Царівна

Ранок у Львові зустрів чоловіків дрібним, суто львівським дощем, який, втім, швидко закінчився, залишивши на старому граніті бруківки блискучі вогкі відблиски. Повітря було просякнуте густим, майже магічним ароматом свіжомеленої кави, гарячого шоколаду та випічки з корицею. Магія Магістрату тут, у Нижньому світі, здавалася далекою, майже нереальною, захованою під товстими шарами людської суєти.

Ріан і Лев сиділи за невеликим круглим столиком на літній терасі затишного ресторанчику «Delice», що заховався серед зелені Стрийського парку. Обидва магічні правителі зараз виглядали як звичайні успішні бізнесмени: дорогі годинники, стильні костюми кежуал, сонцезахисні окуляри. Жодних мантій, жодного золотого сяйва в очах — їхні колосальні магічні канали були надійно заблоковані спеціальними артефактами. Тут вони були просто людьми. Ну, майже.

— Слухай, Ріане, — Лев із задоволенням відпив із маленької чашки міцний еспресо й потягнувся. — А в цьому Нижньому світі є свій шарм. Ніякої тобі Ради, ніяких Бергів і Шантарів, ніхто не вимагає від тебе негайно одружитися. Просто сидиш, п'єш каву і спостерігаєш за дівчатами в легких сукнях. Краса!

Ріан криво посміхнувся, крутячи в руках свій закритий телефон. Тут, у Львові, його внутрішній компас істинності справді нарешті затих, не турбуючи розум фантомними пахощами півоній. Проте думки про зухвалу втікачку в молочному костюмі все одно не покидали його голову.

— Ми сюди не відпочивати приїхали, Леве, — сухо нагадав Принц, хоча сам розслаблено відкинувся на спинку стільця. — У нас сьогодні відкриття нічного клубу, а завтра  зустріч  із надійним постачальником будівельних матеріалів для нашої компанії. Бо в світлі останніх подій, я вирішив напряму підписати контракт  із власником компанії з виробництва будівельних матеріалів. Два різні світи, а людей готових до легкої наживи вистачає  кругом

— Ой, та облиш ти свій тон Правителя хоч на годину! — відмахнувся Лев, задоволено розглядаючи меню з галицькими сирниками. — Дивись краще, он дві симпатичні львів'янки вже хвилин п'ять на нас так дивляться, наче ми — головний приз у лотереї. О, дивись, посміхаються. Може, запросимо їх на каву? Розкажемо, що ми власники нового нічного клубу  на Стрийській, і запросимо  на відкриття. Буде весело.

Ріан повернув голову й помітив двох дівчат за сусіднім столиком, які справді шушукалися, кидаючи на статних, засмаглих красенів-чоловіків красномовні погляди.

— Облиш, Леве. Ще тут не вистачало на свою голову знайти нову халепу. Ми ще не знайшли мою… — Ріан ледь не обмовився, мало не бовкнувши «істинну», але вчасно прикусив язика.

Яка вона в біса істинна? Вона — справжня стерва! Зухвала, нестерпна дівчина, яка просто взяла і безжально викинула його, великого Правителя, зі свого життя, так ніби й не було тієї казкової ночі. Тієї самої ночі, яку він сам уже третій день поспіль не може забути ні на хвилину, прокручуючи в голові кожен її поцілунок і кожне гостре слівце.

— … більше ніяких жінок, — похмуро закінчив Ріан, роблячи ковток кави. — З мене досить. Але якщо ти особисто маєш велике бажання познайомитися з ними — валяй, я заперечувати не стану. Буду твоїм мовчазним супроводжуючим.

— Ну ти й нудним типом став за ці три дні, Ваша Високосте, — насмішкувато відповів Лев, розслаблено відкинувшись на спинку крісла й навіть не думаючи приховувати єхидну посмішку. — Раніше за тобою такої туги не помічалося. Гаразд, і таке буває, коли якась зухвала дівчина забирає з собою весь твій королівський гонор.

Ріан лише зміряв друга таким поглядом, від якого в Магістраті у когось уже відібрало б мову, але Лев лише весело підмигнув у відповідь.

— З тутешніми красунями я ввечері з кимось обов'язково познайомлюся, — продовжив Голова Канцелярії, діловито згортаючи меню. — А зараз ми швиденько снідаємо і їдемо на Стрийську. Треба особисто перевірити, як там іде підготовка до сьогоднішнього відкриття версії номер два нашого клубу “Рівні”. Подивимося, яка з них зрештою буде успішніша — наша столична чи ця, львівська.

Ріан при згадці назви клубу ледь помітно здригнувся. «Рівні». Саме під цими неоновими вивісками три дні тому його світ дав тріщину.

