Чара, хто ти?

Королева Емма велично сиділа за масивним столом у своєму кабінеті, уважно слухаючи свіжу доповідь про Ріана та Віку. На її вустах грала ледь помітна, загадкова посмішка. Поки що все йшло не просто за планом — усе розгорталося справді прекрасно, навіть ідеально.

— То ти кажеш, що він не спав цілу ніч? — Королева пильно подивилася Евару прямо в очі.

Вона не хотіла пропустити жодної, навіть найменшої здрижки його думок, якщо він раптом надумав щось приховати або не доповісти їй до кінця.

— Так, Ваша Величносте. Принц не зімкнув очей майже до пʼятої ранку, — Евар і не збирався нічого таїти від своєї Королеви, адже чудово знав: спроба обману з Еммою завжди закінчується дуже погано. — О сьомій ранку Лев перевів Брена в Нижній Світ, і той гарячково почав шукати будь-яку інформацію на Вікторію. А сам Принц із Левом поїхали на заплановану зустріч із власником заводу будівельних матеріалів. І ось там на Ріана чекав справжній шок... Бо та, яку він збирався шукати по всьому Львову, спокійно сиділа в його ж кабінеті й пила каву.

— Я чітко уявляю його стан... Це саме те, що треба! — Королева тихо розсміялася. — Ця дівчина вміє дивувати. Добре, Еваре, гарна робота. Вільний. Я дам тобі нове завдання за два дні, а зараз відпочивай.

Евар миттєво розтанув у повітрі, наче беззвучний туман, а Королева залишилася наодинці, продовжуючи обдумувати почуте.

Хоча ДМР чітко вказав саме на Віку, Емма все одно до кінця не розуміла, як саме ця земна дівчина кровно пов'язана з Синергаєм. Таємниці навколо неї та походження її дивовижної магічної сили не зменшувалися, а навпаки — розросталися з кожним днем. А найцікавіше й найкумедніше було те, що Ріан досі не відчув, що вона — його Істинна Пара! От і біситься, бідний, бо його дико, на первісному рівні тягне до неї, а вона холодно відстороняється і тримає залізну дистанцію.

«Та це навіть добре, — подумала Королева, примруживши очі. — Він має завоювати її, відчути кожною клітиною свого тіла, щоб потім усе життя оберігати як найбільшу цінність у всесвіті».

А оберігати її справді буде від чого. Скоро Емма передасть їй ДМР, адже з якогось дива цей могутній прадавній магічний артефакт сам обрав Віку своєю наступною володаркою. І це явно була не остання таємниця, яку їм належало розгадати.

— Ваша Величносте, — у двері кабінету делікатно постукала Даяна, — можна увійти?

— Входь.

— Ваша Величносте, Вікторія вже у своїй кімнаті, — звітувала помічниця. — Вона дійсно взяла місячну відпустку на роботі, щоб повністю присвятити себе упорядкуванню ваших мемуарів. Навіть усі необхідні речі з собою привезла.

— Чудово, — задоволено кивнула Емма, підводячись із крісла. — Накажи закласти стіл на терасі. Ми питимемо чай, дивитимемося на мої півонії і згадуватимемо минулі часи.

Тим часом у виділеному крилі маєтку Віка зосереджено розвішувала свої джинси та футболки у великій, розкішній гардеробній.

Зараз вона б із задоволенням поїхала кудись далеко, на край світу, щоб просто побути наодинці з природою та відпочити. Але короткотермінова угода, яку вона необачно уклала з цією дивовижною літньою пані Еммою, надійно привʼязала її до цього місця. А ще цей настирний, божевільний Ріан зі своїми загадковими очима та гарячими поцілунками...

Віка полегшено зітхнула, закриваючи шафу. Що ж, сховатися тут, у заміському будинку цієї поважної, шляхетної жінки — це найкраща ідея. Тут панує тиша, пахне квітами, і цей самозакоханий індик з офісу її тут точно ніколи в житті не знайде.

Проте думками вона все одно знову і знову, проти своєї волі, поверталася до подій цього ранку. На губах досі тріпотіло солодке безумство, від якого тіло зрадницьки вкривалося мурашками.

Віка важко зітхнула, присівши на край м'якого пуфа. Думками вона знову і знову поверталася до подій цього ранку в офісі. Чому доля зводить їх із Ріаном укотре? Чому саме цей зарозумілий чоловік так безцеремонно вривається в її життя і руйнує весь її залізобетонний контроль?

