Розділ 3. Після тиші
Коли важкі дубові двері бухгалтерії нарешті зачинилися за спиною Тимура та його супроводу, повітря в кабінеті на восьмому поверсі наче знову знайшло свій колишній об'єм. Люди почали судорожно хапати ротом кисень, хтось кашляв від нервового перенапруження, чути було, як на задніх рядах скрипнули стільці — колеги Маші буквально падали на свої місця, витираючи холодний піт. Це було схоже на те, як над головами проноситься важкий артилерійський снаряд: ти чуєш його свист, зажмурюєшся, готуєшся до вибуху, а він летить далі, залишаючи після себе лише порожнечу й дикий, тваринний рефлекс радості від того, що ти досі живий.
Тимур ішов широким, розміреним кроком по довгому коридору, вистеленому ковроліном із глибоким ворсом, який повністю глушив звуки кроків. За ним, тримаючись на відстані рівно у два кроки, монолітною стіною рухалися його люди.
— Шеф, ви в порядку? — тихо, майже в саме вухо запитав Віталій. Його права рука, застаріла й перевірена в десятках найбрудніших розборок, не покидала району ременя, де під піджаком ховалася кобура. Віталій мав звичку постійно сканувати простір навколо, його погляд вихоплював кожну дрібницю — від неправильно припаркованого візка прибиральниці до нервового посмикування пальців у клерків, які траплялися їм на шляху. Його обличчя, розсічене старим білим шрамом через ліву брову, залишалося абсолютно непроникним, але в голосі відчувалося легке здивування. За останні п’ять років він рідко бачив, щоб Тимур так довго затримував погляд на звичайній жінці з персоналу, та ще й посміхався після цього.
Тимур не відповів відразу. Вони підійшли до ліфтового холу, де на них уже чекав персональний швидкісний ліфт, викликаний охороною заздалегідь за допомогою спеціального ключа-чипа. Металеві двері безшумно роз’їхалися. Зайшовши всередину, Тимур повернувся обличчям до дзеркальної стіни, але бачив не своє відображення, а той самий тугий вузол темного волосся і занадто пряму, майже викличну спину дівчини.
«Бо я бухгалтер, а не солдат».
Слова все ще відлунювали в його голові, викликаючи дивне, майже забуте почуття поваги до чужого божевілля чи, можливо, до чужої відваги. У його світі люди або плазували, або намагалися вистрілити першими. Середнього стану не існувало. А ця дівчина просто сиділа на своєму стільці й вимагала поваги до своєї професії. Це було... свіжо. І неймовірно нерозумно з її боку.
— Ця Більцман… — Тимур порушив тишу, коли ліфт почав стрімко підніматися на вісімнадцятий поверх, злегка закладаючи вуха. — Давно вона тут працює?
Віталій, якому не потрібно було двічі повторювати запитання, миттєво витяг з пам'яті досьє, яке він особисто переглядав перед початком операції з поглинання холдингу:
— П’ять років, шеф. Прийшла сюди звичайною стажеркою, якраз перед тим, як її батько загинув. Пам’ятаєте ту гучну справу? Автокатастрофа на окружній, вантажівка без гальм. Офіційно — нещасний випадок, але ви ж знаєте, хто тоді підминав під себе логістичні потоки міста. Батько її, Олександр Більцман, був фінансовим директором одного з великих держпідприємств. Після його смерті дівчина наче з ланцюга зірвалася щодо роботи. Зачинялася в кабінетах, брала підробітки. Наші аудитори, яких ми засилали сюди місяць тому під виглядом податкових консультантів, казали, що вона бачить баланс наскрізь. Може знайти дірку в проводці, яку навіть хлопці з лондонської «великої четвірки» проґавлять. Але характер — кремінь. Ні з ким не товаришує, на корпоративи не ходить.
— Кремінь, — тихо повторив Тимур, пробуючи це слово на смак. — Добре. Подивимося, наскільки вона міцна під тиском.