— Головне, щоб тутешні «Рівні» приносили чистий прибуток і не створювали мені зайвого головного болю, — сухо зауважив Принц, хоча всередині в нього знову зрадницьки тьохнуло. — І простеж, щоб охорона на вході працювала ідеально. Мені не потрібні казуси на відкритті в Нижньому світі.

— Ой, не переживай, там усе буде за вищим розрядом, — запевнив Лев, розплачуючись за каву та сніданок. — Смертні будуть у захваті від атмосфери. Рушаймо, машина вже чекає.

Чоловіки підвелися з-за столика літньої тераси й попрямували через тінисті алеї Стрийського парку до виходу, де на них чекав строгий чорний автомобіль. Попереду був насичений день, і Ріан навіть не здогадувався, які сюрпризи підготував для нього вечірній Львів у його власному новому клубі.

***

А в цей самий час, на іншому боці затягнутого хмарами міста, Віка вкотре бігла по мокрій доріжці навколо стадіону. Дрібний, прохолодний літній дощ, який щойно пустився над Львовом, не заважав їй — навпаки, він наче додавав сил жити й дихати далі.

Тільки йому, цьому німому львівському дощу, вона зараз могла без остраху розповісти свою головну, пекучу таємницю. Про те, що її серце... її дурне серце насправді залишилося там, у зовсім іншому, невідомому їй світі. В дивовижному місті Магістрату, яке тепер, серед звичної людської буденності, дедалі більше здавалося їй прекрасним, але недосяжним сном.

Краплі неба й гарячі сльози, що капали з її очей одночасно, обпікали зранену душу і водночас дивовижним чином заживляли її. Віка різко зупинилася, намагаючись видихнути зайве, гаряче повітря, що здавлювало легені. Вона важко нагнулася до землі, упершись долонями в коліна.

Серце калатало в грудях як божевільне, заходячись від шаленого ритму. Вона змушена була визнати: сьогодні бігун з неї просто нікудишній. Останні три дні повністю вибили її зі звичної колії. Кожен спогад про ЙОГО крижані очі, міцні обійми та аромат тієї ночі відгукувався всередині тупим, тужливим болем. Вона втекла, щоб урятувати свою незалежність, але, схоже, у тій спальні його вона залишила значно більше, ніж просто спогад.

Дівчина випрямилася, підставивши обличчя під прохолодні краплі, і важко зітхнула. Треба було збиратися з силами, адже вечір обіцяв бути довгим.

Сьогодні вона точно не повернеться в Синергай. Робота над мемуарами Емми Вайрус зачекає до завтра, адже в її подруги Каріни сьогодні день народження. Дівчата вже давно планували цей вечір, і Віка просто не мала права його пропустити. Вони збиралися піти в якийсь новий, престижний ресторан, правда, за всією цією магічною біганиною та переїздами між світами Віка навіть не встигла дізнатися, до якого саме.

«Нічого, зараз  перевдягнуся, приїду на роботу й уточню у дівчат адресу, щоб увечері приїхати вчасно і без запізнень», — подумала вона, витираючи долонею краплі дощу з обличчя.

— Ві, — до кабінету м'якою ходою увійшов Борис. У його руках був свіжий теплий сендвіч та стаканчик ароматної кави. — Все працюєш, не покладаючи рук?

— О, Дя, заходь! — Віка щиро посміхнулася, з полегшенням відсуваючи вбік ноутбук та свій робочий записник. — Так, маю зараз одного дуже цікавого нового клієнта. Тобі точно сподобається. Але з ним ще треба трішки попрацювати, щоб вибудувати ідеальні, взаємовигідні умови. Ти ж знаєш мою філософію: я люблю, коли виграють обидві сторони — саме такий бізнес працює найкраще й найдовше, а не якісь там дешеві знижки заради швидкої наживи.

— Ві, я чудово знаю, що ти у мене найкраща, — Борис лагідно подивився на племінницю, але в його очах промайнув легкий смуток. — І що ти — моя єдина справжня рідна душа. Я б усе віддав, щоб мої власні дівчата були хоч трохи схожими на тебе... Але, на жаль, таких як ти більше просто не буває.

Дядько Борис зітхнув і присів на краєчок стільця, виглядаючи в цю мить втомленим і зажуреним.

— Вони ж від мене чекають тільки одного: щоб я вчасно скинув їм чергову кругленьку суму на картку. А звідки ті гроші беруться, якою важкою працею вони заробляються — їм абсолютно нецікаво.

— Дя, ну облиш, я люблю тебе. І твої дівчата тебе насправді дуже люблять, просто вони ще молоді, — Віка тепло стисла руку дядька, намагаючись його підтримати. В її голосі прозвучали щемливі нотки. — Хтозна... якби мій власний батько був живий, я б, мабуть, зараз також не працювала зранку до ночі, а просто насолоджувалася життям.

