Розділ 9. Правда за дверима
Маша стояла в дверях, живим щитом блокуючи вузький вхід до своєї квартири. Серце калатало у грудях так шалено й гучно, що, здавалося, цей звук відлунював у порожньому коридорі хрущовки. «Він знає. Господи, він знає про батькові файли... Але як? Звідки? Хто міг здати — Олена? Чи його нишпорки перехопили трафік мого провайдера?» — панічні думки спалахами проносилися в голові, але зовні вона залишалася холодною як лід.
— Ви п’яний, пане Бондарчук? — різко перебила вона його, не даючи договорити, хоча від Тимура не пахло алкоголем — лише дорогим парфумом із нотками тютюну та шкіри. — Чи ви просто звикли, що перед вашим авторитетним ім'ям усі двері в цьому місті відчиняються самі собою, навіть о другій годині ночі?
Тимур навіть не посміхнувся. Його обличчя залишалося кам'яною маскою, а сіро-зелені очі в напівтемряві під'їзду здавалися майже чорними — важкий, пронизливий погляд, який зазвичай змушував його бізнес-партнерів підписувати будь-які кабальні угоди.
— Я ніколи не жартую такими речами, Маша. Тим паче о другій ночі, — його голос звучав тихо, але в ньому виразно чулася сталь. — Захищений носій твого батька, Олександра Більцмана. Ти серйозно вважала, що я, забираючи під свій контроль усі активи й борги холдингу, не дізнаюся про існування головного ризику для цієї угоди?
Він зробив короткий, але рішучий крок уперед, майже впритул наближаючись до порога. Маша навіть не ворухнулася, міцніше впершись ладонями в одвірок.
— Якщо ви зараз зробите ще бодай крок і торкнетеся мене, я закричу на весь під'їзд, — її голос звучав напрочуд рівно, попри внутрішній дриж. — І повірте, мої сусіди — люди дуже нервові й чутливі до таких звуків. Поліція буде тут за п'ять хвилин.
Раптом з-за рогу сходового майданчика тихо, майже безшумно виринула масивна постать Віталія, а за ним — двоє міцних охоронців у темних куртках. Вони трималися на відстані, не втручаючись, але їхня раптова присутність миттєво заповнила весь обмежений простір поверху відчуттям реальної загрози.
— Шеф, перепрошую, — тихо, але наполегливо запропонував Віталій, косившись на сусідські двері. — Тут занадто відкрите місце. Може, краще спустимо пані Більцман в машину і поговоримо в спокійній обстановці?
— Залиште нас і чекайте внизу, — коротко кинув Тимур, навіть не обертаючись у бік свого начальника охорони. — Обоє.
Віталій на секунду забарився, але під важким поглядом боса мовчки кивнув і махнув рукою людям. Охоронці слухняно рушили вниз по сходах, залишаючи за собою лише відлуння важких кроків.
Маша глибоко, судорожно вдихнула нічне повітря. Вона розуміла: якщо вона зараз зачинить двері, він не піде, а грати в хованки з Піаністом на його полі — чисте самогубство.
— Добре. Заходьте, — вона нарешті відступила на крок назад у коридор. — Але у вас рівно п’ять хвилин. І ваші люди залишаються на вулиці.
Вона розвернулася і пройшла всередину. Тимур переступив поріг, безшумно зачиняючи за собою важкі двері, й оглянувся. Маленька передпокій, скромна вітальня в пастельних тонах, мінімалізм, кілька полиць із фінансовою літературою, а на стіні в простій дерев'яній рамці — стара, трохи вицвіла фотографія її батька.
— Досить скромна і затишна квартира для головного бухгалтера великої компанії, яка оперує мільйонними потоками, — тихо зауважив він, розстібаючи ґудзики пальта.
— Не вашого рівня розкоші, я чудово знаю, пане Бондарчук, — миттєво перебила його Маша, стаючи біля кухонного столу, де все ще стояв закритий ноутбук. — Давайте без світських розмов. Кажіть прямо, чого ви хочете від мене і чому прийшли особисто?
Тимур підійшов ближче, зупиняючись біля краю столу.
— Я хочу знати, які саме файли містяться на тій флешці. І головне — чому ти, маючи такий серйозний компромат, досі не використала його проти мене чи моєї команди? Чого ти чекаєш?
Маша підійшла до мийки, тремтячими руками налила собі склянку холодної води й зробила кілька швидких ковтків. «Головне — не показуй йому свій страх, — благала вона себе. — Він хижак, він харчується чужою слабкістю».
— А якщо на тій флешці чорним по білому написано ваше власне ім’я, Піаністе? — вона вперше зважилася вимовити його тіньове прізвисько вголос, дивлячись прямо в його обличчя. — Що тоді? Накажете своїм хлопцям у підвалі «прибрати» мене так само тихо й інсценувати нещасний випадок, як ви це зробили з моїм батьком п'ять років тому?
Тимур раптово застиг. Музичні пальці, що вже були готові почати свій звичний ритм на столі, зупинилися. У його очах промайнуло щось абсолютно нове — не гнів, не роздратування, а щире, глибоке здивування.
— Ти... ти справді вважаєш, що я причетний до загибелі Олександра Більцмана? — його голос став неприродно низьким.
— А хіба ні? — різко, майже викрикуючи, перебила вона. — Його машина вилетіла з траси наступного дня після того, як він підготував аудит по вашій...
У цей момент у кишені його пальта розірвався гучним, вимогливим дзвінком мобільний телефон. Тимур, не зводячи з Маші напруженого погляду, дістав апарат і подивився на екран. Його брови важко зійшлися на переніссі.
— Віталію, я ж сказав не турбувати, — жорстко кинув він у слухавку.
Маша, яка стояла всього в метрі від нього, чітко почула крізь динамік уривки гарячкового, важкого подиху начальника охорони:
— …Шеф, НП! На броварському складі ще одна фура... засада... була стрілянина з автоматів... хлопці відбиваються, двоє наших серйозно поранені... Вони лізуть усередину адміністративного корпусу!..
Тимур миттєво вимкнув телефон, його обличчя в секунду перетворилося на холодну залізну маску.
— Ми не закінчили, але зараз у нас немає часу. Ти їдеш зі мною. Негайно.
— Я нікуди з вами не поїду в розпал ночі! — впевнено відрізала Маша, роблячи крок назад.
— Поїдеш, Більцман, — Тимур раптово зробив випад і перехопив її за зап’ястя — цього разу рух був не грубим, а навпаки, напрочуд м'яким, але настільки надійним, що вирватися було неможливо. — Бо якщо на склад напали ті, про кого я думаю, то інформація з твоєї флешки зараз стане єдиним способом для нас обох залишитися в живих до ранку. Рухайся!
Маша з силою висмикнула руку, але, оцінивши вираз його обличчя, швидко схопила зі стільця куртку й ноутбук. Вона пішла за ним.