Взаємовигідна угода

Віка не стала прибирати зі столу. Шматочок торта та чашка охололого чаю залишилися стояти біля фотографії — маленький вівтар пам’яті, присвячений тій, хто замінив їй цілий світ.

Вона знову заплющила очі, і спогад, наче старе кіно, ожив перед внутрішнім зором. 

Того дня вона повернулася зі школи заплакана, з розірваними речами та шкільною сумкою, на якій зрадливо біліли хрести, накреслені крейдою. «Сирітка» — це слово пекло сильніше за садна на колінах. Вона тоді відчайдушно відбивалася портфелем від Боді та його компанії, кричала, що мама просто далеко, але їх було надто багато. Її кинули в пилюку, зневажили і залишили на стежці — маленьку, заплямовану образою дитину.

Бабуся не випитувала подробиць. Вона просто змила з онуки бруд, переодягла її в найкращу сукню і мовчки повела не в глядацьку залу, а туди, куди не пускали сторонніх — на пусту сцену театру імені Заньковецької.

— Що ти тут бачиш, Ві? — тихо запитала бабуся, вказуючи рукою в порожнечу.

Віка розгублено озирнулася: — Нічого. Тут порожньо. Жодного актора.

— Дивись уважніше, — наполегливо промовила Емма. — Що стоїть за моєю спиною?

Віка примружилася, вдивляючись у темряву за лаштунками, де серед тіней проступали розмиті обриси будинків і вулиць. — Це декорації? — невпевнено запитала вона.

— Так, Ві. Декорації. Але ти не помітила їх одразу. Чому?

— Бо вони не важливі. Це ж просто фанера і фарба. Я не звернула на них уваги, — відповіла Віка, і в цей момент її серце пропустило удар від бабусиного погляду.

Емма присіла навпочіпки, порівнюючись із онукою. В її очах відбивалося світло рампи, і в цей момент бабуся виглядала не як актриса, а як правителька іншого світу.

— Запам’ятай це на все життя, — голос Емми прозвучав, як клятва. — Ві, я тобі зараз скажу одну важливу  річ,  —  вона присіла перед нею, так щоб їхні очі були  на одному рівні, — все навколо тебе декорації. Живи і не помічай, впускай в своє життя лише те, що вважаєш потрібним. Дивись на оточуючих, як на ці декорації — як на пусте місце. Це вони мають боротися за твою увагу, ти живи так ніби ти центр всесвіту.

Ба уважно спостерігала за її реакцією, бачила, що вона, Віка,  не вірила  і не зрозуміла, про що їй пояснює. Тоді вона  стала  біля декорації, де були зображені містяни в русі, і сказала: — Ві, а зараз  ми з тобою потренуємось. Дивись  спочатку мені в очі.

Ба тримала її погляд, допоки  вона не звикла до цього зорового звʼязку, і знову дала настанову: — тепер не відводячи погляд від моїх очей, дивись  крізь мене. Тільки не розривай наші погляди.

Віка зараз згадувала, як вона більше години тренувалася не відводячи погляду, не розриваючи зорового звʼязку, вчилася дивитися крізь неї. Допоки в її очах ба розчинилися, вона втиснула її поглядом  в декорацію, зробила для себе  нічим. Вона зробила її частиною декорації.

— Неймовірно, — видихнула Ба, — у тебе дар дитино набагато сильніший від мого, — це твоя секретна сила, ти можеш дивлячись людині в очі —робити її пустим місцем.

Наступного ранку Віка йшла до школи, як на свій перший великий екзамен. Кожен крок був кроком акторки, що виходить на головну сцену. В голові, немов мантра, пульсували слова бабусі: «Це все — декорації. Ти — центр».

На порозі школи на неї вже чекала зграя. Вони відчували себе мисливцями, а її — легкою здобиччю. Побачивши Віку, вони завмерли, готуючи чергову порцію отруйних насмішок.

Віка зупинилася за кілька метрів. Вона не опустила очі, не прискорила крок і не спробувала втекти. Вона просто підняла голову. В її очах, ще вчора повних сліз, тепер застиг крижаний спокій.