— Вибач, сонечко, щось я геть розклеївся сьогодні. Мабуть, старію, — Борис хутко струснув головою, проганяючи сумні думки, і його обличчя раптом розпливлося у широкій, гордій посмішці. — Гаразд, я чого взагалі прийшов! Завтра на нас із тобою чекає великий день. О десятій ранку нас чекають в офісі «Інтеграл-Буду». Сергій Якович особисто запросив нас на фінальне підписання грандіозного довгострокового контракту.

Борис задоволено потер долоні: — Більше того, таємничий вищий власник «Інтегралу» — якийсь дуже серйозний іноземний інвестор — прилетів до Львова і хоче особисто з нами познайомитися! Я вже детально прочитав усі погоджені тобою умови договору. Дівчинко моя, це насправді надзвичайно вигідна угода для нашої компанії, а твій заслужений відсоток від продажів прописаний окремим, дуже приємним пунктом. Я просто вражений! Як ти тільки примудряєшся знаходити підхід до таких гігантів? «Авалон», «Благо», а тепер ще й «Інтеграл-Буд»... Це ж найбільші забудовники всієї Західної України! І тепер вони — наші найбільші, ключові клієнти.

Віка загадково посміхнулася, відпиваючи каву. Якби дядько Борис тільки знав, які «переговори» і з якими «правителями» вона вела останні три дні в іншому світі, він би точно знепритомнів від шоку.

— Я, власне, прийшов за тобою, — добродушно посміхнувся Дя. — Там Каріна вже принесла величезний торт, полуницю і шампанське. Йдемо привітаємо її з днем народження, тридцять років дівчині стукнуло!

Борис на хвильку замріяно примружився, дивлячись кудись повз племінницю: — Ой, і де мої тридцять років... Ви ще такі молоді, все життя попереду. Але, Вікусь, уже пора й про сімʼю подумати. Ти ж не плануєш усе життя сама бути?

— Не планую, але й не сильно поспішаю. Я ще хочу трохи погуляти, — Віка на мить задумалася, згадавши суворі золоті очі, які не давали їй спати, а тоді хитро додала: — Дя, відпусти мене у відпустку. Завтра підпишемо цю велику угоду з інвесторами «Інтегралу», і я б хотіла на місяць кудись втекти. Зараз якраз цвітуть півонії, а ти знаєш, як сильно я люблю ці квіти. Поїхала б десь на поля, там зараз така неймовірна краса... Відпустиш?

— Тю, та їдь, звичайно, і відпочивай на здоров'я! — відмахнувся Борис. — Твої відсотки з нових контрактів тепер довго будуть працювати на тебе. Тому завтра ставимо підписи — і щоб я тебе цілий місяць в офісі навіть не бачив!

Дядько міцно, по-батьківськи пригорнув її до себе і ніжно поцілував у маківку: — Ти моє щастя, Вікусь. Шкода, батько твій не бачить, яка ти красуня виросла. Пішли, бо нас там уже зачекалися.

На корпоративній кухні було шумно, строкато й весело. Колеги навипередки розкладали по тарілках шматки торта, мили соковиту полуницю й розливали по келихах ігристе. Сама іменинниця Каріна стояла біля вікна, загадково посміхаючись і щось швидко набираючи в телефоні.

Дя Борис миттєво скерував підлеглими, і вже за хвилину гамірний колектив згуртувався навколо столу. Борис урочисто дістав із шафи велику, ошатно запаковану коробку й підійшов до винуватиці свята:

— Карінка, наш дорогий колективний розум! Ми всією компанією вітаємо тебе з днем народження, з твоїм першим серйозним тридцятирічним ювілеєм. Я щодня дякую Богу, що п'ять років тому ти обрала саме мою фірму і відтоді впевнено керуєш цим локомотивом. Така молода, така красуня, така розумна... Я б міг ще з пів години перераховувати твої найкращі професійні якості та характер. Та зупинюся на головному: ти — справжній лідер, який веде за собою. Справедлива, вимоглива, чесна й неймовірно багатогранна. Ти — Професіонал з великої літери. З днем народження!

Глава фірми тепло обійняв дівчину, поцілував у щічку та вручив презент від компанії. Кімната вибухнула оплесками та вітаннями. Віка теж щиро обійняла подругу, хоча свій особистий подарунок — витончений золотий ланцюжок, на який Каріна так заглядалася кілька тижнів тому у вітрині в «Вікторії Гарденс» — вона вручила їй ще зранку в кабінеті.

Коли шампанське було випите, колектив потроху повернувся до робочих місць, а Каріні, як іменинниці, офіційно дали вихідний. Проте йти додому вона не поспішала і відразу забігла в кабінет до Віки, щоб обговорити вечірні плани.

