Я знову оберу смерть

Віка відчула, що лежить на холодній підлозі. Вона відкрила очі — темна зала, з високими стелями. На стінах ледь світилися закриті світильники.  Стіни з темного мармуру,  оздоблені металом та кришталем, на тумбах під магічними сферами стояли свіжі букети півоній, аромат яких відчувається не дивлячись на те, що вони накриті.

 

Вона повільно підвелася з підлоги, від холоду якої в неї виступили мурашки. Стулилася від холодного мандражу, що почав пробивати її тіло. Вона була боса,  з рук та шиї щезли обереги, які Ба одягала на неї перед балом. Сукня була вся в крові та бруді, волосся скуйовджене, руки також брудні.

 

Віка оглянулася навколо, щоб оцінити розміри своєї темниці. Кругла зала, посеред якої висить кришталевий саркофаг, з приглушеним світлом і сотнями півоній. Нагадувало це гробницю, в якій покоїться хтось дуже дорогий. 

 

Віка попрямувала до саркофагу, вона вже здогадалася — там тіло Чари, коханої Лагара. Задля підтримки якого він проводив досліди. 

 

Обережно підійшла, встала навшпиньки і заглянула крізь прозорий кришталь. Там лежала дівчина, там лежала вона. У Віки всередині затерпло всередині. Як таке може бути? Схожість була разюча, і від цього стало ще страшніше.

 

Вона не знала, що робити, як вибиратися з цього безумства. Дверей з цього мавзолею не було, це була гробниця запечатана магією. Темний простір, музика німа. Це жахливе марення? Чи може він  вже заточив її в цьому тілі? І чекає, що вона прийме це за правду.

 

Віка стояла, заціпенівши, і не могла відвести погляду від обличчя дівчини, що спочивала під кришталем. Схожість була не просто великою — вона була абсолютною, лякаючою дзеркальністю. Ті самі риси обличчя, та сама лінія щелепи, навіть маленька родимка біля вуха. Різниця була лише в тому, що дівчина в саркофазі здавалася виточеною з білого мармуру, а її довге волосся мало дивний, сріблясто-попелястий відтінок, зовсім не схожий на рідний колір Віки.

«Ні, ні, це якийсь фокус. Магічний обман зору, голограма, метаверс місцевого розливу», — гарячково шепотіла собі під ніс Віка, відступаючи на крок назад. Серце калатало у грудях так сильно, що, здавалося, його стукіт відлунював від високих темних стель цієї гробниці.

Вона опустила погляд на власні руки — брудні, в саднах, із залишками запеченої крові синергайських гвардійців. Сукня, яка ще кілька годин тому здавалася вершиною королівської розкоші, тепер висіла на ній заплямованим, подертим ганчір'ям. Віка обхопила себе руками за плечі, намагаючись зігрітися, але холодний мандраж не минав. Вона була зачинена в мавзолеї, боса, без жодного захисту, без оберегів хитрої Ба Емми, сам на сам із матеріалізованим божевіллям тисячолітнього мага.

— Потрібно заспокоїтися. Вдих. Видих, — скомандувала вона собі, увімкнувши режим антикризового менеджера. — Паніка — це непродуктивні витрати енергії. Давай аналізувати, Вікторіє. Що ми маємо? Замкнений простір. Дверей немає. Вікон немає. Вентиляція... якщо пахне півоніями, значить, повітря якось циркулює. Або цей аромат теж магічний.

Вона підійшла до однієї з тумб, де під прозорою чарівною сферою стояли свіжі, пишні букети рожевих півоній. Доторкнулася пальцями до гладкого кришталю купола. Сфера була теплою, а квіти всередині виглядали так, ніби їх зрізали всього хвилину тому в саду.

«Півонії... — промайнуло в голові. — Мої улюблені квіти. Звідки Лагар про це знає? Чи це теж уподобання Чари?»

Раптом тиша гробниці порушилася. Навіть не звуком — ледь помітною вібрацією повітря. Світло закритих світильників на стінах почало повільно змінювати свій колір з тьмяно-білого на глибокий, пульсуючий фіолетовий. Магічні сфери над півоніями тихо задзвеніли, наче кришталеві келихи.

Прямо з темного мармуру стіни, немов проходячи крізь рідкий метал, почала проступати висока постать.

Віка миттєво відскочила ближче до саркофагу, використовучи його як єдиний можливий бар'єр. Тіло напружилося, кулаки стиснулися. Лагар повернувся. І судячи з того, як плавився простір навколо нього, він прийшов закінчити те, що почав тисячу років тому.

— Чаро, ти вже прокинулася? — він наблизився та став навпроти з іншої сторони саркофагу, — скоро це все завершиться, і ми нарешті будемо  разом. Якби ти знала, як я стомився чекати цього дня, я вже рахую ці важкі години. Ще один крок нам до щастя.

— До якого щастя? Я не розумію про що ви, — Віка хотіла розібратися із цією ситуацією, — навіщо ти викрав мене.

