, на планету Огар.

Бійці добре знали ситуацію, але якщо полковник вважав за потрібне розповісти їм все детально, то треба слухати.

— Команда прибула на Аркадію без перешкод, та, завантаживши на корабель все необхідне обладнання, рушила з групою науковців, на ще не досліджену планету, — продовжував полковник, — до команди приєдналися ще троє військових аркадійців, для яких цілей мені невідомо. В останньому звіті команди зазначалося, що вони сідають на планету, потім зв’язок з ними зник. Хочу зазначити ще одну цікаву деталь…

 Полковник зробив невеличку паузу, злегка насупивши брови та розгладив свої вуса вказівним та великим пальцями лівої руки. Він дістав свою чорну люльку, з гарним етнічним українським орнаментом, червоного кольору, та почав набивати її тютюном.

Тим часом над великим блакитним океаном вже почала сходити дуже гарна яскраво-блакитна зірка.

Назвали цю зірку на честь богині війни — Афіна, але перші колоністи Ареса, за звичкою, називали її — Сонце. Так, назва далекої та рідної людству зірки закріпилася в розмовах місцевих жителів. Майже на всіх колонізованих людьми планетах люди казали так само про свої зірки.

Острів починав освітлюватися приємним м’яким сяйвом — починався ранок.

Полковник закурив люльку, подивився на схід зірки, випустив густий клуб диму та продовжив.

— Дванадцять днів тому МЦН прийняв завдання зі знищення піратської бази на планеті Спарроу. За інформацією розвідки та наймача, база була великою, мала непогану оборону та доволі досвідчений особовий склад. Було вирішено направити туди дві сотні. Полетіли туди Щербань та Головко. Але прибувши на місце, козаки виявили, що база пуста і покинута не так давно. Переконавшись, що піратів нема ні на базі, ні на найближчих околицях, бійці відправили звіт та отримали наказ летіти додому. Після цього зв'язок з ними зник, як і з вашою передовою командою. Ми провели розвідку та виявили сліди засідки та бою, але нікого з наших там вже не було. Цікава деталь полягає в тому, що запит був надісланий також з Аркадії. Можливо, це збіг, можливо ні, але пахне це не дуже гарно, я б сказав, що все це дуже смердить.

Крізь натовп протиснувся полковий осавул. Віддавши честь, він заговорив до очільника.

— Пане полковнику, всі зібрані та готові вирушати, чекають вашої промови!

— Добре, Василю, ми тут майже закінчили, буду за п’ять хвилин, скажи козакам, щоб починали завантажувати кораблі всім необхідним.

— Слухаюсь, пане полковнику!

Осавул віддав честь, зробив розворот та швидко покрокував в інше місце.

— Продовжимо, — сказав полковник. — Виходячи з вищепереліченого, вашим завданням буде дізнатися, що трапилося з командою, чому вони не виходять на зв’язок. Далі ви надаєте звіт та дієте за подальшими інструкціями. Паралельно з вами, великий загін полетить нищити тих клятих піратів на Спарроу, після завдання, якщо буде потреба, ми приєднаємось до вас. Усім все зрозуміло?

— Так, пане полковнику! — прогриміла сотня.

— Тоді бажаю вам удачі, бійці.