Розділ 10. Кров на металі
На території логістичного комплексу в Броварах панував справжній, первісний хаос. Нічний простір розривали гострі промені дального світла автомобільних фар, у повітрі висів густий, кислий запах порохових газів, паленої гуми та свіжої крові. Двоє поранених бійців охорони в камуфляжі лежали прямо на холодному асфальті біля паркану, де їхні колеги судорожно накладали джгути на закривавлені кінцівки. Велика єврофура з логотипом холдингу стояла посеред двору з вибитими лобовим склом і розчиненими навстіж задніми дверима.
Маша вискочила з салону Мерседеса слідом за Тимуром, ледь не підвернувши ногу на стріляній гільзі. Віталій підбіг до них миттєво, на ходу перезаряджаючи пістолет:
— Шеф, це не банальний наліт місцевих бандитів заради перепродажу товару. Вони працювали чисто, з глушниками, заходили двома групами. Головний удар припав на кабінет оператора та архів. Вони прийшли виключно за документацією та серверами! І вони чітко знали, де шукати ключі шифрування.
З темряви за зачиненою фурою до них кульгаючи підійшов Дід. Його ліве передпліччя було нашвидкуруч перемотане якимось сірим шматком тканини, крізь яку швидко проступала темна кров.
— Пані Більцман, — хрипко промовив старий оперативник, важко дихаючи. — Добре, що шеф вас привіз. Ці виродки шукали не гроші з каси. Вони вивертали саме папки вашої поточної бухгалтерії. Хтось ізсередини злив їм графік нічних проводок та номери касет.
Віталій спробував виставити руку вперед, перегороджуючи Маші шлях:
— Так, дівчино, ану назад в машину, не лізь під кулі...
— Пусти! — різко перебила його Маша, з силою відштовхуючи його руку.
Вона проігнорувала застереження й рішуче попрямувала прямо до розбитої кабіни фури, де на дерев'яному ящику з-під інструментів облаштувала тимчасове робоче місце. Вона рванула блискавку сумки, дістала свій ноутбук і підключила його до мобільного модема. Її пальці з неймовірною швидкістю полетіли по клавіатурі, запускаючи віддалений моніторинг мережі холдингу.
— Дивіться сюди, — голосно сказала вона вже за хвилину, змушуючи Тимура підійти ближче. — Нападники не просто хотіли фізично забрати папери. Поки тут тривала стрілянина, з цього термінала було здійснено пряме підключення до ядра головного сервера холдингу. Вони намагалися скачати всю фінансову базу за останні п'ять років. І що найважливіше — хтось надав їм діючі адміністративні паролі найвищого рівня доступу.
Тимур стояв за її спиною, його обличчя було темнішим за ніч. Його довгі пальці знову почали свій нервовий, синкопований такт, вистукуючи дріб по залізній кришці ящика — ця беззвучна мелодія зараз здавалася маршем смерті.
— Хто саме підписав цей цифровий дозвіл? — дуже тихо, але з виразною загрозою запитав він.
Маша підняла на нього свої великі, блискучі від напруги очі:
— Світлана Кравченко. Її особистий токен безпеки. Я ж говорила вам ще в кабінеті, пане Бондарчук, що її нічні заходи — це не випадковість. Але ви воліли підозрювати мене, замість того щоб заблокувати її шлюзи.
Віталій брудно вилаявся скрізь зуби і вдарив кулаком по борту машини. Один із поранених бійців на асфальті болісно, голосно застогнав.
— Віталику, негайно завантажуй поранених у машини й вези в нашу клініку, — залізним тоном наказав Тимур. — І підніми всю міську агентуру. Світлану Кравченко знайти до світанку. Мені вона потрібна живою. Нам усім потрібна.
Маша різко підхопила свій ноутбук, закрила його і, схопивши Тимура за рукав пальта, відвела його на кілька метрів убік, у тінь між двома величезними контейнерами, подалі від суєти та вух охорони.