Ліфт зупинився з ледь чутним сигналом. Двері відкрилися безпосередньо в приймальню генерального директора. Тут панував зовсім інший світ. Дорогі панелі з мореного дуба, мінімалістичні меблі, панорамні вікна з видом на затягнуте літнім смогом місто, яке звідси здавалося просто купою дитячих кубиків.
У кабінеті на них уже чекали. За довгим столом для нарад сиділи троє чоловіків. Новий фінансовий директор, Андрій Петрович — повнуватий чоловік у занадто тісному сірому костюмі, який постійно витирав хустинкою лисину; головний юрист компанії, сухий і педантичний чоловік в окулярах без оправи, та ще один персонаж — Сергій, так званий «куратор» від київських партнерів, які фінансували цю силовику акцію. Сергій сидів, розвалившись у кріслі, й гортав щось у телефоні, демонструючи всім виглядом, що місцеві розборки його мало хвилюють.
Коли Тимур увійшов, усі троє синхронно піднялися. Навіть Сергій спромігся зробити легкий кивок головою.
Тимур пройшов до свого великого шкіряного крісла на чолі столу, але не сів одразу. Він підійшов до вікна, заклавши руки за спину, кілька секунд дивився на дахи сусідніх будівель, а потім повільно опустився в крісло, закинувши ногу на ногу. Його довгі, тонкі пальці правої руки мимоволі почали вистукувати по підлокітнику ритми третього концерту Рахманінова. Це був старий, глибоко вкорінений музичний рефлекс, який завжди прокидався, коли мозок працював у режимі максимального аналізу даних.
— Пане Бондарчук, — першим не витримав тиші фінансовий директор. Він розклав перед собою три товсті папки зі шкіряними корінцями. — Ми підготували первинний звіт за перший квартал, фактично зафіксували стан справ на момент переходу юридичного контролю під нашу структуру. Кардинальних проблем з ліквідністю немає, але є деякі… скажімо так, дуже дивні розбіжності між паперовим балансом і реальним рухом коштів на рахунках.
Тимур не поворухнувся, його пальці продовжували свій тихий танець на шкірі підлокітника.
— Говоріть по суті, Андрію Петровичу. Я не люблю прелюдій у фінансах.
— Є серйозна підозра, що хтось із старої команди менеджменту займався банальним виведенням капіталу впродовж останніх шести місяців. Гроші йшли невеликими траншами, через дрібних підрядників, які надавали якісь ефемерні «консультаційні послуги». Суми на перший погляд незначні — по сто, по двісті тисяч гривень, але якщо скласти все докупи, виходить дуже неприємна цифра. Ми намагаємося зрозуміти, хто саме підписував ці акти.
Тимур раптово зупинив руку. Стук пальців припинився, і в кабінеті знову стало чути лише тихе гудіння припливної вентиляції. В його голові знову виник цей образ: біла блузка, тугий вузол волосся і повна відсутність страху в очах.
— Віталію, — покликав Тимур, не повертаючи голови в бік помічника.
— Так, шеф?
— Запроси сюди Більцман. Зараз. Нехай підніметься з оригіналами звітів за цими підрядниками.
Фінансовий директор здивовано моргнув, його рука з хустинкою завмерла в повітрі:
— Пане Бондарчук, але вона всього лише старший бухгалтер напрямку, вона не має права...
— Вона має мізки, — відрізав Тимур так, що Андрій Петрович миттєво закрив рота і почав поспішно збирати свої папери в акуратну стопку. — Віталію, виконуй.
Помічник кивнув і безшумно вийшов з кабінету. Тимур знову відкинувся на спинку крісла, дивлячись на зачинені двері. Усередині нього розкручувалася якась пружина. «Вона не боїться, — думав він. — А в нашому бізнесі відсутність страху означає або те, що людина дурна і не розуміє наслідків, або те, що в неї в кишені є щось таке, що дає їй повне право дивитися на мене як на рівного. Треба дізнатися, що саме вона ховає під цією своєю ідеальною білою блузкою».