Розділ 8. Нічна зустріч
Маша вийшла з масивних скляних дверей центрального офісу холдингу о пів на дванадцяту ночі. На вулиці, прямо біля гранітних сходинок, на неї вже чекав великий чорний Mercedes з увімкненим двигуном. Біля задніх дверей стояв один із бійців Віталія. Це був «подарунок» та особисте розпорядження Бондарчука — безпека і водночас конвой.
Вона мовчки сіла на заднє сидіння, зачинила двері й, щойно машина рушила з місця, плавно вливаючись у нічний потік проспекту, витягла з сумочки мобільний телефон. Пальці злегка тремтіли, коли вона набирала номер.
— Олено, вибач, що так пізно, — тихо, майже пошепки заговорила Маша, притискаючи слухавку до вуха і поглядаючи на потилицю водія в дзеркалі заднього виду. — Ти ще в офісі чи вже вдома?
На тому кінці дроту почувся втомлений і помітно наляканий голос колеги:
— Маш... Слава богу, ти дзвониш. Я вже вдома, але заснути не можу після того, що вдень влаштували ці бандити. Ти в порядку? Що вони від тебе хотіли на вісімнадцятому поверсі?
— Я в нормі, все добре, — швидко заспокоїла її Маша, намагаючись говорити максимально буденно. — Слухай, у мене до тебе величезне прохання. Завтра вранці, як тільки прийдеш на роботу, тихо, без зайвого шуму перевір через свій термінал повні логі допусків Світлани Кравченко за останні пів року. Особливо зверни увагу на видалені транзакції. Зроби це так, щоб айтішники не помітили запиту. Зможеш?
— Машо, ти знову лізеш куди не треба... — Олена явно занервувала, в її голосі почулися сльози. — Після того, що сталося з твоїм батьком, ти мала б...
— Олено, будь ласка. Просто зроби це для мене, — твердо перебила Маша й відключила дзвінок.
Вона сховала телефон назад і знову опустила руку в кишеню, де її пальці міцно стиснули холодні грані чорної флешки. «Треба негайно, прямо сьогодні все скопіювати на захищену хмару і сховати цей пластик якнайдалі, — гарячково думала вона, дивлячись на нічні ліхтарі броварської траси за вікном. — Якщо цей музикант почне копати глибше під моє оточення, він вийде на архіви мого батька за лічені дні».
Тим часом Тимур Бондарчук уже перебував у своєму заміському будинку на околиці Києва. Це особняк у стилі хай-тек: багато бетону, скла, абсолютний мінімалізм в інтер'єрі й жодних зайвих речей. Охорону він залишив по периметру паркану, вимагаючи повної самотності всередині. Єдиним винятком із холодного, сучасного стилю вітальні було велике, старе чорне піаніно «Bechstein», що самотньо стояло в кутку біля вікна.
Він підійшов до інструмента, повільно підняв важку лаковану кришку і просто провів кінчиками пальців по білих та чорних клавішах, не натискаючи на них, насолоджуючись самою текстурою матеріалу.
Раптом у кишені його штанів завібрував телефон. Це був Віталій. Тимур незадоволено зітхнув і натиснув кнопку прийому.
— Так, Віталику, говорiть по суті.
— Шеф, машина доставила Більцман до її під’їзду, вона піднялася в квартиру. Але є нюанс — перед цим вона прямо з салону дзвонила тій своїй колезі з бухгалтерії, Олені. Ми перехопили сигнал, але через шифрування месенджера розібрали лише уривки. Вона просила щось перевірити в базі під ранок. Нам підключити хлопців з прослуховування на повну?
— Ні, — коротко відрізав Тимур. — Не чіпайте її техніку. Поки що просто тримайте зовнішнє спостереження. І ще... Віталику, знайди мені до завтрашнього обіду все, що є в архівах МВС про її батька, Олександра Більцмана. Мені потрібна повна, детальна історія тієї аварії п'ятирічної давнини. Кожна дрібниця, кожен рапорт експертів.
— Зрозумів, шеф. Зроблю.
Тимур відклав телефон на край інструмента й нарешті сів на круглий стілець. Повільно, майже пошепки, у тиші величезної вітальні зазвучали перші, тривожні ноти Ноктюрна Шопена. Його пальці рухалися бездоганно, але думки були далеко від музики. Він знову і знову прокручував у голові її слова, її різкі перебивання, її гордий, незламний погляд.