— Віка, я ж тобі зовсім забула сказати, де саме ми сьогодні святкуємо! — Каріна загадково, навіть трохи підступно посміхнулася, присідаючи на краєчок столу. — Ми йдемо в новий нічний клуб. І в мене до тебе є одне величезне прохання... Сподіваюся, ти мені не відмовиш у мій ювілей?

— Ой, ну от вмієш ти руки викручувати, — удавано зітхнула Віка, закриваючи ноутбук. — Кажи вже, що ти там знову надумала?

Вона добре знала Каріну: та щороку влаштовувала на свої іменини щось епічне та оригінальне.

— Я хочу, щоб ми сьогодні всі — чотири дівчини — були виключно в чорних сукнях. Вдягнеш сукню для мене? Будь ласка! — Каріна мало не благально склала долоні, бо прекрасно знала, що Віка сукні терпіти не може і в її гардеробі їх практично немає. — Ну будь ласочка, це ж буде так прикольно! Чотири стильні дівчулі в чорному в елітному клубі... Ми будемо виглядати загадково, фатально, і цей вечір належатиме тільки нам!

— Ох... — Віка притисла долоню до чола. — І що мені з тобою робити? Гаразд, умовила. Але врахуй: мені тепер доведеться терміново бігти в торговий центр і купувати сукню з нуля.

— Єссс! Це ж чудово! Будеш увечері як нова копійка! — Каріна аж підстрибнула від щастя.

— Гаразд, а де цей клуб взагалі відкрився? Бо я останні дні трохи випала з життя і нічого про нього не чула.

— На Стрийській.

— А де саме на Стрийській? Щось я не пригадую там підходящих вільних приміщень для масштабного закладу.

— Та прямо на заводі, на території колишнього ЛАЗу! Вони там такий лофт відбабахали — космос!

— Прикольно... Класне місце, індустріальне. Той, хто до цього додумався, реально молодець і має мізки, — схвально кивнула Віка. — А назва в нього яка? Щоб я знала, яку адресу вбивати в таксі.

— Клуб називається “Рівні”.

У Віки всередині все в одну секунду обірвалося і полетіло в глуху бездну. Повітря наче викачали з кімнати, а серце зробило такий потужний удар у ребра, що їй перехопило подих. Глуха паніка миттєво скувала пальці.

— Як... як ти сказала, називається цей клуб? — тихо, ледь чутно перепитала вона, гарячково сподіваючись, що через шум у коридорі їй просто почулося щось схоже.

— “Рівні”! — з ентузіазмом повторила Каріна, не помічаючи, як стрімко блідне її подруга. — Уявляєш, назва така дивна, але звучить круто. Мій брат туди ледь влаштувався на роботу, там такий жорсткий відбір був! На відкриття продавали офіційні квитки, бо в місті почався такий ажіотаж, що вхід довелося зробити платним для всіх. Найдешевший квиток коштував тисячу гривень, а VIP-місця розійшлися по десять тисяч! І все розгребли буквально за якихось три дні!

Каріна захоплено розмахувала руками, описуючи шалений успіх закладу, а Віка в цей час нервово, до болю потирала холодні долоні під столом. У голові пульсувала єдина думка: «Ні. Ні за що. Це ж просто співпадіння. Але краще не йти туди. Треба відмовлятися, терміново вигадати причину, захворіти, померти — що завгодно, тільки не туди!»

Але Каріна, наче читаючи її думки, переможно добила її останнім аргументом: — Але нам, завдяки брату, зробили ексклюзивну спеціальну пропозицію до мого тридцятиріччя, яке так круто співпало з датою відкриття! Увесь наш столик, елітна випивка і фірмові закуски — повністю за рахунок закладу! Ти уявляєш, скільки це грошей?! Тому навіть не думай зараз прикидатися, що ти раптово підхопила вірус, у тебе заскиглив зуб чи з'явилися якісь невідкладні справи. Я нічого не хочу чути! Чекаю тебе о дев'ятій вечора прямо біля центрального входу. В чорній сукні! До вечора, Ві!

Каріна повітряним поцілунком попрощалася й вилетіла з кабінету, голосно грюкнувши дверима.

Віка залишилася сидіти в абсолютній, оглушливій тиші. Вона повільно опустила голову на складені руки, відчуваючи, як магічна пастка, яку вона так старанно намагалася оминути, з клацанням закрилася прямо навколо неї. Вона йде в «Рівні». До закладу, від назви якого мурашки по тілу, а в голові знову виникає він і його очі, руки  і вуста.

Проводжаючи поглядом щасливу Каріну, яка мало не підстрибуючи вилетіла з її кабінету, Віка знову безсило опустилася в крісло. — Чорна сукня... Ну звісно, як же без цього, — пробурмотіла вона собі під ніс, дивлячись на свої улюблені, максимально зручні штани-палаццо.