Вона підійшла впритул до «зграї». Її погляд не був гнівним — він був відчуженим, наче вона дивилася крізь них, як крізь прозору тканину декорацій. Коли вона зустрілася поглядом із Бодею, той відчув, як увесь його «хижацький» запал згас. Віка дивилася на нього не як на кривдника, а як на ніщо.

Бодя знітився, кліпнув і мимоволі відступив назад, опускаючи очі. Навколо запала тиша. Її пропустили — без слів, без насмішок, без жодного руху в її бік. Вони відчули, що більше не мають над нею влади, бо вона перестала визнавати їхнє існування.

Ще раз глянувши у вікно на будинок, де вона колись була щасливою і де була потрібна, Віка розстелила ліжко і, закутавшись у ковдру, поринула в сон.

Прокинулася вона від різкого звуку: щось упало і з гуркотом розбилося. Серце пропустило удар. Злодії? У її квартирі? Вона озирнулася, шукаючи, чим захиститися, але в її «музеї мінімалізму» не було нічого важчого за ноутбук. Стиснувши його в руках, Віка тихенько, навшпиньки, рушила до кухні, навіть не наважуючись увімкнути світло.

Яскраве світло кухні різонуло очі. За столом, спиною до неї, сиділа жінка в бездоганному темно-бордовому костюмі. Ідеальна зачіска, пряма постава, впевнений рух руки — вона тримала в руках фотографію бабусі, вдивляючись у неї з якоюсь холодною цікавістю.

— Дивовижна схожість, — промовила жінка, не обертаючись. — Це навіть для мене сюрприз.

Вона повільно підвелася і повернулася до Віки. Повітря в кухні, здавалося, стало важчим. Віка заціпеніла. Перед нею стояла її бабуся. Тільки молодша, впевненіша, одягнена в дорогі тканини, замість звичного бабусиного кардигана. Але це була вона — кожна лінія обличчя, кожен відблиск у згорнутих у вузол очах.

Віка притиснулася до холодної стіни, відчуваючи, як підкошуються ноги. Світ навколо почав втрачати чіткість, плисти, наче неякісна декорація. Вона бачила перед собою жінку, яку власноруч поховала три роки тому.

Віка хапала повітря, наче риба, яку викинуло на сушу, намагаючись втиснути неможливе в рамки здорового глузду.

— Ба? — ледь чутно видихнула вона, і це було останнє, що вона змогла вимовити перед тим, як свідомість згасла, залишаючи її в повній темряві.

Емма Вайрус — а це була саме вона — зробила крок уперед і підхопила дівчину, не даючи їй впасти на підлогу. В її очах не було жалю, лише холодне, прораховане задоволення.

— Схожість справді дивовижна, — прошепотіла вона, торкаючись перснем плеча Віки. — Але тепер тобі доведеться навчитися бачити різницю.

***

Віка відчула до болю знайомий, густий аромат дорогого тютюну. Вона незадоволено скривила носа і, не відкриваючи очей, пробурмотіла в подушку:

— Ба, ну я ж просила тебе не курити в моїй кімнаті. Скільки можна? Кидай уже цю звичку…

Вона розплющила очі й заніміла. Замість звичної білої стелі бабусиного будинку над нею височіло величезне склепіння з витонченою ліпниною. Навколо м’яко світилися кремові стіни.

Сон як рукою зняло. Віка різко сіла на ліжку, важко дихаючи, і почала озиратися. Вона опинилася в просторій, залитій світлом спальні. Крізь відчинені панорамні вікна залітав легкий вітерець, колихаючи невагому білу тюль. Навколо височіли розкішні білі меблі, під ногами пушилися світлі килими, а у витончених вазах стояли оберемки півоній — від їхнього солодкого аромату й кількості просто перехоплювало подих.

Це точно був не її «музей мінімалізму».

У глибокому кріслі біля вікна, закинувши ногу на ногу, сиділа вона. Жінка повільно випустила з рота хмаринку сизого диму. В її тонких пальцях була витончена люлька — точнісінько така, яку колись палила її ба.

— Ви хто? І де я? — Віка спустила ноги з ліжка, потонувши босими ступнями в м’якому килимі. — Ви мене викрали?