«Ця жінка або повністю знищить мою імперію і мене разом із нею, або...» — він не став додумувати цю думку, різко взявши важкий, мінорний акорд, який змусив затремтіти кришталеві підвіски на люстрі.
О другій годині ночі Маша сиділа у своїй невеликій, але дуже затишній орендованій квартирі. На кухонному столі працював її особистий ноутбук, до якого через перехідник була підключена та сама чорна флешка. Екран світився блідо-синім світлом, виводячи на екран вміст зашифрованої папки, яку вона не відкривала вже більше року.
Вона почала гортати старі відскановані звіти свого батька, які він збирав перед смертю, і раптом її погляд зачепився за свіжий файл у самому низу архіву, який вона раніше вважала просто системним сміттям. Вона двічі клацнула мишкою, відкриваючи документ.
На екрані з’явилося велике юридичне досьє. І перше ім’я, виділене жирним червоним маркером на першій сторінці, змусило Машу буквально відсахнутися від екрана, ледь не перекинувши чашку з водою.
Тимур Олександрович Бондарчук (Піаніст).
Нижче йшли детальні описи його перших кримінальних фірм-одноденок, номери рахунків і копія його старого паспорта. Але найжахливішим був рукописний підпис її батька на полях: «Він контролює весь транзит. Якщо він дізнається, що я виявив дірку в системі "Вест Трейд", мене приберуть наступного дня. Він не залишає свідків».
Серце Маші закатало в грудях так сильно, що їй забракло повітря. Руки миттєво стали крижаними.
— Ні... Господи, ні... — тихо прошепотіла вона, закриваючи рот долонею. Значить, увесь цей час убивця її батька або людина, яка безпосередньо віддала наказ, сиділа навпроти неї в кабінеті на вісімнадцятому поверсі й наливала їй коньяк.
У цей самий момент у повній нічній тиші квартири пролунав різкий, гучний звук. У двері її прихожої подзвонили. Три короткі, впевнені дзвінки.
Маша заніміла від жаху. Вона судорожно закрила кришку ноутбука, висмикнула флешку і сховала її в кишеню домашнього халата. Повільно, наче уві сні, вона підійшла до вхідних дверей і зазирнула в маленьке оптичне вічко.
На порозі, у світлі тьмяної лампи під’їзду, стояв Тимур Бондарчук. Один. Без Віталія, без охорони, у розстебнутому чорному кашеміровому пальто поверх тієї самої білої сорочки. Його обличчя було абсолютно спокійним, але погляд сіро-зелених очей пропікав двері наскрізь.
Вона глибоко вдихнула, збираючи залишки своєї легендарної витримки, і повільно повернула замок, відчиняючи двері лише на половину.
— Як ви мене знайшли, пане Бондарчук? — різко, з ненавистю та страхом, який вона більше не могла повністю приховати, запитала вона. — І що ви тут робите о другій годині ночі?
— Я знаю про тебе абсолютно все, Маша, — тихо, майже пошепки промовив він, роблячи впевнений крок уперед і змушуючи її мимоволі відступити вглиб коридору. — Мені потрібна лише хвилина, щоб отримати адресу будь-якого мого співробітника. Я знаю все, крім одного. Чому ти, навіть зараз, коли твої пальці тремтять від жаху, все одно намагаєшся перегороджувати мені шлях? Чому ти досі не боїшся мене так, як усі інші?
Маша заблокувала собою прохід до кухні, де все ще лежав ноутбук, і з силою вперлася рукою в одвірок:
— Бо якщо я дозволю собі почати боятися вас, пане Піаніст, ви остаточно виграєте цю партію. А я з дитинства просто терпіти не можу програвати. Особливо таким, як ви.
Тимур повільно посміхнувся тією самою своєю рідкісною, дивною посмішкою, в якій зараз не було професійної жорстокості, а лише глибокий, смертельний азарт.
— Ну що ж, прекрасна позиція. Тоді впусти мене всередину, Маріє. І нарешті детально розкажи мені, що саме ти щойно знайшла на тій чорній флешці свого покійного батька.
Маша повністю застигла, відчуваючи, як земля буквально тікає з-під її ніг.
Він знав. Він знав про флешку з самого початку.