Проте робити було нічого — ювілей тридцять років буває раз у житті, і підводити подругу Віка не збиралася. Зачинивши ноутбук і підхопивши сумочку, вона вийшла з офісу та викликала таксі. За десять хвилин вона вже заходила через скляні двері великого торгового центру. Навколо вирувало звичне людське життя: грала легка музика, пахло дорогою парфумерією та кавою, а вітрини брендових магазинів вабили стильними манекенами.

Для Віки, яка звикла до чіткого, ділового або розслабленого кежуал-стилю, цей квест обіцяв бути непростим. Вона цілеспрямовано оминала магазини з пишними рожевими рюшами чи занадто блискучими паєтками. Їй потрібно було щось, що відповідало б її характеру — сильне, стильне, але водночас із перчинкою.

У третьому за рахунком бутику італійського одягу її погляд нарешті зачепився за манекен у глибині зали.

— Дівчино, вам щось підказати? У нас якраз нова колекція, — миттєво підлетіла усміхнена консультантка.

— Мені потрібна ось та сукня. Чорна. Мій розмір, будь ласка, — Віка вказала пальцем на знахідку.

Вже за хвилину вона засмикнула важку оксамитову штору примірочної. Віка скинула свій одяг і обережно одягла сукню. Тканина виявилася дивовижною — щільний, важкий шовк, який приємно холодив шкіру. Коли Віка застебнула приховану блискавку на спині й повернулася до величезного дзеркала в повний зріст, у неї на мить відняло мову.

Сукня сіла як влита, наче шилася за її індивідуальними мірками. Вона була на тонких, витончених бретельках, з глибоким, але дуже елегантним V-подібним вирізом, який красиво відкривав лінію ключиць та струнку шию. Довжина м'яко спускалася трохи нижче коліна, а збоку йшов сміливий, високий розріз, який при кожному кроці спокусливо відкривав її тонку ніжку.

Чорний колір сукні створив просто шалений, майже магічний контраст: її пшенично-русяве волосся на цьому тлі здавалося справжнім золотом, а незвичні сіро-зелені очі спалахнули якимось особливим, відьомським вогником. Вона виглядала неймовірно — жіночно, витончено й водночас небезпечно. Справжня королева, яка навіть не усвідомлює своєї сили.

Дивлячись на себе в дзеркало, Віка раптом чітко пригадала Ба, і те, як та колись учила її обирати собі одяг.

Ба завжди приводила її в магазин, але спочатку обов'язково вела в примірочну, щоб Віка просто подивилася на своє відображення, і спокійно говорила їй: — Ві, дивись на себе, але ніколи не шукай в собі вади. Шукай в собі красу, приховану від людського ока, бо тільки ти знаєш, що в тобі найкраще. Це справжнє мистецтво — бачити в собі тільки найкраще, і це не обов'язково має бути суто зовнішня краса. Це має бути твій секрет, твоє найкраще, створене тільки для тебе. І ось саме для цього твого внутрішнього найкращого ми й будемо обирати сукню. А коли ти будеш приміряти річ, то ось той твій секрет має прийняти цю сукню чи будь-який інший одяг. Твій внутрішній секрет має відчувати себе царівною. І як тільки ти це зрозумієш — підбір гардеробу стане для тебе захопливою пригодою, а не мукою. А всі твоєї речі будуть сидіти на тобі так, наче вони спеціально для тебе пошиті.

Віка злегка повернулася перед дзеркалом, провела долонею по гладкому, прохолодному шовку і вперше за весь цей важкий день по-справжньому, вільно посміхнулася. Її внутрішній секрет зараз не просто прийняв сукню — він тріумфував.

— Ну що ж, Карінка... — тихо прошепотіла вона своєму відображенню. — Хотіла загадкових дівчуль у чорному? Обіцяю, цей вечір ми точно запам'ятаємо.

Вона рішуче відчинила оксамитову штору примірочної й подивилася на ошелешену консультантку, яка так і застигла з вішаками в руках.

— Дівчино, я її забираю. Навіть міряти більше нічого не буду.

У своїй мінімалістичній львівській квартирі вона увімкнула улюблену музику, яка допомагала налаштуватися на потрібний лад, і взялася за справу. Оскільки сукня була витонченою і вимагала мінімуму зайвих деталей, Віка вирішила не перевантажувати образ. Вона висушила своє довге  волосся, дозволивши йому важкими, м'якими хвилями спадати на плечі — на тлі чорного шовку це виглядало просто приголомшливо.

Макіяж вона  зробила дуже лаконічний, але з акцентом на очі: графітові стрілки та крапля мерехтливих тіней зробили її сіро-зелений погляд глибоким, майже чаклунським. Наостанок — кілька крапель улюблених парфумів на зап'ястя та шию. 