— Скільки зайвих запитань. Я думала, ти сильніша, — ліниво промовила жінка, не змінюючи пози.

— Я не просила про мене думати. А тим більше — викрадати, — від нахабства цієї дами Віка ледве не задихалася від люті, але зовні залишалася бездоганно спокійною, наче виліплена з мармуру.

— Я тебе не викрадала. Ти знепритомніла, тобі потрібен був лікар. А оскільки у твоєму світі я ще погано орієнтуюся, довелося забрати тебе до свого дому, — копія її ба продовжувала свій спектакль, але Віка кожною клітинкою шкіри відчувала фальш у її голосі.

— Така собі брехня, якщо чесно. Мабуть, погано тренувалися, — відрізала Віка, дивлячись їй прямо в очі. — Правду говорити не пробували?

Емма на мить завмерла. Ця дівчина відчувала набагато більше, ніж їй належало. Це було водночас і добре, і погано. Але конкретно зараз — погано. Сховавши власні думки так глибоко, як тільки могла, Емма затягнулася солодким димом і на мить заплющила очі. Коли вона їх розплющила, її погляд став діловим.

— Я хочу найняти тебе на роботу. Оплата за подвійним тарифом, — тепер Емма говорила правду, і вона знала, що дівчина це відчує. Вона була готова віддати будь-які гроші, аби Віка підписала цю угоду. — Це точно не брехня.

— Я чую, що це не брехня, — холодно погодилася Віка. — Але ваша пропозиція мене не цікавить. Поверніть мене додому.

Віці було абсолютно байдуже до грошей цієї жінки. Усе, чого вона хотіла — це повернутися у свій безпечний, прохолодний «музей мінімалізму».

— Добре. Але тільки після сніданку, — Емма повільно підвелася з крісла і рушила до виходу, кинувши на ходу через плече: — Я вже занадто стара для таких стрибків між світами за один день. Тож тобі доведеться зачекати.

«От халепа, — Віка подумки вилаялася. — Повний попандос. Стара карга!»

Вона швидко скинула ковдру і підвелася з ліжка, щоб не втратити з поля зору цю жінку, яка досі навіть не зволила назвати свого імені. Босоніж, намагаючись тримати спину рівно, Віка пішла слідом за нею.

Вони вийшли у велетенський коридор. З одного боку тягнулася стіна з високими арками дверей, а з іншого — суцільний ряд панорамних вікон. За склом розстилався неймовірний, майже нереальний сад. Там, скільки сягало око, буяли квітучі півонії всіх можливих відтінків — від ніжно-рожевих до глибоких, майже чорних бордових. Сонце заливало цей простір золотом, і все навколо виглядало настільки ідеальним, що Віці на мить знову здалося, ніби вона потрапила всередину чиєїсь дорогої і дуже масштабної декорації.

Коридор вивів їх до розкішної їдальні, яка більше нагадувала залу для королівських прийомів. Посеред кімнати стояв довгий стіл із темного лакованого дерева, сервірований білосніжною порцеляною та сріблом, що виблискувало в променях ранкового сонця. Запах свіжої випічки та міцної кави на мить запаморочив Віці голову, нагадуючи, що її шлунок вірогідно такий же порожній, як і холодильник удома.

Біля столу на них уже чекала Даяна. Молода магеса виглядала бездоганно: стримана, зосереджена, у сукні, яка ідеально пасувала до інтер’єру. Побачивши Емму, вона миттєво схилила голову у витонченому, але ледве помітному поклоні.

— Усе готово, Ваша Світлосте, — тихим, мелодійним голосом промовила дівчина, чітко дотримуючись інструкцій та уникаючи королівського титулу. Тоді вона перевела м’який, привітний погляд на гостю: — Доброго ранку. Сподіваюся, вам було комфортно в кремовій кімнаті?

Віка зупинилася на порозі, переводячи погляд з ідеальної помічниці на таку ж ідеальну «стару каргу».

— Комфортно було б у моєму ліжку у Львові, — холодно відрізала Віка, навіть не намагаючись підігравати цій виставі. Вона підійшла до столу, але сідати не поспішала. — А це, я так розумію, ваша група підтримки?

