Розділ 4. Перервана мелодія
Маша тільки-но закінчила зводити складні проводки за лютий — там знову вилазила дивна пеня через затримку платежів одним із кримських контрагентів, які давно мали бути списані в безнадійні борги. Вона якраз тягнулася до чашки з давно охололим чаєм, коли двері бухгалтерії знову здригнулися. На порозі знову з’явився Віталій. Цього разу він був без своєї повної свити, лише з двома бійцями, які залишилися охороняти вхід із коридору.
Його погляд відразу знайшов Машу.
— Більцман, ноутбук у руки і до шефа на вісімнадцятий. Зараз.
У кімнаті знову вимкнулися всі звуки, крім шурхоту паперу, який випадково впустила Олена — дівчина, що сиділа за сусіднім столом навпроти Маші. Олена перелякано округлила очі, її обличчя стало білим, як аркуш формату А4. Коли Віталій відвернувся, щоб зробити короткий дзвінок по рації, вона подалася вперед і гарячково зашепотіла:
— Маш... Господи, Маш, ти що зробила? Навіщо ти йому тоді відповіла? Вони ж бандити, ти що, новин не читаєш? Тебе ж просто вивезти можуть...
— Заспокойся, Олено, — Маша навіть не змінила виразу обличчя. Вона спокійно закрила кришку свого робочого ноутбука, висмикнула кабель живлення і мишку, акуратно склала все в тонку шкіряну сумку. — Ніхто нікого нікуди не вивезе. Це бізнес, їм потрібні цифри, а не трупи в підвалах холдингу. Принаймні, поки що.
Вона підвелася, поправила лацкани свого темно-сірого піджака, перевірила, чи на місці шпильки у волоссі. Але головне — її права рука на мить опустилася в глибоку кишеню піджака, де пальці торкнулися холодного, шорсткого пластику чорної флешки. Вона завжди носила її з собою після того, як у квартирі пів року тому хтось дуже акуратно порпався в речах, не взявши ні грошей, ні золота, але перевернувши всі старі батькові блокноти. Ця флешка була її останнім патроном. І, схоже, час для пострілу наближався швидше, ніж вона розраховувала.
— Я готова, — сказала вона, підходячи до Віталія.
У ліфті вони їхали мовчки. Віталій кілька разів скосив очі на дівчину, намагаючись помітити бодай якісь ознаки паніки — тремтіння пальців, прискорене дихання, змоклі долоні. Нічого. Вона стояла, дивлячись на цифрове табло поверхів, що мінялися один за одним, наче їхала на звичайну зустріч із податковим інспектором середньої ланки.
— Ти або дуже смілива, дівчинко, або просто не розумієш, з ким твій покійний батько колись намагався грати, — тихо, так, щоб не чули бійці, промовив Віталій, коли ліфт підходив до вершини.
Маша навіть не повернула голови:
— Я чудово розумію, з ким маю справу. І саме тому я тут.
Коли двері кабінету на вісімнадцятому поверсі відчинилися, Маша опинилася під прицілом трьох пар очей. Атмосфера тут була наелектризована до межі. Чоловіки за столом виглядали напруженими, наче засідали в штабі перед початком штурму. Тільки сам Тимур Бондарчук сидів у кріслі з королівським спокоєм, підперши підборіддя рукою.
— Сідайте, — коротко кинув він, вказуючи на вільне крісло навпроти фінансового директора.
Маша пройшла через кабінет, сіла, поставила сумку на коліна і дістала ноутбук. Жодних зайвих рухів, жодного натяку на те, що вона відчуває себе тут чужою чи винною.
— Пане Бондарчук, — відразу ж узяв слово новий фінансовий директор Андрій Петрович, намагаючись повернути собі контроль над розмовою. — Ми якраз обговорювали з колегами ці розбіжності по лютневих актах. Я хотів би, щоб громадянка Більцман пояснила, на якій підставі її департамент пропускав платежі на ТОВ «Вектор-Медіа» без належної перевірки...
— Я сама знаю, що мені пояснювати і що перевіряти, — різко, без жодного попередження перебила його Маша.
Вона навіть не подивилася в бік Андрія Петровича, її погляд був прикутий виключно до Тимура. Фінансовий директор від такої зухвалості аж поперхнувся, його обличчя налилося багрянцем, а юрист судорожно поправив окуляри, явно не звиклий до того, що підлеглі так поводяться на засіданнях вищого керівництва.
— Якщо ви, шановні колеги, думаєте, що хтось виводив гроші через «Вектор-Медіа», то ви абсолютно праві, — продовжила Маша, відкриваючи ноутбук. — Це було. Дрібно. Примітивно. Класична схема для купівлі лояльності середньої ланки податківців, яку запустив попередній заступник директора ще восени. Але якщо ви прийшли сюди за великими грошима, то ви дивитеся взагалі не в той бік. Основна схема вимивання капіталу холдингу лежить набагато глибше.
У кабінеті напружилися всі, навіть Сергій з Києва відірвався від свого смартфона і вперше з цікавістю поглянув на дівчину. Тимур повільно підняв ліву брову, його пальці припинили вистукувати нечутну мелодію Рахманінова.
— Продовжуйте, — його голос прозвучав тихо, але в ньому відчувся небезпечний метал.
Маша не стала витрачати час на слова. Вона підвелася, підійшла до великого плазмового екрана, який висів на стіні для презентацій, знайшла на столі потрібний кабель HDMI і впевненим рухом підключила свій ноутбук. Через секунду на екрані розгорнулася величезна, складна таблиця з сотнями перехресних зв’язків, розфарбована в різні кольори.