— Ха, — Лагар  розсміявся, — не бійся Чаро, ти вдома. Я не крав, я повернув тебе.

— Щось не припомню себе в цьому мавзолеї, ти мене тут заточив, і хочеш довести, що я вдома. Ти  мене живу закрив у гробниці із мертвою дівчиною.

— Це твоє тіло Чаро, хоча і в цьому ти виглядаєш також казково і чарівно, а твої вуста ще солодші. Я п'янію від твого аромату, а твоя магія зводить мене з розуму. — він  опинився біля неї, і знову  припав до її вуст.

Віка виривалася з усією силою, а він вривався у її світ. Перевертав все з ніг на голову, змітав  як ураган  на своєму шляху. 

Це було як справжнє насильство над її розумом і волею, наче чорна, липка масляниста хвиля накрила її з головою, перекриваючи доступ до повітря. Лагар не просто цілував її плоть — його дика, первісна магія намагалася прорости всередину її свідомості, зламати ментальні щити й випалити саму суть Віки, щоб звільнити місце для тієї, іншої.

Вона відчувала, як цей чужий, божевільний шторм змітає все на своєму шляху: її раціональність, її львівські спогади, її залізобетонну логіку. З кожною секундою цього огидного, насильного поцілунку в її голові починали спалахувати чужі, яскраві картини: смарагдові ліси, яких ніколи не було в Синергаю, палаюче фіолетове небо і цей самий чоловік — тільки значно молодший, без божевілля в очах, який тримав її за руки й шепотів: «Ми обдуримо смерть, Чаро».

«Ні! Відчепись від мене! Я — Віка!» — подумки закричала вона, бо вголос не могла видавити ні звуку під вагою його залізної хватки.

Зібравши в кулак усю свою дику, некеровану людську лють, Віка з усієї сили наступила своєю босою ногою на його важкий чобіт і одночасно щосили куснула його за нижню губу. Куснула до крові, до солодкуватого металевого присмаку.

Лагар різко відсахнувся, зашипівши, мов розтривожена гадюка. Його пальці розтиснулися, і Віка, важко дихаючи та витираючи рот тильною стороною брудної долоні, відлетіла вбік, ледь не перекинувши тумбу з магічною сферою. Чорна кров чаклуна тонкою цівкою потекли по його підборіддю, але замість гніву на його обличчі знову розповзлася ця моторошна, захоплена посмішка.

— Мій маленький дикий скандаліст... — прошепотів він, злизуючи кров із губи. Його чорні очі палали фанатичним вогнем. — Ти завжди кусалася, коли я робив щось без твого дозволу. Твоя душа пам'ятає мене, Чаро. Твоє тіло чинить опір, але іскра... іскра впізнала свого господаря.

— Я кусаюся, бо ти псих! — вигукнула Віка, хапаючи ротом важке, просякнуте півоніями повітря. Її всю трясло від огиди й холоду, але сіро-зелені очі палали такою праведною люттю, що навіть фіолетове світло в гробниці на мить здригнулося. — Почуй мене своїми закладеними магією вухами: я менеджер! У мене дві вищі освіти, новий тендер на носі й абсолютно реальне життя у моєму світі! Мені плювати на твою Чару і твої кришталеві труни! Якщо ти зараз же не повернеш мене назад, клянуся, Ріан і його тіні знайдуть спосіб стерти цей твій мавзолей на порох!

Лагар на секунду замовк, почувши згадку про правителів Синергаю, і його обличчя стало кам'яним, а в голосі прорізалися крижані ноти тисячолітнього вбивці:

— Вони не знайдуть сюди дорогу. А навіть якщо купка цих курячих королів і наблизиться до Хоромів Сили — ритуал уже буде завершено. Мені потрібна лише одна година, Чаро. Твоє теперішнє вмістилище надто слабке для твоєї справжньої сили. Зачекай тут. Я піду приготую жертовну кров для повного злиття.

Він розвернувся, збираючись знову розчинитися в стіні, але перед цим кинув на неї короткий, владний погляд:

— Не намагайся розбити кришталь. Вона — це ти. Розіб'єш її — помреш сама.

Лагар зник, залишивши Віку в повній, глухій тиші гробниці. Рожеві півонії під сферами продовжували пахнути її улюбленим ароматом, а дівчина під склом здавалася тепер ще більшою загрозою, ніж сам божевільний чаклун. Годинник почав свій зворотний відлік.

Розбити труну — думка спалахнула, як вогонь у кострі. Смерть або вічні муки. Що гірше? 

Віка вперше в житті задумалася над тим, що прийшов час померти. Від цієї жахливої думки всередині наче щось  обірвалося.

— Я не знаю хто ти Чаро, але я не ти, а ти не я. Ти вже померла, і я не знаю чому, чому ти померла. Та через тебе тепер і мене наздогнала  смерть. — Віка дивилася на мертву дівчину, їй було шкода себе, шкода  Дя і таті. Шкода Ба. І їй було важко відпускати Ріана, але давати безумцю втілювати свої безумства в життя вона не збиралася.