Даяна лише лагідно усміхнулася у відповідь, демонструючи абсолютний спокій, хоча всередині магеса була вражена: дівчина з «нижнього» світу поводилася так, ніби це вона тут господарка, а не випадкова гостя.

Емма Вайрус пройшла до свого місця на чолі столу, граціозно сіла й кивнула Віці на стілець навпроти.

— Присідай, Вікторіє. Сніданок — це не та річ, яку варто псувати розмовами на порозі. Даяно, налий нашій гості чаю. Здається, вона віддає перевагу трав’яному.

— Я віддаю перевагу каві на сніданок, львівському круасану та теплій вівсянці, — спокійно перебила її Віка, вирівнюючи спину.

Вона не збиралася приймати цей «дбайливий» жест від жінки, яка щоправда викрала її з власної кухні. Якщо Емма Вайрус думала, що знає про неї все, то Віка була готова з кожним словом доводити протилежне.

Даяна на мить завагалася, тримаючи в руках витончений порцеляновий чайник, і кинула швидкий, ледве помітний погляд на свою королеву. Навіть у резиденції ніхто не наважувався так прямо перечити Еммі Вайрус.

Проте на обличчі Емми не здригнувся жоден мускул. Вона лише ледь помітно підняла ідеальну брову, а в глибині її очей знову промайнуло те саме прораховане задоволення. Дівчина не просто тримала оборону — вона атакувала у відповідь.

— Кава, круасан та вівсянка, — повторила Емма, ніби смакуючи кожне слово, а тоді кивнула помічниці: — Даяно, виконай прохання нашої гості. У цьому домі вміють поважати чужі звички. Особливо, якщо вони формувалися у такому прекрасному місті, як Львів.

Даяна схилила голову і беззвучно зникла за дверима, що вели до кухні.

Віка нарешті сіла на стілець навпроти Емми. Поверхня лакованого столу була такою чистою, що в ній, як у дзеркалі, відбивалося обличчя жінки, яка була копією її покійної ба. Це видовище досі змушувало серце стискатися від прихованого болю, але Віка змусила себе дивитися прямо перед собою.

— Ну що ж, — почала Емма, складаючи руки на столі й вивчаючи Віку поглядом мисливця, який нарешті загнав рідкісну здобич у золоту клітку. — Поки Даяна готує твій львівський сніданок, у нас є час поговорити про роботу. Про роботу, яка поверне тебе додому набагато швидше, ніж ти думаєш. Але тільки якщо ти гратимеш за моїми правилами.

Віка на мить замовкла, зважуючи кожне слово. Пропозиція незнайомки раптом перестала здаватися божевільним жартом — вона сприйняла її максимально серйозно. Внутрішній голос, загартований роками бізнесу, чітко підказував: «Думай. Аналізуй. Обирай найвигідніший варіант або став власні жорсткі вимоги». Якщо ця жінка готова платити подвійний тариф, значить, Віка потрібна їй набагато сильніше, ніж здається.

— Добре. Давайте обговоримо вашу пропозицію, — спокійно погодилася Віка.

Даяна якраз безшумно поставила перед нею тарілку з гарячою вівсянкою, свіжий круасан та чашку з ароматною чорною кавою. Віка повільно взяла лляну серветку, розгорнула її й поклала на коліна, готуючись розпочати сніданок. Вона вирішила прийняти правила гри цієї пані, і почати варто було з бездоганного світського етикету — найкращої зброї, коли потрібно продемонструвати залізний самоконтроль.

Вона зробила маленький ковток кави, упевнено тримаючи чашку, і підняла погляд на Емму.

— Я вас уважно слухаю. Що саме входить у мої обов'язки за цей подвійний тариф? І головне — які гарантії мого безпечного повернення додому після завершення роботи?

Емма мовчки спостерігала за витонченими рухами дівчини, і з кожним її жестом бачила в ній свою рівню. Одягнена в піжаму, боса і простоволоса, Віка трималася як королева на офіційному прийомі — навіть жодна крихта від круасана не впала повз її серветку. Емма дедалі чітко усвідомлювала: вона має укласти з цією дівчиною угоду за будь-яку ціну.

