Розділ 5. Небезпечна мелодія
Коли за останнім із присутніх зачинилися важкі дубові двері, кабінет генерального директора на вісімнадцятому поверсі занурився у ту специфічну тишу, яка зазвичай передує грозі. Сонце вже повільно сідало за горизонт, фарбуючи панорамні вікна у тривожні багряно-золоті відтінки. Величезний офіс, заставлений мінімалістичними меблями, здавався занадто просторим для двох людей.
Маша сиділа рівно, зчепивши пальці в замок на колінах. Усередині в неї все стискалося від напруги, серце гупало десь у горлі, але зовні вона залишалася втіленням крижаного спокою. «Головне — не показувати, що нервуєш, — повторювала вона собі, як мантру. — Такі, як Бондарчук, відчувають слабкість на відстані. Вони живуть чужим страхом. Він просто людина. Звичайна людина, яка забагато про себе уявила».
Тимур не поспішав починати розмову. Він повільно підвівся зі свого шкіряного крісла, засунувши руки в кишені бездоганно випрасуваних штанів, обійшов довгий стіл для нарад і зупинився поруч із Машею. Занадто близько. Так, що вона могла відчути тонкий, ледь помітний запах його парфуму — суміш дорогого тютюну, сандалового дерева та металевої свіжості кондиціонованого повітря. Він сів на край столу, злегка нахилившись до неї.
— Ти знаєш, Маша, скільки людей за останні три роки намагалися говорити зі мною у такому тоні, як ти зараз? — запитав він тихо. Його голос звучав м’яко, майже лагідно, але в кожному складі відчувалася прихована загроза.
Маша навіть не здригнулася. Вона підняла голову, зустрічаючи його сіро-зелений погляд.
— І скільки з них після цього залишилися на своїх посадах... і взагалі живі? — перебила вона, навмисно загострюючи кути.
Тимур на секунду замовк, а потім коротко, низько засміявся. Сміх прозвучав щиро, без звичної офісної фальші. Він відкинув голову назад, розглядаючи стелю, ніби побачив там щось кумедне.
— А ти гостра на язик, Більцман. Ти що, зовсім не боїшся смерті? Чи це така форма самогубства через зухвалість?
— Боюся, — чесно відповіла вона, злегка нахиливши голову набік. — Тільки дурні нічого не бояться. Але ще більше я боюся жити на колінах, заглядаючи в рота кожному новому господарю, який заходить у цю будівлю зі своєю охороною. Мені платять за фінансовий аналіз, а не за покірність. — Вона зробила коротку паузу, збираючись із думками, і додала, знизивши голос: — А ви, пане Бондарчук? Ви досі граєте на тому старому німецькому піаніно «Bechstein», яке стоїть у вітальні вашого заміського будинку, чи кримінальні розборки повністю витіснили класичну музику?
Тимур на мить застиг. Його посмішка зникла, а сіро-зелені очі звузилися, перетворившись на дві холодні щілини. Рука, що лежала на столі, миттєво напружилася. Про його минуле, про консерваторію і тим більше про приватну колекцію інструментів знало дуже обмежене коло людей. Це була його особиста територія, куди він нікого не пускав.
— Хто тобі це сказав? — його голос став помітно нижчим, у ньому прорізалися жорсткі, хрипкі нотки. — Віталій розповів? Чи твій покійний батько залишив забагато записів у своїх щоденниках?
— Ніхто мені нічого не розповідав, — спокійно парирувала Маша, хоча всередині холоділа від його раптової зміни в обличчі. — У місті повно чуток, якщо вміти слухати. А ще я двічі бачила, як ви сиділи на нараді й барабанили пальцями по підлокітнику. Звичайні люди так не роблять. Це не просто нервовий тик. Ви програвали в голові складні такти. Музиканта видно по руках, навіть якщо ці руки зараз тримають за горло половину міського бізнесу.
У голові Тимура в цю мить пронеслася ціла лавина думок. «Вона бачить те, чого не помічають мої найближчі помічники, — подумав він, відчуваючи дивну суміш роздратування та гострого азарту. — Дівчинка з бухгалтерії прорахувала мій психологічний профіль за кількома рухами пальців. Це не просто небезпечно. Це смертельно небезпечно, якщо вона вирішить зіграти проти мене».
Він нахилився ще ближче, так що вона могла бачити дрібні золотисті цятки навколо його зіниць.
— Ти граєш з вогнем, Маша Більцман. І цей вогонь може спалити тебе разом із твоїми ідеальними таблицями.