Коли годинник показав за чверть до дев'ятої, Віка взула витончені чорні босоніжки на тонких підборах, підхопила маленький клатч і накинула на плечі легкий піджак.

— Ну що, царівно, поїхали, — підмигнула вона своєму відображенню в дзеркалі, відчуваючи, як той самий «внутрішній секрет» упевнено веде її вперед.

Вже за хвилину вона сідала в таксі, підтвердивши  водієві адресу: «Стрийська, колишній завод ЛАЗ».

Нічний Львів зустрів її яскравими вогнями та густим сизим туманом, що піднімався від вологої після денного дощу бруківки. Коли машина повернула до прохідної колишнього промислового гіганта, Віка аж трохи підвелася в кріслі. Локація вражала. Величезні залізобетонні конструкції старого заводу тепер світилися тисячами теплих ретро-ламп, а над центральним входом, прорізаючи темряву, агресивним, чистим білим неоном палала та сама вивіска: «РІВНІ».

Черга на вхід розтягнулася на сотні метрів, заповнивши всю площу перед клубом. Здавалося, сюди з'їхався весь богемний Львів.

Таксі м'яко загальмувало біля VIP-зони. Віка розплатилася, відчинила дверцята й ступила на мокрий асфальт. Кожен її крок у цій сукні, завдяки сміливому розрізу, що спокусливо відкривав тонку ніжку, приковував до себе погляди чоловіків із черги. Вона йшла з ідеально рівною поставою, впевнена, недосяжна і шалено красива.

— Ві-і-і! Боже, ти таки в сукні! — почувся писклявий, щасливий голос Каріни.

Іменинниця разом із ще двома дівчатами з офісу вже чекала біля входу. Всі, як і домовлялися, були в чорному, але Віка в своєму важкому італійському шовку виглядала серед них як справжня іноземна зірка.

— Карінка, з днем народження ще раз! Ти неймовірна, — Віка тепло обійняла подругу.

— Дівчата, ну подивіться на неї, це просто не законно — бути такою відпадною? — Каріна закрутила Віку навколо своєї осі. — Все, ходімо швидше, мій брат уже домовився, нас чекає найкращий столик на другому ярусі!

Охорона на VIP-вході слухняно розступилася перед чотирма ефектними красунями. Пройшовши через масивні залізні двері, дівчата опинилися всередині, і у Віки на мить перехопило подих від масштабу. Це був чистий, дорогий індастріал-шик: височенні стелі цеху, збережені залізні балки, величезні екрани та лазери, які розсікали темряву під звуки потужного, глибокого басу. Атмосфера була настільки зарядженою, що повітря буквально вібрувало.

Їх провели на другий ярус у закриту ложу. На м'якому шкіряному дивані на них уже чекало відро з охолодженим шампанським та величезне плато з фруктами.

Віка зняла піджак, залишаючись у самій сукні на тонких бретельках, присіла на диван і взяла до рук келих ігристого. Вона дивилася вниз на шалений натовп, на спалахи фіолетового та білого світла, і відчувала, як розчиняється в цій музиці. Всі страхи про Магістрат, про невідомий світ і про крижаного Правителя, який снився їй щоночі, нарешті відступили. Вона була вдома. Вона була в безпеці.

Вона підняла келих, цокнувшись із дівчатами: — За твої тридцять, Карін! Нехай цей вечір буде незабутнім!

Ріан з Левом  спостерігали за клубом з найвищої точки. Окрема VIP–зона, де вартість квитка з однієї людини складала десять тисяч гривень височіла над усім залом. Тут  було два столики, за кожним могло розміститися не більше шести  осіб. Приглушене матове скло відгороджувало цю зону від зайвих очей і гучної музики. Вони сиділи на зручних диванах і потягували своє бренді.

За одним сиділи вони,  а за іншим розмістилася суто чоловіча компанія, що було дивно. Ріан думав, що тут буде весела закрита гулянка не бідних чоловіків, бо все ж таки вартість одного квитка за цей столик складала десять тисяч гривень, а це досить дорого. 

Тому, коли за столом зібралися суто чоловіки, він зацікавлено почав за ними спостерігати, і Лев також наглядав за цією суто чоловічою компанією.

Хоча їхня магія була приглушена артефактами, вони все рівно могли чути розмову компанії, так ніби сиділи з ними за одним столом. 

Одного чоловіка вони знали, це був їхній постачальник меблів для клубу. Це був Артур Черкас, успішний бізнесмен. Йому тридцять чотири роки, він не одружений і ніколи не був.

— Деня ти впевнений, що вона буде? — запитав Артур у свого товариша за столом.

— Так, у її найближчої подруги день народження, і вона святкує його тут, — відповів йому Деня.

— То вона зробила для клубу неоціненний подарунок, їм повезло, — долучився до розмови ще один з їхньої компанії. 

