Розділ 7. Тінь флешки
Тимур слухав Машу, майже не ворушачись. Бурштин коньяку в його кришталевому келиху залишався недоторканним, відбиваючи гострі спалахи нічних вогнів Києва, що пробивалися крізь панорамне скло вісімнадцятого поверху. У кабінеті висіла важка, майже фізично відчутна напруга, схожа на статичну електрику перед ударом блискавки.
— …і якщо «Вест Трейд» — це, як я вже довела, лише верхівка, то внизу під ними сидить уся колишня управлінська команда. Вони не просто банально виводять оборотні кошти, щоб набити кишені наостанок, — закінчила Маша, впевнено закриваючи папку з роздруківками логів. — Вони системно знекровлюють підприємство. Це не хаотична крадіжка, пане Бондарчук. Це класичне, ретельно сплановане штучне банкрутство. Вони готують юридичне й фінансове підґрунтя для масштабного контррейдерського захоплення, щоб повернути контроль через суди, як тільки компанія зупиниться через брак сировини.
Вона з викликом відкинулася на спинку глибокого шкіряного стільця, вперше за весь цей довгий і божевільний вечір дозволивши своїм плечам трохи розслабитися. Вона зробила свій хід і тепер чекала, як відповість гросмейстер.
Тимур мовчав. Секунду, дві, три... Його довгі музичні пальці повільно пройшлися по лакованому краю столу, вистукуючи складний, ламаний ритм, який чув лише він один.
— Знаєш, Маша, — нарешті тихо промовив він, не зводячи з неї свого пронизливого сіро-зеленого погляду. — Ти занадто багато знаєш як для простого головного бухгалтера рядового напрямку. Набагато більше, ніж прописано у твоїй посадовій інструкції.
Маша різко, без найменших вагань перебила його на пів слові:
— Я не проста, пане Бондарчук. І ви це чудово зрозуміли ще п'ять годин тому внизу, на восьмому поверсі. Інакше ви б не тримали мене тут, у своєму кабінеті, до півночі, вислуховуючи мої лекції з фінансового моніторингу.
У цей момент масивні двері кабінету безшумно відчинилися. Увійшов Віталій, але цього разу не один. За ним слідували двоє людей: зовсім молода, бліда дівчина з IT-відділу на ім'я Катя, яка судорожно стискала в руках тонкий планшет, та кремезний літній чоловік у потертому шкіряному піджаку на прізвисько «Дід» — колишній оперативник карного розшуку, який перейшов на бік Тимура ще до того, як той став повноправним господарем тіньового бізнесу міста.
— Шеф, є нові дані, — швидко доповів Віталій, стаючи праворуч від крісла Бондарчука. — Наші хлопці в підвалі трохи «поговорили» з тим далекобійником із Броварів. Він зламався майже відразу. Зізнався, що бланки суворої звітності йому передавали через посередника. Але головне — він назвав конкретне ім'я внутрішнього інформатора. Світлана Кравченко. Вона з вашої старої фінансової команди.
Катя з IT-відділу швидко закивала, виводячи на екран свого планшета якісь графіки:
— Так, пане Бондарчук, я перевірила віддалені доступи. Вона заходила в головну базу даних холдингу пізно вночі тричі за останні чотири тижні. Використовувала зашифровані VPN-канали, але цифрові підписи та сертифікати належать саме її старому обліковому запису.
Маша відчутно нахмурилася, її пальці мимоволі сіпнулися:
— Світлана? Чекайте, це якась помилка. Вона ж звільнилася й виїхала з міста ще за місяць до вашого... офіційного приходу в компанію. Чому ви думаєте, що вона могла...
— Бо ти її прикривала, Більцман, — раптом дуже тихо, але з убивчою впевненістю перебив її Тимур, подаючись уперед і фіксуючи свій погляд на її обличчі. — Чи, можливо, я помиляюся? Твій департамент верифікував усі її останні звіти.
Маша зустріла його погляд прямо. Усередині в неї все похололо, а серце зробило важкий, болісний удар. «Він копає під моє оточення, — гарячково міркувала вона. — Якщо він зараз натисне на ІТ-відділ і вони піднімуть архіви п'ятирічної давнини... Спливе все. І батькові файли, і та чорна флешка, яка зараз лежить у мене в кишені».
— Не плутайте мене зі своїми кишеньковими зрадниками, пане Бондарчук, — холодно і чітко відповіла вона, навіть не моргнувши. — Я нікого не прикривала. Я просто робила свою роботу й не збиралася працювати донощиком, бігаючи до нового керівництва з кожною підозрою, поки люди намагалися просто вижити під час вашого силового захоплення компанії. На відміну від деяких присутніх тут експертів.
Старий оперативник Дід раптом глухо хмикнув у кутку кабінету і засунув руки в кишені:
— А дівчинка має характер, шеф. Зубаста. Мені подобається. Давно у нас не було когось, хто не пітніє під вашим поглядом.
Віталій різко штовхнув старого ліктем у бік, змушуючи його замовкнути.
Тимур повільно підвівся на повний зріст. Його постать у світлі нічного міста здавалася величезною і зловісною.
— Всі вийдіть геть з кабінету, — тихо, але безапеляційно наказав він. — Віталію, забери людей. Залиште нас удвох.
Коли двері знову зачинилися і вони залишилися наодинці, Тимур зробив кілька повільних кроків, опиняючись усього в кількох сантиметрах від Маші.
— Ти щось приховуєш від мене, Маша. Я відчуваю це так само чітко, як фальшиву ноту в простому акорді. Ти не просто захищаєш свою роботу. Ти захищаєш щось значно більше.
— А ви? — Маша теж різко підвелася зі свого місця, змушуючи себе дивитися на нього знизу вгору, але без жодного натяку на слабкість. — Скільки скелетів у вашій шафі, пане Бондарчук? Скільки реальних людей ви вже «прибрали» з доріг під цю вашу красиву, спокійну внутрішню мелодію? І скільки ще плануєте знищити заради цього клятого холдингу?
Тимур раптово викинув руку вперед і міцно перехопив її за підборіддя. Рух був швидким, як кидок кобри — не надто сильним, щоб завдати фізичного болю, але настільки жорстким, що вона не могла відвернути голови. Його обличчя опинилося в кількох сантиметрах від її обличчя.
— Будь обережнішою з висновками та словами, дівчинко, — просичав він, і в його очах уперше прокинувся справжній, неконтрольований гнів тіньового авторитета. — Ти ходиш по дуже тонкій кризі.
Маша не заплющила очей і не спробувала закричати. Вона з силою вирвала своє підборіддя з його пальців і зробила крок назад, поправляючи комір піджака.
— Або що, пане Піаніст? Вб’єте мене прямо тут, у цьому гарному кабінеті з видом на центр? Тоді вперед. Але подумайте, хто після цього розплутає вам схеми Кіпру та «Вест Трейду»? Ваші аналітики, які навіть не знають про існування нічних допусків Світлани? Успіхів.
Вона різко розвернулася, підхопила свою сумку й швидким, упевненим кроком попрямувала до виходу, так що її підбори гучно застукали по паркету біля дверей.
Тимур дивився їй услід, не намагаючись зупинити. Його рука все ще зберігала відчуття її гладкої, гарячої шкіри на підборідді. «Вона свідомо провокує мене, — подумав він, відчуваючи, як серце починає битися швидше. — Вона грає на моєму самолюбстві, і я, чорт забирай, дозволяю їй це робити. Це занадто небезпечно для нас обох. Треба терміново дізнатися її справжню гру».