— А ви, здається, любите, коли горить, — не залишилася в боргу вона й різко підвелася з крісла, закриваючи ноутбук. — Якщо у вас більше немає конструктивних питань щодо кіпрських офшорів, то в мене на восьмому поверсі ще купа невиконаної роботи. Терміни підтискають. Хтось же має тримати цей ваш новий, щойно віджатий холдинг на плаву, поки ваші київські аналітики протирають штани.
Вона вже розвернулася, щоб піти, коли Тимур блискавичним рухом перехопив її за зап’ястя. Його пальці стиснули її руку — не грубо, без болю, але настільки твердо, що вона не могла поворухнутися. Захоплення було залізним.
— Сядь. Я ще не закінчив розмову, — тихо наказав він.
Маша різко смикнула рукою, вириваючись із його пальців, і зробила крок назад. Її щоки нарешті спалахнули легким рум'янцем від обурення.
— Не чіпайте мене, пане Бондарчук. Ніколи. Я найманий працівник, а не ваша приватна власність і не клавіші вашого рояля. Свої правила залишіть для охорони.
У цей момент, перериваючи їхнє протистояння, двері кабінету відчинилися без жодного стуку. На порозі з’явився Віталій. Його обличчя, зазвичай абсолютно спокійне, зараз виглядало стурбованим. За ним йшли двоє охоронців, які буквально завели в кабінет низького, лисуватого чоловіка у замасленому, дешевому костюмі — це був головний інженер виробничого сектора в Броварах на прізвище Панченко. Чоловік судорожно стискав у руках стару шкіряну кепку і постійно озирався на конвой.
— Шеф, у нас форс-мажор, — швидко заговорив Віталій, ігноруючи напружену мізансцену між Тимуром та Машею. — На нашому центральному складі в Броварах щойно заблокували велику фуру. За документами там іде дорога імпортна сировина для нового цеху. А за фактом, коли хлопці розкрили контейнер, там виявився звичайний будівельний брухт і дешевий металопрокат. Хтось повністю підмінив вміст вантажу ще на етапі митниці або безпосередньо перед виїздом зі станції.
Панченко, заїкаючись, закивав головою, витираючи рукавом лоб:
— Так, пане Бондарчук... І що найгірше, електронні накладні в системі показують, що все оформлено бездоганно. Хтось із наших внутрішніх спеціалістів підчистив хвости в базі даних. Програма не бачить підміни. Ми не можемо знайти, де саме розійшлися цифри.
Тимур повільно повернув голову в бік Маші. На його губах знову з’явилася та сама тонка, ледь помітна посмішка хижака, який щойно знайшов ідеальне застосування для нової зброї.
— Ну що ж, Маріє Олександрівно, — протягнув він, навмисно звернувшись до неї по батькові. — Ти ж у нас самопроголошений геній цифр і любителька абсолютної чесності в балансах. Ось тобі реальна задача. Їдь туди разом із Віталієм. Перевіриш усі паперові носії на місці, порівняєш із логами системи. Знайди мені, де саме ці щури переписали специфікацію вантажу.
Маша глибоко вдихнула, заспокоюючи серце, і ледь помітно посміхнулася кутиком губ, піднімаючи свою сумку з ноутбуком:
— Це ваш офіційний наказ як генерального директора, чи тонка форма прохання про допомогу, бо ваші люди не здатні відрізнити дебет від кредиту без моєї підказки?
— Це те, що ти зробиш, якщо хочеш зберегти своє робоче місце... і не тільки його, — спокійно відповів Тимур, впевнено дивлячись їй в очі.
Вона витримала цей погляд, хоча всередині все кричало про те, що вона лізе в саме лігво.
— Добре. Я поїду. Але у мене є дві умови. Перша — я працюю виключно зі своїм ноутбуком. Друга — ваші громили не стоятимуть у мене за спиною і не заглядатимуть в екран, заважаючи думати. Інакше я нічого не знайду в цьому вашому хаосі.
Віталій невдоволено кашлянув, збираючись щось заперечити щодо протоколу безпеки, але Тимур ледь помітно підняв руку, зупиняючи його на пів слові.
— Нехай їде на своїх умовах. Вона знає, що робить. Але ти, Віталію, головою відповідаєш за її безпеку на складі. Їдь з нею особисто.
Коли Маша швидким кроком вийшла з кабінету, супроводжувана інженером та помічником, Тимур знову підійшов до панорамного вікна. Місто вже повністю потонуло в нічних вогнях. Він дивився на потік машин внизу, і в його голові знову виникала ця дівчина з бухгалтерії. «Вона мене відверто злить своєю зухвалістю, — подумав він, відчуваючи, як пальці знову вистукують швидкий ритм по склу. — Злить так, як ніхто інший за останні роки. І, чорт забирай, мені це починає подобатися».