11

Магічна злива за стінами старого сараю нарешті втратила свою шалену лють. Тепер дощ не бив по похиленому даху, а тихо, заколисуюче шелетів по листю навколишніх дерев та старій черепиці. Цей монотонний, заспокійливий звук швидко подіяв на велетня-орка Грума. Розчулений вечірніми філософськими розмовами про ботаніку та емоційним відступом «сірої бестії», він зарився в купу сухої трави, підклав під голову сокиру і заснув глибоким, безтурботним сном, наповнюючи сарай ритмічним, могутнім похрапуванням.

А от Едріану та Ріті було не до сну. Після епічного стрибка «на ручки» в приміщенні зависла така густа, майже відчутна на дотик ніяковість, що повітря здавалося наелектризованим сильніше, ніж під час грози.

Ріта, досі палаючи від сорому за свою істерику через якусь нещасну мишу, намагалася стати якомога меншою. Що, звісно, було важкувато, коли твоє тіло має розміри розкішного скакуна. Вона боком відповзла на саму далеку купу запашного сіна й спробувала буквально втиснутися в куточок сараю, ховаючи носа під крило. Усередині неї все тріпотіло від збентеження: вона, Маргарита, яка на Землі вважала себе сильною та незалежною жінкою, щойно розпласталася на цьому лордові, тремтячи як осінній листок. Сарай був сповнений густого, солодкого аромату підсушеної конюшини, чебрецю та м'яти, і цей запах чомусь лише підсилював її хвилювання.

Едріан умостився неподалік, намагаючись повернути обличчю свій звичний вираз. Але щось не дуже виходило. Наперекір усякому здоровому глузду, логіці та рокам тренувань, він відчував дивне, непереборне бажання триматися до цієї дівчини-дракона ближче. Йому хотілося захистити її. Це було до абсурду смішно: захищати здоровенну рептилію з трьома рядами гострих зубів та длінним хвостом! Але Едріан чітко розумів — він захищає не дракона. Він захищає налякану, тендітну й таку дивовижно яскраву душу Маргарити.

Зрештою, вони так і полягали: розділені лише невеликою купкою сіна, на відстані витягнутої руки. Кожен із них лежав із розплющеними очима, прислухаючись до шуму дощу та намагаючись розібратися у власних думках і почуттях, що раптом перевернули їхні світи догори дриґом. У цій нічній тиші між ними виросло глибоке почуття близькості, якого обоє раніше ніколи не знали.

Розганяючи залишки нічного мороку виглянуло ранкове сонечко. Злива повністю вщухла, залишивши після себе кришталево чисте, вмите небо. Яскраві й теплі промені сонця пробилися крізь широкі щілини дерев'яних стін, підпалюючи порошинки в повітрі, наче золотий пил. Ліс навколо вибухнув радісним щебетанням пташок, а свіжий запах мокрої землі змішався з теплим ароматом сіна.

Коли перше сонячне проміння торкнулося обличчя Едріана, він повільно розплющив очі й кілька секунд просто не міг поворухнутися. Не тому, що затекли м'язи, а тому, що картина навколо була варта найкращих полотен ельфійських художників.

За ніч купа сіна, що розділяла їх, кудись зникла. Ріта лежала впритул до нього. Велика, покрита красивою чорно-синьою лускою голова дракона затишно вмостилася прямо на його  руці, наче маленька, лагідна кішечка. Дівчина тихо й мірно сопіла, і її гаряче дихання приємно лоскотало лорду шию. Але найбільшим шоком для самого Едріана стало те, де знаходилася його інша рука. Підсвідомо, уві сні, він міцно й бережно обіймав велике драконяче тіло за шию, притискаючи Маргариту до себе так, наче боявся, що вона зникне.

У цей момент Ріта солодко потягнулася, кумедно зморщила лускатого носа і теж відкрила свої великі зелені очі. Протягом перших трьох секунд у її погляді світився чистий дівочий спокій ранкового пробудження. А потім до неї дійшло.

Вона побачила обличчя Едріана на відстані кількох сантиметрів. Відчула його теплу руку на своїй шиї. Зрозуміла, що її власна драконяча морда лежить на його біцепсі.

— О... ой... — спробувала прошепотіти Ріта, але з її зв'язок вирвався глухий, збентежений рокіт.

Обоє миттєво відсахнулися одне від одного. Едріан різко сів, гарячково обтрушуючи з обладунків сіно і намагаючись вдати, що він тут зовсім не до чого. Ріта кумедно відповзла назад на чотирьох лапах, підібгавши під себе хвіст, а її луска на шиї та щоках миттєво налилася таким густим, яскраво-рожевим кольором, що вона стала схожа на гігантську дику троянду.

— Я... це... воно само якось... — пробурмотіла Ріти, поки вона відчайдушно махала крилами від ніяковості, піднімаючи нову хмару пилу. — Сіно просто посунулося! Простір викривився! Фізика іншого світу, розумієш?!

— Так, звісно, — кашлянув Едріан, зненацька виявивши неймовірний інтерес до свого лівого чобота і відчуваючи, як його власні щоки горять від чисто людського збентеження. Він, загартований у боях воїн, почувався як хлопчисько, якого спіймали на крадіжці яблук. — Повна аномалія простору. І сіно тут... дуже рухливе.

Проте остаточний удар по їхній психіці завдав орк Грум. Велетень уже давно прокинувся і сидів у своєму кутку на купі соломи. Він не став піднімати сокиру чи кричати. Натомість його величезна ікласта паща розпливлася в такій ніжній, зворушливій посмішці, яка абсолютно не в'язалася з його лютою зеленою зовнішністю. Грум притиснув свої великі мозолисті долоні до серця, шмигнув носом і розчулено пробасив:

— О-о-о... Як це прекрасно. Грум дивиться і бачить: великий воїн людей і грізний крилатий ящір теж мають душі, ніжні, як пелюстки ранкових фіалок. Ви так красиво спали разом. Грум тепер точно знає: ви мене розумієте. Суспільство каже, що ми — монстри і вбивці, а ми просто хочемо обійматися на запашному сіні й вирощувати квіти! Я залишаюся з вами назавжди! Ви — моя нова зелено-луската родина!

Ріта від таких слів орка сховала голову в крила, видаючи глухий, страждальницький звук:
— О-о-о-о-о... Проведіть мені інтернет у цей сарай, я хочу замовити квиток назад на Землю від цього сорому...

Едріан лише мовчки заплющив очі й глибоко вдихнув повітря. Попереду був новий день, дорога до мага Олдуса і купа небезпек, але після цього ранкового пробудження на сіні він чітко знав одну річ: повертати колишнього, суворого дракона Торна йому хотілося все менше й менше. Ця вередлива, налякана мишами «Маргаритка» викрала його серце остаточно й безповоротно.

А далеко вгорі, виглядаючи з дірки в напівзгнилому даху і судорожно затискаючи собі рота обома руками, висів абсолютно знесилений від нічних потрясінь гоблін Кронк. Його пальці тремтіли, коли він занотовував останні рядки до свого повністю розмоклого щоденника:

«Критичний стан! Психологічна зброя людей повністю асимілювала ворожі елементи. Орк-дезертир Грумбаш остаточно втратив бойовий дух і тепер називає себе "фіалкою". Генерал людей та Дракон спали в обіймах як закохані німфи, а після прокидання Дракон став рожевим, як клумба біля королівського палацу. Очевидно, що Олантія винайшла новий вид магічної радіації, яка перетворює лютих воїнів на ніжних ботаніків. Терміново евакуююся, поки сам не захотів садити ромашки...»