Ні, ну вона, звісно, могла б звернутися до свого хрещеного, і він би точно поговорив із ним. Але втягувати в особисті відносини рідних, навіть якщо вони беззаперечно втрутяться — це на крайній випадок. Бо востаннє, коли один із її колишніх залицяльників не давав їй проходу і перейшов межу, вона була змушена розповісти про це. Наслідки для того хлопця були такими, що бажання докучати Віці в нього зникло назавжди.

Хрещений, або як вона ніжно називає його з самого дитинства — таті. Вона памʼятала його, скільки соціуму тямила. Ще коли був живий її рідний батько, таті завжди гостював у них і весь вільний час бавився з нею. Вчив їздити на велосипеді, вчив плавати, терпляче читав казки вечорами і навіть грався з нею ляльками. Скільки б Віка не пробувала пригадати покійного батька, щоб він так із нею возився, як таті, то ніяк не могла. Хрещений приїздив приблизно один раз на місяць, завжди з купою розкішних подарунків, і всі вихідні вони проводили разом.

А коли батько загинув двадцять років тому, і вона опинилася у Львові, під опікою своєї бабусі Емми, таті не покинув її — він знайшов її навіть там. Цей день вона пам'ятала так чітко, наче це було вчора.

Вони з Ба якраз готувалися святкувати Новий рік. Дядько Борис привіз велику пишну ялинку, допоміг її встановити посеред кімнати. Але залишитися з ними, щоб прибрати її, дядько не зміг — поспішав, бо на нього чекала Олена, тоді ще наречена Дя.

І от, коли вони з Ба Еммою залишилися удвох і почали розвішувати перші іграшки, в двері будинку наполегливо постукали. Коли Ба відкрила і побачила, хто стоїть на порозі, сталося дещо дивне і незрозуміле.

— Вам кого? — здивовано запитала Ба, вдивляючись в обличчя гостя.

А таті стояв  на порозі, як завжди з повними руками подарунків, він  завмер, немов побачив привида.

Проте малій Віці було не до дорослих німих сцен. Побачивши його, вона радісно закричала на весь голос:

— Таті! Ти приїхав, таті!

Вона миттю проскочила повз розгублену бабусю і з розгону кинулася в його міцні обійми. Таті ніжно пригорнув її до себе, підняв на руки і, як завжди, тепло поцілував у чоло, тихо прошепотівши на вушко: — Моя принцеса... моя царівна. Я так сумував. Як добре, що ти знайшлася.

Відтоді він став найчастішим і найбажанішим гостем у їхньому домі. Він швидко знайшов спільну мову та здружився з Дя Борисом. А от із Ба Еммою у нього завжди були вельми дивні відносини, покриті щільною завісою таємниць, недомовок і якихось особливих, мовчазних поглядів, значення яких Віка не могла розгадати й досі.

Таті завжди приходив саме тоді, коли був їй найбільше потрібен. Він наче на відстані відчував, коли дівчина потребує підтримки, і матеріалізувався поруч, приносячи з собою абсолютний спокій, мудру пораду та свою безмежну батьківську любов. Деколи вони з Дя Борисом навіть жартома змагалися, хто з них більше її любить і краще балує, а Віка лише дзвінко сміялася і казала, що не збирається ділити їхні серця, бо любить обидвох однаково сильно.

В двері постукали, Віка швидко  їх відчинила — на порозі стояла  Даяна.

 

— Вікторія, тебе  чекає Її Світлість. На терасі, я проведу, — Даяна  як завжди не багатослівна.

 

— Чудово, я  саме розвішала  свої речі.

 

Тераса була залита м'яким вечірнім золотом. Півонії навколо стояли так щільно, що здавалося повітря саме складається з їхнього аромату. Даяна безшумно розставила чашки і зникла.

Емма взяла люльку — звичний жест, майже ритуал — і довго мовчала, дивлячись на поле.

— Отже, де ми зупинилися? — нарешті запитала Віка, відкриваючи планшет.

— На Сапфіріоні, — Емма випустила тонку цівку диму. — Але перш ніж продовжити — ти маєш розуміти контекст. Звідки я взагалі взялася.

Вона поставила чашку і заговорила рівно, без пафосу:

— Моя родина дуже заможна. Батько займався торгівлею між світами, мати — меценатством і мистецтвом. Обоє — люди сильно зайняті важливими справами для всіх, і для мене.

Віка підняла погляд від планшета.

— У нас сімейна традиція, — спокійно продовжила Емма, наче говорила про погоду. — Діти виховуються старшим поколінням. Дід і баба — не гості на святах, а основні вихователі. Батьки ж... батьки з'являлись іноді. На деяких подіях. іноді.