Ріан перетворився на одне суцільне вухо, після почутого. Лев також з подивом підніс брову. Вони потягували напої, але почали прискіпливо оглядати зал. Та вони не знали кого шукати, тому знову прислухалися до розмови. 

— Як може вона вплинути на рейтинг клубу? — почув Ріан ще одного гостя з-за сусіднього столу, — ви ніби ще не п'яні, а несети якусь маячню. 

— Не  поспішай брате, бо ти ще нічого не бачив, — зупинив його Артур.

— Я  в своєму житті бачив все. Всі жінки  однакові – поманиш їх грішми, і вони біля твоїх ніг. А якщо зводиш в  дорогий ресторан, нагодуєш та напоїш – вона вся твоя. — продовжував той самий голос, але Ріан не хотів оглядатися, щоб вони не помітили, що він їх підслуховує, — проходив це вже сотні разів.

— Ні, брате. Тут  я маю тебе зупинити, бо царівна –тобі не по зубах. — знову Артур зупиняв свого брата.

— Яка царівна? Артуре ти говориш загадками.

— Ця дівчина, вона  як царівна. Їй не потрібні твої гроші.

— Мої гроші потрібні всім, — обурювався все ще голос брата.

— Рома, вона навіть не переступить поріг твоєї квартири. Бо там завжди такий безлад, ніби в стайні. Не піде з тобою  в ресторан, бо вона ні з ким не ходить, і вона заробляє більше за тебе. — Артур доводив Ромі свою точку зору.

— Таких не  буває.

— Буває. Царівна є, і це живий доказ, що такі дівчата існують, просто їх важко знайти. Правда Деня?— Артур звернувся до свого товариша.

— Так, Рома. Ця дівчина обирає сама, і вона дуже прискіплива. Її не цікавлять твої гроші, але вона не прийде до тебе, якщо в твоїй хаті бардак, або ти живеш з мамою, — підтримав  Деня Артура, а Ріан аж підскочив на дивані, бо те сказав Дені про цю дівчину, зараз нагадувало йому його пропажу в молочному костюмі. Але як таке можливо? Хто ж ця царівна?

— Я не вірю. — впирався Рома.

— Зачекай трохи. Коли вона почне танцювати, ти  зрозумієш чому вона царівна.

Лев також слухав цю суперечку і не розумів, чого шість дорослих чоловіків вже півгодини обговорюють одну й ту ж дівчину.

— Мені аж самому стало цікаво на неї подивитися, — сказав тих він до Ріана, — таке враження. що дівчина  якась особлива. Грошей їй не треба, в ресторани не ходить, перебирає кавалерами. А ти що думаєш ?

— Також не можу зрозуміти чому вони скільки часу про неї розмовляють, — Ріан  це сказав в голос, а в думках все ще аналізував почуте.

Чоловіки за сусіднім столиком нарешті заспокоїлися, було чутно цокання стаканів, мабуть вирішили зупинити безглузді балачки. 

А нічний клуб гудів як вулик із бджолами. Раптом гучні баси змінилися, музика почала вібрувати. Ріан  напружився: — що сталося?

— О. Почалося, пішли глянемо, — це був голос Артура. — це буде естетична насолода. Рома ти  зараз зрозумієш про що я тобі розповідав.

Чоловіки наблизилися до самого краю балкону, а музика почала звучати так ніби грала з самого серця.

Слова ніби розірвалися в Ріана  в голові, що він аж стиснув кулаки: 

Місяць креслить лінії тонкі 

Ми руйнуємо закони всій землі.

 

Він зірвався з місця і рванув до скла, щоб глянути на танцпол, а музика розросталася в його серці.

— Ріане, ти також почув це? — Артур стояв біля скла та також шукав очима на танцполі дівчину.

— Що сталося? Чому музика змінилася? — Ріан  не знав  що робити.

— Спокійно, тобі друже повезло. Ти щасливчик — у тебе на відкриті клубу є особлива гостя. Царівна власною персоною. — Артур знову почав було розповідати, але  Ріан його  перебив.

— Я не розумію. хто змінив музику. Я голову йому відкручу, — шаленів  Ріан.

— Спокійно. Дивись  вниз. — Артур показав на саме яскраве місце на танцполі.

Ріан  перевів погляд вниз — і завмер. Там  внизу в світлі софітів танцювала дівчина у чорній сукні. Вона танцювала із закритими очима, одна рука тягнулася вгору. Вона торкалася повітря, а звідти розпливалося прозоре золотаве сяйво. Сяйво  огинало тонкий стан невагомими візерунками, прадавня магія невидима для людського ока просто серед його нічного клубу розросталася на очах. 

Дотик шкіри спалахом зоря.

Нас тримає спільна траєкторія.