— Я пишу мемуари, і мені потрібна помічниця, — розпочала Емма здалеку. — Така, що буде уважно слухати і ставити уточнювальні запитання. Це десь на два місяці, не більше.

Віка слухала, і з кожним словом усе це здавалося їй дедалі дивнішим. Навіщо викрадати людину з іншого світу, щоб та просто записувала спогади? І чому саме два місяці? Проте вголос вона сказала зовсім інше:

— У вас що, терміни горять?

— Ні, — стримано відповіла жінка.

— То чому саме два місяці? Не рік?

— Частина вже написана, тому двох місяців цілком вистачить, — сухо відрізала Емма, внутрішньо напружившись — вона була за крок від того, щоб спалитися на власній брехні.

— А в мого наймача є ім'я? Чи мені не належить цього знати, Ваша Світлосте?

— Чому ж, це не секрет. Я Емма. Емма Вайрус, — відповіла королева.

Вона побачила, як Віка повільно поставила чашку на стіл. Дівчина вмить зблідла, наче з неї викачали всю кров. Здавалося, вона от-от знову знепретомніє.

— Що сталося? На тобі обличчя немає, — схвильовано перепитала Емма, подавшись уперед.

— Нічого… Просто мою ба також звали Емма. Емма Верес, — Віка різко встала з-за столу і підійшла до вікна, щоб поглянути на безкрає поле півоній. Серце калатало у скроню. Те, що відбувалося, не піддавалося жодному логічному розумінню.

Вона потерла чоло, гарячково обдумуючи, що робити далі. Ідея з'явилася нізвідки, чиста бізнесова інтуїція:

— Пропоную взаємовигідну угоду, — Віка розвернулася до королеви, знову повертаючи собі залізний контроль. — Я записуватиму ваші спогади після своєї основної роботи. Думаю, нам вистачатиме по три-чотири години на день. Але я не збираюся кидати свій дім і свої справи, щоб сидіти тут. Назвемо це моїм додатковим доходом, але аж ніяк не основним.

Емма презирливо скривила носа, в її очах спалахнуло роздратування:

— А як ти плануєш повертатися додому кожного вечора? Ти ж не можеш зробити це без моєї допомоги.

— Я ж і кажу — це буде взаємовигідна угода, Ваша Світлосте. І для мене, і для вас, — Віка тонко усміхнулася, даючи зрозуміти, що без щоденного квитка додому ніякої роботи не буде.

Емма була абсолютно не готова до такого повороту подій. Щойно дівчина з «нижнього» світу, боса і без краплі магії в крові, затиснула її в куток і змусила прийняти умови, які диктувала сама.

Вперше у своєму житті королева Емма Вайрус опинилася в ситуації, де вона не мала чим відповісти. Усі її козирі, багатства і вплив розбилися об просту вівсянку, каву та львівську впертість. Вона опинилася в невигідних, майже принизливих для її статусу умовах. Але протиставити Віці справді не було чого — дівчина не трималася за цей світ, не боялася її багатств і понад усе хотіла піти. А тримати в страху та неволі ту, яка, потрібна їй живою  і сильною, було найгіршою стратегією з усіх можливих. 

Емма затягнулася димом востаннє, повільно випустила його крізь зуби і злегка схилила голову, визнаючи поразку в цій маленькій дуелі.

— Домовилися, — сухо відповіла вона.

Віка навіть оком не змигнула, хоча всередині неї прокотилася хвиля полегшення. «Декорації» знову спрацювали. Головне — не показувати їм свій страх.

— Чудово, — Віка спокійно присіла назад до столу  — Тоді після сніданку ви повертаєте мене в мою квартиру. У мене сьогодні родинна зустріч, будемо  згадувати  нашу  Ба.  А о восьмій вечора я чекатиму на ваше «таксі» на своїй  кухні.  Сподіваюся, пунктуальність — це також риса Вашої Світлості?

— Не перегинай палицю, дитино. Бо я можу передумати, — грізно додала  Емма.