— І вас це не бісило? — тихо запитала Віка.

— Мене про це ніхто не питав, — помітно посміхнулась Емма ледь. — Дід Норан був суворим, але справедливим. Він дав мені все — знання, дисципліну, розуміння світу. Те чого не могли дати навіть батьки якби хотіли.

Вона помовчала.

— Але любові він дати не міг. Бо не вмів. Або не вважав за потрібне. Це різні речі — виховати і полюбити. Він виховав бездоганно.

Віка більше нічого не записувала. Вона просто дивилася на стару жінку і думала про бабусю Верес, яка взяла її за руку і повела в театр замість того, щоб запитати, чому вона плаче.

— Записуй, — м'яко нагадала Емма, перехопивши її погляд. — Це теж частина мемуарів. Навіть якщо неприємно.

Віка відчувала, що ці спогади не повні, Емма щось їй не розповідає, але вирішила поки що змовчати.

— Я так  і не згадала, що було в проміжку п'ятдесят років. Тому  продовжимо з мого весілля, — Емма відклала люльку і взялася за чай, — я вийшла заміж за нареченого, якого  обрав  мені дід, це не було кохання. Це був шлюб з розрахунку.

— Блін, це не мемуари, це триндець. Чому ви погодилися  вийти  заміж без кохання? — Віка просто не уявляла  себе на місці Емми, бо  не збиралася виходити заміж  без кохання.

— Це було моє  рішення. Я не зустріла  кохання за  виділений час, я сама вибрала такий варіант, — Емма  зробила ковток чаю, — я мала  прийняти на себе обовʼязи батька, прийшов мій час. Але для цього я мала бути заміжня.

— І як воно було? — Віка не стрималася. — Жити з людиною без кохання?

Емма довго мовчала, дивлячись на поле півоній.

— Терпимо, — нарешті сказала вона. — Він був гідною людиною. Поважав мене. Не заважав. Ми були партнерами, а не коханцями. Це... достатньо для держави. Але не для душі.

— Діти були? — тихо запитала Віка.

— Один син, — Емма поставила чашку. — Якого я також не виховувала сама. Традиція.

Вона вимовила останнє слово рівно — але Віка вловила в ньому щось, що різало середини. Не злість. Не жаль. Щось важливо — прийняття рішення яке вже не можна скасувати.

— І ви не шкодуєте? — Віка дивилась їй прямо в очі.

Емма підняла погляд. Довго мовчала.

— Шкодую про одне, — тихо сказала вона нарешті. — Що не встигла сказати сину що люблю його. До того як традиція забрала його надто далеко. Тоді вже було важче. Потім ми стали чужими людьми, які поважають одне одного здалеку.

Віка більше нічого не записувала.

Вона думала про батька якого не пам'ятає. І про маму яка поїхала. І про те, що Ба Верес ніколи не говорила їй «люблю» — вона просто брала за руку і вела. І було цього достатньо.

— Ба, — тихо сказала Віка.

Емма підняла погляд.

— Ти добра мама. Просто час був не той. Тобі треба налагодити з ним відносини, він же живий? — Віка невпевнено перепитала, бо їй стало жалко Емму, жінку, яка прожила майже тисячу років без кохання. Це не життя, а мука.

— Живий, слава Творцю. Але ми чужі, я виховала його сина. І він  мене за  це ненавидить, він був проти, і до останнього впирався — не хотів  мені його віддавати.— Емма закрила очі, мабуть в них накотилися сльози, — а я хотіла  цього найбільше, хотіла  щоб це миле дитя з'явилося в моєму житті. Я хотіла відчути дитячу любов, яку  не отримала  від сина, бо його виховували мої батьки. І це бажання перемогло здоровий глузд, я лишила його без сина, а його сина без батька.

Віка завмерла, пальці над клавіатурою планшета затремтіли. У горлі пересохло від тієї щирості, яка раптом прорвалася крізь шляхетну й холодну маску Її Світлості.

— Виходить... — тихо, майже пошепки промовила Віка, намагаючись усвідомити масштаб цієї родинної трагедії, — ви забрали онука, щоб заповнити власну порожнечу? Щоб нарешті відчути те, чого вас позбавили в дитинстві?

Емма повільно розплющила очі. У їхній глибині на мить спалахнуло чисте золоте світло — те саме, прадавнє, королівське, але зараз воно було повне такого невимовного болю, що Віці перехопило подих.