— А тепер моя черга говорити, і ви будете слухати мене не перебиваючи, Піаністе, — гаряче, але тихо заговорила вона, дивлячись прямо в його суворі очі. — На батьковій флешці не просто компромат на вашу банду чи номери ваших офшорів. Там зафіксовані схеми, в яких ваше ім’я — лише інструмент. Там реальні прізвища людей з уряду, топові силовики, керівники податкової й той самий тіньовий олігарх, який фінансував попереднього власника компанії. Мій батько збирав ці докази роками, по крупицях, ризикуючи життям.
Тимур дивився на неї зверху вгору, і в блідому світлі прожекторів його профіль здавався висіченим із граніту.
— І ти, знаючи все це, досі тримала цей козир при собі й не віддала його мені, коли я прийшов до влади в холдингу?
— Бо я, чорт забирай, досі не знаю, на чиєму боці ви граєте в цій клятій п'єсі! — пристрасно перебила вона його, ковтаючи повітря. — Ви — Піаніст. Людина з кримінального світу. Ви вирішуєте питання силою і, як кажуть у місті, прибираєте людей з доріг так само легко й невимушено, як перебираєте клавіші на своєму Bechstein.
Він несподівано зробив швидкий рух, схопив її за плечі й одним ривком притиснув до свого грудей. Це не був жест пристрасті чи намір поцілувати — він просто зафіксував її, щоб сказати слова прямо в її обличчя, дивлячись очима в очі:
— Слухай мене уважно, Маша. Якщо ти зараз же віддаси цю флешку мені, я зможу використати свої ресурси і виставити проти цих вовків такий щит, що тебе ніхто й ніколи не дістане. Якщо ти продовжиш грати в самостійність — я просто не зможу тебе захистити. Вони переїдуть нас обох.
Маша з силою вперелася долонями в його груди, відштовхуючи його від себе на пів кроку.
— Мені не потрібен твій бандитський захист, Бондарчук! Я хочу знати єдину правду, заради якої я взагалі прийшла в цю компанію. Це ти... це ти віддав наказ убити мого батька Олександра?
Тимур мовчав рівно одну довгу, нестерпну секунду, не відводячи погляду.
— Ні, Маша. Я не вбивав твого батька. Але я знаю, чий саме підпис стояв під тим ліквідаційним рапортом.
У цей самий момент нічну тишу промзони розірвав одиночний, оглушливий звук гвинтівкового пострілу. Важка куля з металевим дзвоном пробила залізний ящик прямо в десяти сантиметрах від голови Маші, сипанувши їй в обличчя іскрами й окалиною.
Віталій десь далеко біля машин шалено закричав: «Засада! Снайпер на даху ангара! Лягай!!»
Охоронці миттєво відкрили хаотичний, щільний вогонь у відповідь у бік темних контурів сусідньої будівлі. Тимур зреагував на частку секунди швидше за професійних бійців — він усім своїм тілом звалив Машу на землю, повністю закриваючи її собою від можливого другого пострілу, і потужним ривком затягнув її в безпечну сліпу зону за масивне залізне колесо єврофури.
— Залишайся тут, притиснись до асфальту і не висувай голови, що б не сталося! — важко дихаючи, наказав він, дістаючи з-під пальта важкий воронований пістолет.
— Не смійте командувати мною! — автоматично перебила вона його, здригаючись від чергового автоматного залпу, але слухняно згрупувалася на землі, міцно притискаючи до себе сумку з ноутбуком.
Серце в її грудях калатало так, що паморочилося в голові. Вона дивилася на широку спину Бондарчука, який, висунувшись з-за колеса, чіткими, спокійними двіжками робив постріли у темряву, і в її думках судорожно крутилася лише одна фраза: «Він мене закрив... Цей безжальний Піаніст щоправда закрив мене своїм тілом».
А Тимур, відчуваючи кожним нервом гаряче дихання дівчини за своєю спиною, думав, перезаряджаючи зброю: «Ця божевільна жінка або стане моїм порятунком у цій війні, або ми обидва згоримо в цьому вогні до ранку».