Подих в подих, дихання одне.

Це безумство нас не обмине.

Час застиг і плавиться метал.

Нас накрив цей божевільний шквал.

Він почув як під його ногами провалюється земля, коли вона зупинялася хоч на мить, він хотів кричати : не зупиняйся!

До крику, до болю, до темноти.

У цьому всесвіті тільки ти без правил,

без меж, без жодних табу.

Я в твоїх венах назавжди живу.

Грійся в мій простір, зривай дахи,

стирай всі мої колишні гріхи.

Ми дика напруга, розряд вогонь.

Згорає планета у вогні долонь.

Час зупинився, здавалося він  не бачив в цьому залі нікого — лише вона, кошмар  останніх ночей. Це була вона.  Це вона.

— Ти зрозумів? — запитав його Артур.

— Хто вона? — хриплим голосом запитав  Ріан.

— Царівна. — Артур поклав йому руку на плече, — вона недосяжна, як зірка на небі. Не будуй планів, бо вони розібʼються об її холодність. Вона нікого не пускає  у свій світ, для неї ми декорації. Але її танець — це насолода для очей та душі.

Ріан швидко, перескакуючи через сходинки, спускався на перший ярус. Всередині все палало від дикої напруги. Якби ж тільки можна було зараз скористатися магією, розігнати цей людський натовп одним клацанням пальців — він уже за секунду був би біля неї! Але заблоковані артефактами канали мовчали, і грізний Принц Магістрату був змушений пробиватися крізь щільну стіну танцюючих людей, наче звичайний смертний.

Музика стихала, залишаючи в повітрі лише глухе луння басів. І саме в ту мить, коли прозвучали останні акорди божевільного треку, Ріан нарешті опинився на відстані якихось десяти метрів від центру танцполу.

Світло софітів хитнулося. Вона повільно відкрила свої сіро-зелені очі — і їхні погляди зустрілися.

Час навколо них зупинився вдруге за останні три дні. Віка замерла. В її очах, що ще мить тому світилися магічним трансом, спалахнув чистий, первозданний шок. Вона миттєво впізнала ці суворі, крижані очі, які снилися їй щоночі. Побачити ЙОГО тут, у самому центрі Львова, у власному світі, де вона почувалася в абсолютній безпеці — це було вище за будь-яку логіку.

Дівчина злякано позадкувала. Розрахунок Каріни, ювілей, чорна сукня — усе це в одну секунду втратило значення. Вона мала тікати.

Віка різко розвернулася і буквально розчинилася в натовпі.

— Стій! — хрипко крикнув Ріан, кидаючись уперед.

Але наздогнати її в цьому людському вулику виявилося пекельно важким завданням. Натовп, що щойно аплодував «царівні», тепер став для нього глухою стіною. Ріан бачив лише золотаву маківку її пшеничного волосся, що миготіла між плечима гостей. Він пробивав собі дорогу таранним ходом, ігноруючи обурені вигуки львівських мажорів. Здавалося, ще зовсім трохи, ще один ривок — і його пальці зімкнуться на її тонкому зап'ясті.

Та Віка, яка знала цей простір краще, спритно лавірувала між столами. Вона добігла до важких дверей службового виходу і хутко вискочила на нічну вулицю.

Коли Ріан із силою вибив двері ногами й вилетів слідом за нею, його обличчя обпалило прохолодне нічне повітря Стрийської. Навколо панував туман і мряка. Він гарячково озирнувся ліворуч, праворуч, вдивляючись у темряву промислової зони.

Її ніде не було. Наче привид. Наче знову приснилася.

Ріан важко дихав, його кулаки були стиснуті до білих кісточок, а серце готове було пробити грудну клітку. Він стояв посеред нічного Львова, розлючений, обеззброєний, але з диким, переможним вогнем в очах. Вона тут. Вона в цьому місті. І вона більше нікуди від нього не дінеться.

Позаду почулися швидкі кроки — це з клубу нарешті вибіг захеканий Лев, тримаючи в руці піджак Ріана. — О дев'ятій годині... — важко ковтаючи повітря, прохрипів Голова Канцелярії, дивлячись на друга. — Ріане... це що, була вона?! Та сама стерва в молочному костюмі?!

Ріан повільно повернув голову до Лева. На його губах з'явилася хижа, передчуваюча посмішка, від якої в Магістраті зазвичай ховалися всі радники. — Вона, Леве. Вона. Тільки тепер вона в чорній сукні.

Принц забрав свій піджак, різким рухом накинув на плечі й подивився на годинник. До завтрашньої зустрічі з «Інтеграл-Будом» залишалося рівно дванадцять годин. — Ходімо, Леве. Нам треба добре виспатися перед завтрашніми переговорами. Щось мені підказує, що Львів підготував для нас дуже цікавий ранок.