— Так, дитино, — гірко посміхнулася Емма, знову беручи до рук люльку, але так і не запаливши її. — Я егоїстично вхопилася за цей шанс. Традиція Верхнього Світу стала моїм виправданням, моїм щитом перед законом і власним сином. Мій син благав мене, він уперше в житті кричав на мене, захищаючи своє немовля. А я... я була непохитна. Я забрала хлопчика. Я виплекала його, віддала йому всю ту невитрачену ніжність, яку збирала століттями. Я виховала його сильним, гордим, безумовним лідером.  Але якою ціною?

Емма замовкла, і на терасу, залиту вечірнім золотом, упала важка тиша. Аромат півоній навколо раптом здався Віці занадто густим, майже задушливим.

— Мій син так і не пробачив мені, — тихо продовжила Емма, дивлячись кудись повз Віку, на квітуче поле. — Він віддав мені дитину, але назавжди закрив переді мною своє серце. А тепер... тепер я бачу, як історія повторюється. Мій онук виріс. Він шанобливо називає мене своєю наставницею, він прихилить для мене небо, але він став точно таким же холоднокровним і закритим, яким колись був мій дід Норан. Він шукає щирості, шукає любові, але просто не вміє її приймати. Бо його виховувала я — жінка, яка знає все про обов'язок, але так мало — про просте людське тепло.

Віка відчула, як до очей підступають сльози. Перед нею сиділа не просто багата літня пані, яка замовляла мемуари. Перед нею була жінка, чия душа була пошматована тими ж примарами минулого, що й у самої Віки. Самотність, втрачені зв'язки, несказані слова...

Вона мимоволі згадала свою Ба Верес. Вона теж ніколи не розкидалася гучними зізнаннями. Коли загинув тато, Ба просто прийняла її в своє життя, мовчки без пафосу і голосних промов оселила в своєму старому будинку серед Львова. Вона виховувала її в строгості, серед театральних за лаштунків та книжок. Але в кожному її русі, у кожному купленому квитку на виставу була та сама мовчазна, залізобетонна любов.

— Ти не мала вибору, Ба — м'яко сказала Віка, вперше за весь час назвавши її просто на ім'я, без офіційних титулів. Вона протягнула руку і обережно, ледь торкаючись, накрила своїми пальцями холодну долоню старої жінки. — Традиції та виховання — це важка ноша. Але ваш онук... він обов'язково зрозуміє. Якщо він справді такий, яким ви його виховали, він відчує вашу любов. Навіть через роки.

Емма здригнулася від цього теплого дотику. Її ментальний щит, який століттями тримав на відстані наймогутніших магів Синергаю, зараз пропустив цю чисту, щиру людську підтримку. Королева з подивом подивилася на Віку, і в її думках знову промайнуло: «ДМР не помилився. Твоє серце — ось твоя справжня магія, дівчинко».

— Можливо, Ві.. Можливо, — Емма ледь помітно повернула долоню, приймаючи її підтримку. — Але зараз він коїть дурощі. Він зустрів дівчину. Свою Істинну... дівчину, яка перевернула його світ догори дриґом. А він, замість того, щоб відкрити їй серце, діє силою. Напором. Намагається зламати її захист, бо страшенно боїться виявитися слабким. Боїться бути відкинутим. Він біситься, руйнує все навколо, і навіть не розуміє, що цим лише відштовхує її далі.

Віка всередині здригнулася. Уява миттєво намалювала образ Ріана — його дику жагу в кабінеті, його міцні, майже божевільні обійми, його розлючений і водночас поранений погляд, коли вона сказала «ні».

«Він діє силою... Бо страшенно боїться виявитися слабким», — лунали в голові слова Емми.

Серце Віки пропустило удар. Невже всі чоловіки з цим затятим, гордим характером однакові? Що онук цієї величної пані, що цей самозакоханий індик Ріан з «Інтеграл-Буду»?

— А вона? — тихо, намагаючись приховати тремтіння в голосі, запитала Віка. — Що робить та дівчина?

— А вона тікає, — Емма хитро примружила очі, і сум в її погляді миттєво змінився на тонку, суто королівську іронію. — Тікає і ховається, будує навколо себе залізобетонні стіни, бо її серце теж налякане. Вона не звикла до такого напору. Вона вважає його чужинцем з іншого світу. Але від долі не втечеш, чи не так?

Віка швидко прибрала руку і вдала, що дуже зайнята планшетом, відчуваючи, як щоки починають зрадницьки палахкотіти. Натяки Емми були занадто життєвими, занадто гострими.

