Розділ 6. На складі
Заміський логістичний комплекс у Броварах зустрів їх пронизливим сирим вітром і важким, густим запахом іржавого металу, дизельного палива та старого мазуту. Ніч уже повністю вступила у свої права. Величезна територія складу, оточена високим парканом із колючим дротом, була напівтемною. Лише потужні галогенові фари трьох чорних Mercedes-Benz, на яких вони прибули, яскраво освітлювали велику двадцятитонну фуру з відчиненими настіж задніми дверима контейнера.
Навколо вантажівки панував повний розброд. Троє водіїв-далекобійників у пом’ятих куртках нервово курили осторонь під наглядом двох озброєних охоронців холдингу. Поруч топтався молодий, зовсім переляканий логіст складу, який постійно протирав окуляри краєм светра і щось гарячково шепотів собі під ніс.
Маша вийшла з салону автомобіля першою, навіть не чекаючи, поки водій відкриє їй двері. Холодне нічне повітря миттєво привело її до тями після задушливої атмосфери офісу. У руках вона міцно стискала свій ноутбук та тонку шкіряну папку з первинними реєстрами. Віталій ішов поруч, його права рука звично лежала на полімерній рукоятці пістолета під розстебнутим піджаком, а очі безперервно сканували темні кути між залізничними рампами.
— Так, шановні, менше паніки, — голосно й чітко сказала Маша, підходячи безпосередньо до капота найближчої машини, яка служила єдиним освітленим місцем. — Хто тут старший по логістиці? Покажіть мені оригінали міжнародних товарно-транспортних накладних (CMR) та митні декларації, які прийшли разом із машиною.
Молодий логіст підскочив до неї, його голос помітно тремтів від страху:
— Пані... пані бухгалтер, ми все перевіряли на в’їзді... Штампи всі на місці, коди товарних позицій збігаються з плановими... Але коли хлопці відкрили замки, щоб почати вивантаження, там замість німецьких палет опинився цей непотріб... Я не знаю, як це сталося, система показує...
— Не мимріть і припиніть виправдовуватися, я не прокурор, — різко перебила його Маша, забираючи з його рук пом’яті аркуші паперу. — Мені потрібні факти, а не ваші емоції. Дайте мені спокій на десять хвилин.
Вона сіла просто на холодний, ще теплий від двигуна капот Mercedes, відкрила кришку ноутбука і швидко підключилася до корпоративної мережі через мобільний модем. Її пальці з неймовірною швидкістю забігали по клавіатурі. Віталій став трохи осторонь, закриваючи її своїм тілом від вітру і водночас спостерігаючи за водіями.
Маша порівнювала кожну цифру, кожен унікальний ідентифікатор транзакції. Вона шукала ту саму мікроскопічну похибку, яку зазвичай залишають люди, котрі поспішають під час заміни документів.
— Ось воно, — через сім хвилин напруженої тиші промовила вона, не відриваючи очей від екрана. — Дивіться сюди, Віталію. Підміна відбулася не на митниці. Вона відбулася ще на проміжному складі формування в Польщі. Хтось вніс зміни безпосередньо в специфікацію вантажу в нашій внутрішній базі даних під старим логіном звільненого місяць тому заступника директора. Замість заявлених 800 тонн високотехнологічної сировини за документами пустили всього 600, а різницю в ціні списали на фіктивного посередника. Компанія називається «Вест Трейд». Тобі це прізвище щось говорить?
Віталій, почувши назву компанії, тихо, але дуже виразно присвиснув, його обличчя стало ще похмурішим:
— О так... «Вест Трейд» — це одна з головних кишень колишнього мажоритарного акціонера холдингу, який зараз переховується за кордоном. Значить, стара гвардія вирішила влаштувати нам саботаж на прощання.
У цей момент один із далекобійників, який досі спокійно стояв біля колеса фури, раптово викинув сигарету і різко кинувся в темряву, намагаючись прорватися через дірку в паркані логістичного комплексу.
— Стій, стрелю! — гаркнув Віталій, миттєво вихоплюючи зброю.
Двоє охоронців зі складу з криками кинулися навздогін за втікачем. У нічній тиші броварської промзони гучно пролунали два постріли в повітря. Звук був настільки різким, що Маша мимоволі пригнулася до капота, серце знову скажено закалатало. За кілька секунд у темряві почулася коротка звитяжна боротьба, глухий удар і стогін — бійці швидко наздогнали та жорстко скрутили чоловіка, притягнувши його назад до світла фар, обличчям у багнюку.
— Хто тебе найняв, сука? Хто дав команду міняти документи на польському кордоні? — Віталій підійшов до затриманого, наступивши йому важким черевиком на кисть руки.
Маша, попри застережливий жест Віталія «відійди назад до машини», підвелася з капота і підійшла майже впритул до чоловіка, який лежав на землі. Вона бачила, як з його розбитої губи сочиться кров, змішуючись із придорожнім пилом.