Перш ніж почати, вона знову повернулася до Тимура, впершись руками в стіл:
— Спочатку у мене одне питання до вас, пане Бондарчук. Ви справді хочете знати всю правду про те, куди зникали активи цієї компанії останні три роки, чи вас влаштовує та зручна частина, яку вам підготували ваші аналітики, щоб швидше закрити звіт і відзвітувати перед київськими партнерами?
Тимур дивився на неї, не кліпаючи. Усередині нього зараз відбувалася справжня буря, хоча зовні він залишався нерухомим. Ця жінка перебивала його призначенців, вона диктувала умови в його власному кабінеті, при його людях, які звикли виконувати накази без обговорень. І при цьому її дихання було абсолютно рівним. Жодна жилка на її шиї не здригнулася. Це було або вищим проявом професійної самовпевненості, або вона просто йшла ва-банк, не маючи чого втрачати.
Юрист тим часом нахилився до Віталія, який стояв біля дверей, і тихо прошепотів:
— Вона завжди така божевільна?
— Здається, сьогодні вона ще м’яка, — так само тихо, ледь помітно посміхнувшись, відповів Віталій, який починав отримувати щире задоволення від цього видовища.
— Говоріть, — коротко наказав Тимур, злегка подавшись уперед. — Усю правду. Я вмію слухати складні партитури.
Маша повернулася до екрана й підняла пульт:
— Дивіться сюди. Ось ці червоні зони — це те, що ваш фінансовий директор назвав «дрібним виведенням через підрядників». Це пил в очі. Справжній потік ішов ось тут, через три кіпрські офшорні компанії, які були заведені в структуру холдингу ще п’ять років тому, відразу після... зміни керівництва.
Вона зробила особливий акцент на слові «після», і Тимур зрозумів натяк. Це був рік, коли загинув її батько.
— Кошти списувалися як оплата за ліцензійні права на використання програмного забезпечення, якого насправді не існує в природі, — чітко й швидко, наче з кулемета, вистрілювала цифрами Маша. — Кожна транзакція проходила під виглядом роялті. Схему налаштували так, що вона працює в автоматичному режимі. Щойно на рахунки холдингу заходить великий платіж від клієнтів, система автоматично відщеплює від нього сім відсотків і переводить на Кіпр. Якщо ви зараз не заблокуєте ці три ключові рахунки, які я вивела на екран, то до кінця тижня холдинг втратить ще близько сорока мільйонів. Вони просто підуть повітрям, і ви нічого не доведете в жодному суді.
Маша закінчила, вимкнула екран і спокійно повернулася на своє місце, закривши ноутбук.
У кабінеті запала така тиша, що було чути, як за вікном на вісімнадцятому поверсі шумить вітер, б’ючись об товсте скло. Фінансовий директор сидів із відкритим ротом, судорожно гортаючи свої папери і намагаючись знайти хоч якісь контраргументи.
— Думки? — запитав Тимур, не зводячи очей з Маші, але звертаючись до своїх людей.
Андрій Петрович судорожно кашлянув, його голос став сиплим:
— Ну... це треба перевірити... Ми не можемо вірити на слово першій-ліпшій виписці... Потрібно зробити офіційний запит у банк, провести внутрішній аудит, залучити юридичний департамент... Це займе мінімум два тижні...
— Нема чого перевіряти, — знову без церемоній перебила його Маша, дивлячись виключно на Тимура. — Я вже все перевірила. Два тижні тому. І колишньому директору звіт на стіл поклала. Тільки він чомусь наступного дня терміново вилетів до Відня «на лікування». Про що це вам говорить, пане Бондарчук?
Тимур повільно, майже непомітно посміхнувся. Ця дівчина щойно одним махом розгромила всю його команду дорогих київських аналітиків, показавши, що вони прогледіли головну фінансову артерію, з якої стікала кров'ю його нова компанія.
— Віталію, — м’яко сказав Тимур. — Заберіть усіх і залиште нас удвох. Нам з пані Більцман потрібно детальніше обговорити деякі... нюанси бухгалтерського обліку.
Фінансовий директор хотів було щось заперечити, але Віталій уже поклав йому руку на плече, наполегливо підштовхуючи до виходу. Юрист і Сергій піднялися самі, без зайвих запрошень. За пів хвилини кабінет спорожнів. Двері зачинилися з глухим клацанням замка.
У великому кабінеті залишилися тільки вони двоє. Тимур підвівся зі свого крісла, повільно підійшов до столу, за яким сиділа Маша, і сперся на нього руками, нахиляючись до неї так близько, що вона могла відчути тонкий запах його дорогого парфуму з нотками сандалу та тютюну.
— Ти граєш у дуже небезпечні ігри, Маша, — тихо, майже інтимно промовив він, дивлячись їй прямо в зіниці. — У моєму світі за такі фокуси зі сцени виносять уперед ногами.
Маша не поворухнулася. Вона знову зустріла його погляд, відчуваючи, як усередині все закипає, але зовнішній щит тримався бездоганно.
— А ви, пане Піаніст, наскільки я знаю з документів, ніколи не любили грати прості виклики. Інакше ви б зараз не сиділи в цьому кріслі, намагаючись розплутати те, що до вас заплутували роками. Вам потрібен цей баланс. І вам потрібна я, щоб його втримати.
Тимур мовчав кілька секунд. А потім кабінетом розлігся його сміх — короткий, низький, абсолютно щирий. Це був сміх людини, яка вперше за довгі роки знайшла гідного суперника на своїй шахівниці. І цей раунд точно був за нею.