— Ну... кожній дівчині потрібен час, щоб розібратися в собі, — пробурмотіла Віка, гарячково забиваючи текст у документ. — Особливо, якщо чоловік поводиться як... як загарбник.

Емма тихо засміялася, цей звук був схожий на дзвін кришталевих келихів. — Твоя правда, дитино. Абсолютна правда. Що ж, давай на цьому зробимо перерву. Мені потрібно трохи побути наодинці з моїми спогадами, а тобі — відпочити після важкого дня у Львові.

Віка з полегшенням кивнула, закриваючи планшет. Вона підвелася, ввічливо вклонилася і швидким кроком попрямувала з тераси назад до свого крила, мріючи прохолодною водою змити з себе весь цей емоційний натяг.

Емма дивилася на свої півонії. Життя знову стало по-справжньому цікавим. Її Ві, її майбутня спадкоємиця, робить її трішки щасливішою... робить її живою.

— А ваш чоловік? — раптом зупинилася Віка біля самих дверей тераси. — Він помер?

— Та ні. Живе собі щасливо, — спокійно відгукнулася Королева.

— Але не тут? — професійний інтерес та чиста жіноча цікавість перемогли, і Віка, круто розвернувшись, знову сіла в крісло навпроти Емми.

— Не тут, і не зі мною, — з легкою, але виразною ноткою суму в голосі відповіла Емма. — За нашими законами ми маємо повне право розлучатися після народження спадкоємця, та коли помре наставник. Дід Норан помер, коли моєму сину виповнилося сімдесят. І ми відразу ж розлучилися. Він отримав надзвичайно гарні відкупні, на які розкішно живе все своє життя.

— Це значить, що укладати шлюбну угоду з вашим родом — дуже вигідна справа, — Віка вголос промовила думку, яка миттєво викристалізувалася в її аналітичній голові, і змовницьки додала: — На цьому можна заробити просто шалені гроші! Головне — не дати вашим спадкоємцям, як свого часу і вам, зустрітися з істинною парою, зі своїм справжнім коханням. Бо тоді весь розрахунок полетить шкереберть. Хто взагалі знає про вашу традицію?

— Абсолютно всі, — Емма аж насторожилася від такої блискавичної відповіді, як і від самого питання Віки.

Королева пильно подивилася на дівчину. Те, як земна менеджерка з продажу за лічені секунди розкусила фінансово-політичну підплітку шлюбів Верхнього Світу, вражало.

— Це було б занадто просто, щоб виглядати правдою, — обережно зауважила Емма.

— Ну-ну... — Віка скептично хмикнула, подумки приміряючи комерційні угоди, які вона щодня укладає на роботі, до цієї династійної шлюбної схеми. Все виглядало саме так, що ці союзи прораховуються заздалегідь із максимальною вигодою. — За такі угоди навіть можуть безжально прибрати з дороги потенційних конкурентів чи випадкових коханих. Ви просто не можете не враховувати той факт, що всі, хто вступає в шлюб з вашим родом, автоматично і неймовірно багатіють. Тому й добратися до такої угоди, мабуть, далеко не всім по зубах. Це ж справжній закритий тендер для обраних!

Емма застигла з люлькою в руці, вражена до глибини душі. Віка, сама того не знаючи, щойно влучила в найболючішу точку Магістрату. Вона описала саме те, що зараз відбувалося навколо її онука Ріана — вища аристократія Синергаю робила все, аби підсунути йому «вигідну» партію і не дати знайти Істинну.

— Ві, а не відправитися вам  з Даяною  на інший бік полів з півоніями, там моя подруга  Файка тримає  гарний ресторан  на березі Кришталю. Це дуже гарне озеро, там спокійно і тихо. Гарний заклад  для  вечірнього відпочинку. Ти  не пожалкуєш, їдьте. — Емма вирішила  знову відправити Віку у вищий  світ, дівчина має звикнути до цих нахаб, мерзотників і брехунів.

— Минулого разу не дуже вдалий вечір вийшов. Я б не хотіла натрапити на  декого, — Віка спеціально вибрала це місце, маєток  Емми, щоб не натрапити на  Ріана, а  Емма знову її відправляє поміж  місцеву еліту.

— Навряд, чи  у  Файки бувають молоді люди, це місце спокійне, без галасу. Там  вечеряють поважні голови родів, маги і магесси більш старшого віку.

— Це що дім престарілих?

— Ві, який дім?

— Престарілих, типу пенсіонерів.

— Якісь  дивні слова, я їх не розумію. Але це найкращий ресторан, в якому столики замовляють на місяць наперед.

— І ви його замовили місяць тому?