— Скажи йому зараз усе, що знаєш, — тихо, але дуже вагомо промовила Маша, дивлячись затриманому прямо в перелякані очі. — Бо якщо ми зараз завантажимо тебе в багажник і привеземо в офіс до Піаніста... ти ж сам чудово знаєш з новин, чим закінчуються розмови з ним для таких, як ти. Він не буде ставити запитання двічі.
Чоловік підняв очі на Машу, і в них відбився справжній, тваринний жах перед прізвиськом її нового шефа. Він судорожно ковтнув повітря:
— Це... це люди старого власника, Олександра Васильовича... Вони платили нам за мовчання... Вони хочуть повністю паралізувати роботу заводу, щоб змусити нових господарів піти на переговори... Вони сказали, що у них є своя людина всередині... у центральному офісі, прямо в бухгалтерії, яка підчищає всі хвости в програмі...
Маша відчула, як по спині пробіг крижаний холод, що абсолютно не був пов’язаний із нічним вітром. Чорна флешка в глибокій кишені її піджака в цю секунду ніби обпекла шкіру через тканину. «Боже, вони знають про те, що хтось копирсається в базі? — промайнуло в її голові. — Чи вони мають на увазі когось іншого? Якщо Бондарчук подумає, що цей щур — я...»
У цей момент у кишені Віталія голосно задзвонив мобільний телефон. Він швидко відійшов убік, вислухав коротке повідомлення, не промовивши жодного слова, лише кілька разів змінившись в обличчі, і повернувся до Маші з абсолютно кам’яною міною.
— Згортаємося, — коротко кинув він охоронцям. — Шеф дізнався про затримання вантажу через свої канали. Наказав негайно привезти тебе, Маша, назад у головний офіс. Цього водія теж пакуйте в багажник, з ним хлопці в підвалі окремо поговорять. Рухаємося швидко.
Всю дорогу назад до міста Маша просиділа на задньому сидінні автомобіля, нерухомо дивлячись у вікно на миготіння ліхтарів нічного шосе. В її голові крутилися сотні думок. «Тимур тепер точно не відпустить мене просто так, — розуміла вона, міцно стискаючи сумку з ноутбуком. — Я занадто глибоко влізла в цю історію. Старі власники, нові бандити, смерть батька... Все це пов’язано в один вузол. Флешка... можливо, настав час нарешті відкрити її вміст повністю і показати йому всі карти, поки він не зробив власні небезпечні висновки».
Коли вони повернулися до центрального офісу холдингу, на вісімнадцятому поверсі горіло світло лише в одному кабінеті. Тимур Бондарчук чекав на них. Він уже зняв свій темно-синій піджак, залишившись у білій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком та закоченими до ліктів рукавами. На його великому скляному столі стояв кришталевий графин із дорогим бурштиновим коньяком та два порожні келихи.
— Розповідай, що там на місці, — спокійно сказав він, коли Маша зайшла до кабінету сама, а Віталій залишився охороняти вхід із коридору.
Вона повільно підійшла до столу, сіла в те саме крісло навпроти нього, взяла один із келихів, який він впевненим рухом налив до чверті, але не зробила жодного ковтка, лише крутила його в пальцях, спостерігаючи за грою світла на стінках скла.
— Ви ж із самого початку знали, пане Бондарчук, що ця фура в Броварах — це не просто банальна крадіжка металу місцевими дрібними злодіями, правда? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі.
Тимур ледь помітно посміхнувся, відкидаючись на спинку крісла і роблячи невеликий ковток зі свого келиха.
— Я знав, що там є подвійне дно, Маша. І я знав, що ти, з твоїм патологічним прагненням докопатися до суті цифр, знайдеш там набагато більше, ніж мої професійні безпекарі. Ну то що, хто за цим стоїть?
Маша впевненим рухом поставила келих назад на стіл, навіть не пригубивши його, і подалася вперед, опершись ліктями на стійку скляну поверхню.
— Тоді слухайте мене дуже уважно, пане Піаніст. І, будь ласка, не перебивайте, поки я не закінчу. Бо від того, що я зараз скажу, залежить, чи залишиться ваш новий бізнес цілим до кінця цього місяця.
Вона почала говорити, розгортаючи перед ним логіку дій його ворогів. А Тимур сидів навпроти, дивився на її напружене, але неймовірно красиве в цьому нічному світлі обличчя, на її тонкі пальці, і чітко розумів одну річ: та складна, небезпечна мелодія, яку він чув у своїй голові з моменту їхньої першої зустрічі в бухгалтерії, тільки-но починала набирати свої справжні оберти. І ця партія обіцяла бути набагато складнішою, ніж будь-яка класична п’єса Шопена, яку він коли-небудь виконував у своєму житті.