— Ні, в мене там власний столик. Як  і в більшості членів клубу Вищого Світу Синергая. То ти їдеш?

— А що не можна  так як минулого разу переміститися? 

— До доброго звикається? Можна, тобі все можна. — Емма  посміхнулася, і натиснула на кристалик, що стояв на столі, до них вийшла Даяна, — Даяно прогуляйтеся до Файки, і підбери для Вікторії відповідний одяг.

— Слухаюсь, Ваша  Світлосте, — Даяна зігнула  голову перед Еммою, а тоді звернулася до ВІки, — пішли, я спробую  ваш одяг трішки покращити, бо джинси точно не підійдуть для вечері в такому місці.

За годину Віка була одягнена в  світлу сукню, що ніжно огортала її стан. Легкий шовк в колір ніжних троянд, туфлі в тон клатча, білі з невеличкою пряжкою золотистого кольору. Віка не витрачала часу на макіяж, лише кілька локонів на волоссю та ніжний трояндовий блиск на вуста. Даяна обрала для себе синю сукню та чорне взуття, волосся прибрала у високий пучок.

Вони з'явилися в залі ресторану із срібної імли, дві красуні, дві загадкових постаті. Бо вони йшли залом, а імла не зникала, а вкривала їх покривалом від сторонніх очей. Даяна впевнено йшла до столу в найкращому місці ресторану – біля скляної панорамної стіни, з якої відкривається магічний краєвид на кришталеве озеро, що сяяло як справжній кришталь.

Вони сіли на узвишші, з якого було видно всю залу розкішного ресторану.

Зала ресторану вражала стриманою, але неймовірно дорогою розкішшю. Висока ліпна стеля, кришталеві люстри, що випромінювали м'яке, тепле світло, і тиха, заспокійлива інструментальна музика, яка линула ніби з самого повітря. Віка окинула поглядом приміщення. Королева Емма не збрехала — контингент тут дійсно суттєво відрізнявся від галасливого нічного клубу. За столиками сиділи поважні, витончено одягнені чоловіки та жінки старшого віку, які неквапливо вели бесіди, тримаючи в руках келихи з іскристими напоями. В повітрі панував дух старої аристократії та важких, вікових грошей.

— Твоя правда, Даяно, — тихо промовила Віка, розгладжуючи складки своєї ніжно-рожевої шовкової сукні. — У джинсах я б тут виглядала як загарбник на світському рауті.

Даяна лише ледь помітно посміхнулася кутиками губ, її обличчя залишалося спокійним і зосередженим. Вона відсунула для Віки стілець, дозволяючи їй сісти обличчям до скляної стіни, а сама зайняла місце навпроти.

Краєвид за склом дійсно перехоплював подих. Озеро Кришталь повністю виправдовував свою назву — у вечірніх сутінках Синергаю його вода не просто відбивала небо, а світилася зсередини глибоким, алмазним блиском. Хвилі м'яко накочувалися на берег, залишаючи на піску дрібні іскри магічної енергії.

До їхнього столика миттєво підійшов офіціант у бездоганному білому фраку, тримаючи в руках меню зі срібним тисненням. Вклонившись так низько, наче перед ним сиділи щонайменше герцогині, він поважно вимовив: — Ласкаво просимо до закладу пані Файки. Для нас велика честь приймати гостей Її Світлості Емми. Що бажають скуштувати прекрасні магесси цього вечора?

Віка зазирнула в меню, де назви страв звучали як заклинання з фентезі-романсу, і вирішила повністю довіритися Даяні, яка робила замовлення з упевненістю місцевої жительки.

Коли офіціант зник, Віка розслаблено відкинулася на спинку стільця, спостерігаючи за залою. На душі нарешті вперше за весь цей божевільний день запанував довгоочікуваний спокій. Тут, на узвишші, захищена срібною імлою та авторитетом старої Емми, вона почувалася в абсолютній безпеці. Львів з його метушнею, будівельними контрактами і, головне, зеленооким нещастям Ріаном залишився десь дуже далеко, в іншому вимірі.

Вона піднесла до губ склянку з прохолодною водою, злегка посміхаючись своїм думкам. «Ну от і все, — подумала вона. — Тут мене точно ніхто не турбуватиме».

Разом із стравами до них вийшла поважна пані, з яскраво синіми очима, вона добродушно посміхалася.

— Юні леді, я приємно вражена вашою появою в моєму скромному закладі. Я, Файка. Дозволите приєднатися до вас? — жінка не поспішала, вона чекала на відповідь Віки, бо саме на неї спрямувала свій погляд.

Віка насторожено подивилася на дивну жінку, від очей якої по тілу пробігли холодні мурахи. Щось було в ній насторожуюче, немов крига під покровом ночі.

— Це ваш ресторан, пані Файко. Ми не можемо вам заборонити присісти за наш стіл. Ми будемо раді розділити нашу вечерю з вами, — Віка запросила її приєднатися, та не відпускала погляду, вивчаючи жінку.

Файка відчула  цей погляд, який вивчав її та спробувала захиститися магічною пеленою, та спроба зазнала невдачі. Та магія у дівчини була не вбивча, а навпаки вона проникала в її душу, огортала солодкою нугою, в якій хотілося залишитися надовго. І Файка насолоджувалася миттю щастя, що увірвалося в її тихе і замкнуте життя, вона відчула  як квітне її магія, як душа тягнеться до цієї дівчини.

— Де ж ти була? Ти хоч розумієш, якими силами володієш? — тихо запитала  Файка.

— Пані Файко, я не зовсім розумію про що ви, але  я не місцева. Можливо  вам так здалося, — Віка хотіла просто поїсти, а її знову  розпитують, розглядають і так далі.

— Її Світлість, має  гарну інтуїцію. Ти неоціненний скарб, головне навчитися користуватися своїми силами. — Файка продовжувала, а  Віка пробувала мовчати, як вчив її таті. В будь-якій незрозумілій ситуації — мовчати і спостерігати.

Вона повільно куштувала страви, які вправно на їхньому столі розкладали офіціанти. Віка спокійно витримала допитливий погляд, вірніше магічне сканування, яким займалася Файка. Пила біле вино та  смакувала  рибу. Переключила свою увагу  з Файки на залу, метрів за пʼять від них за столиком сиділо два поважних мага, вони пили вино і розмовляли.

Було  дивним те, що як тільки Віка спрямовувала на них свій погляд, то відразу чула їхню розмову.

—... тепер, коли Сербія вибула з гри, у нас більше шансів здійснити  задумане, — говорив той що сидів плечима до Віки, і вона не бачила його обличчя.

— Так, я думав, що цього разу  вона обійде наші роди в змаганні за головний приз, — відповідав йому  статечний чоловік  в  сірому світлому костюмі з м'якої матерії, схожої на льон.

— Але що сталося? Ти не чув? Він забрав її медіагрупу собі. Мабуть Сербія загралася в непереможну, дурна вівця, — додавав до розмови той чийого обличчя вона не бачила, — але для нас  це дуже гарна подія, тепер ми можемо домовитися з Лагаром, він може вже оформляти  угоду. Ми маємо  бути впевнені, що одна із наших онучок  стане наступною  королевою Синергая.

— Скільки цього разу цей відьмак захоче, який відсоток накине зверху? — ставив питання  чоловік в світлому костюмі.

— Не менше ніж минулого разу,  а може й більше. Захоче собі продовжити життя за наш рахунок. Треба відшукати чергову жертву для його чорної справи. Він захоче живу жертву, відьмак є відьмак.

— Та знайдемо  якусь сирітку для його чорних дослідів, це що вперше, — він закашлявся після цього слова, бо Віка подумки захотіла його придушити. Чоловік схопився за склянку з водою і почав відчайдушно пити, а  Віка відвела з них погляд.

Ця підслухана розмова різала її  серце, вона згадувала розмову з Еммою. Щось  тут не складається, або Емма їй не каже повної правди, або ці чоловіки мають буйну  фантазію. Вона  перевела погляд на присутніх в залі гостей. Тут  і справді  зібралася еліта, бо від кількості дорогоцінного каміння на вішаного на жінках, аж  око почало сіпатися. Але через мить знову повернулася за стіл до тієї розмови.

— Лагар дуже небезпечний, може цього разу обійдемося без нього?— продовжував розмову чоловік  в світлому костюмі.

— З ним у нас стовідсоткова гарантія, а самим  буде важко протриматися п'ятдесят років, і не впустити в коло його наближених нікого чужого. — відповідав йому його співрозмовник, — у нас дві внучки, яким через  п'ятдесят років буде по двісті шістдесят років. Якраз вік для одруження і народження дітей. Ти уявляєш, які відкупні ми отримаємо, коли Емма відійде у світ мертвих?

— Емма міцна, ще буде довго жити. Вона може ще й нас пережити, — а от після цих слів, Віка зрозуміла, що мова йде саме про  онука  Емми. Вона стала суцільним вухом, бо її Ба знову в небезпеці, і на  цей раз  в смертельній.

— Тут  нам  Лагар допоможе. Він же допоміг вкоротити життя її батькові, щоб Тімуар розлучився нарешті, і ми отримали свої гроші. Так, що без нього ніяк. — старий маг, сидівший до неї плечима вводив її  в ступор, це що виходить, що батька Емми прибрали. Гарні угоди тут  укладають. А маг тим часом  продовжував, — Він скоро з'явиться тут. Знаєш як він любить справляти враження, очікуймо  його ефектну появу.

Віка сиділа ні жива, ні мертва. Який жах взагалі, як таке може бути. Бідна  Ба, якби вона знала, хто приклав руку до смерті її батька. Вона вже хотіла просити Даяну, щоб вони повернулися в маєток, як в залі ресторану заіскрило, немов  вдарила блискавка, і розпочалася пожежа. Віка навіть зойкнула тихо. Вогонь згас, і через  мить  з нього вийшов високий, широкоплечий чоловік. Він йшов розмашистою походкою, в рухах  було багато різкості, немов він розсікав повітря руками.

Він підійшов  до вже відомого столу, та сів  мовчки поруч з чоловіком  у світлому костюмі. Віка припала до нього очима. На вигляд не більше сорока років, темне волосся і невеликою сивиною, що йому пасувала. Прямий ніс з невеликою горбинкою, різкі риси обличчя та  глибокі чорні очі, від нього віяло смертю і небезпекою. Вони хотіли щось  йому сказати, але він не дав їм цього.

Підняв руку, вказуючи на те щоб вони мовчали. Він повернув голову до зали ресторану, наче когось  шукав поглядом. Потім повернув голову назад, закрив очі і тихо сказав: — ви відчуваєте це?

— Що саме Лагаре? Що ми маємо  відчувати? — перепитав старий маг.

— Магія, її магія. Вона тут. — він  закрив долонями обличчя, щоб через мить знову підвестися з-за столу  в пошуках. Він шукав знову, зупинявся поглядом  на кожном столі, за яким сиділи гості ресторану, допоки його погляд  не зупинився на срібній імлі, в якій сиділа вона з Даяною і  Файкою.

Лагар перестав дихати, його очі  пробували пробитися крізь імлу, його магія старался пробратися до них, але  Віка не впускала. 

— Лагаре, ми готові  укласти угоду з тобою, — старий маг вирішив  вивести  Лагара з заціпеніння в  якому той застиг. Але  Лагар  не реагував, тоді маг  підвищив свій голос, — Лагаре, не грайся з нами. Нас твої  вистави не вражають, сідай до столу обговоримо деталі.

— Не буде угоди. Більше ніяких угод, вона знайшла мене. А ви тепер самі вирішуйте свої питання, мені це більше не цікаво.

Лагар вийшов з-за столу  і направився до столу за яким сиділа  Віка. Він зупинився перед  срібною імлою, доторкнувся до імли рукою. Віка, як і Даяна та  Файка бачили, як з куточків очей чаклуна виступили сльози, він прошепотів:

— Чара, я знаю  ти тут. Ти  повернулася. Я чекав, всі ці віки  я чекав на тебе. Цього разу все буде по-іншому, я зроблю все так, як ти захочеш. Я кохаю, і всі ці довгі віки я кохав, я чекав на тебе…

Віка мимоволі втиснулася в спинку крісла, міцно стиснувши свій клатч. Вона перевела панічний погляд на Даяну, але та сиділа бліда, як полотно, не наважуючись навіть поворухнутися. Файка ж дивилася на Лагара з сумішшю жаху та глибокого, німого шоку.

«Хто така Чара? — пронеслося в голові у Віки. — Чому цей страшний чоловік плаче, дивлячись на мій магічний щит? Невже моя магія... невже він переплутав мене з кимось із свого минулого?»

Старі маги, з якими Лагар щойно розірвав стовідсоткову угоду, почали розгублено підводитися зі своїх місць, озираючись на відьмака, який стояв перед порожнім, на перший погляд, простором біля скляної стіни. Вони не бачили жінок через завісу, але бачили дивну поведінку свого найманого вбивці.

— Лагаре! Що ти там знайшов? — крикнув один із них, але відьмак навіть не поворухнувся. Він продовжував гладити срібне марево, благаючи ту, яку вважав своєю втраченою коханою, відкритися.

«Чара. Хто ти?» — і вперше за весь цей безумний місяць Вікою володів не страх і не втома, а щось зовсім інше. Передчуття. Наче відповідь на це питання змінити абсолютно все.