В спогадах  виникла картинка з минулого: “Вони у таті вдома, вони всією дивною їхньою  сім'єю. Ба Емма, що знайшла місце їм усім у своєму серці, Дя Борис, який шукав підтримки і взаємності  не у своєї сімʼї, бо все склалося не так, але змінити нічого не зміг. Ну і таті, зовсім чужа людина, яка раптом для них всіх стала членом сімʼї. 

Таті щоліта збирав їх усіх в своєму будинку в горах, на березі гірського озера. Це було як в казці, затишний будиночок серед столітніх смерек, в тиші Карпатського лісу, вдалині від міського галасу. Два тижні в раю, де час зупинявся, а всі проблеми танули, мов ранковий туман над водою. Віка згадала, як таті вчив її розпалювати багаття з однієї тріски, як дя Борис тихо нарізав овочі на дерев'яній дошці, а Ба Емма сиділа в пледі на веранді, з теплою посмішкою спостерігаючи за ними. Там не було магії Магістрату, не було тисячолітніх проклять і божевільних магів — там була просто любов. Справжня, земна, безпечна.”

«Прощайте», — подумки прошепотіла Віка, і одна гаряча сльоза нарешті скотилася по її брудній щоці, залишаючи світлу доріжку.

Вона витерла обличчя тильною стороною долоні й знову подивилася на кришталевий саркофаг. Жалість до себе зникла, поступившись місцем холодному, залізобетонному рішенню менеджера, який приймає єдино можливе антикризове рішення, навіть якщо ціна йому — ліквідація компанії.

— Пробач, Ріане, — тихо сказала вона в порожнечу гробниці. Його золоті очі, повні відчаю, знову спалахнули перед її внутрішнім поглядом. Вона так і не встигла сказати йому, що теж відчула цей нестримний поклик. Не встигла показати, як «уміє показувати, де раки зимують». — Але стати лялькою для цього маніяка я не дозволю.

Віка озирнулася довкола в пошуках інструменту. Масивні металеві підсвічники були надійно вмонтовані в мармурову підлогу. Тумби під магічними сферами здавалися занадто легкими, дерев'яними — ними кришталь не пробити. Тоді її погляд упав на важку кришталеву вазу, в якій під однією зі сфер стояли півонії.

Вона підійшла, рішуче зняла теплий магічний купол — аромат квітів миттєво вдарив у ніздрі, нагадуючи про літо в Карпатах. Віка викинула ніжні рожеві бутони на холодну підлогу, вилила воду і двома руками підняла важку, товстостінну вазу. Вона була вагою щонайменше кілограмів з десять.

Підійшовши до саркофагу, Віка встала навшпиньки на його мармуровий постамент, щоб удар припав точно зверху, в саму середину прозорої кришталевої кришки, прямо над грудьми мертвої Чари.

Замахнувшись вазою над головою, Віка заплющила очі. М'язи напружилися, серце зробило останній, шалений удар.

«Смерть або вічні муки? Смерть — це просто свобода», — подумала вона і з усієї сили, вкладаючи в цей рух усю свою лють, розпач і любов до залишеного світу, опустила важкий кришталь донизу.

Гуркіт від розбитого кришталю, виверження зачиненої магії  в саркофазі, викривлення простору — це все зʼєдналося в одну мить, а світло згасло.

***

Ріан сидів на дивані в кабінеті, сховавши обличчя в долонях. Королева стояла біля вікна. 

— Мої слова не мають для тебе значення Ріане? Хто я тобі? Скажи мені?

— Ви Володар Синергаю, король і мій батько, — тихо відповідав Ріан, не піднімаючи голову.

— Якби ти справді мене вважав своїм батьком, то б цього не сталося, — король сидів за столом, а його вірний пес лежав біля його ніг, — вся проблема в тому, що мої прохання для тебе нічого не означають, я для тебе ніхто. Ти робиш все навпаки, щоб я тебе не попросив.

— Це не так, я стараюся виконати всі ваші накази. Але не завжди як ви того очікуєте. — Ріан нарешті відкрив очі і подивився на батька, — і взагалі при чому тут це. Я маю врятувати Віку, якщо вона загине — мені немає що робити в цьому  світі, вона та, вона моє життя. Батьку допоможи, я зроблю все, що ти  попросиш. 

— О, як ти заговорив. Тиждень тому на мій запит щодо контрактів по спільному виробництву, ти навіть не відповів.

— Я не встиг, був зайнятий трохи.

— Ну так, вчергове порушував мій наказ  не перетинати Межу  Світів, і не відвідувати Нижній Світ. Як там бізнес? Інтеграл–Буд  процвітає? — король навмисно його колов, щоб він зірвався, щоб показав своє обличчя. А не холодну байдужість.

— Ти все знаєш, а я не збираюся виправдовуватися. Якщо ти  прийшов, щоб зробити мені боляче — ти запізнився. — Ріан  встав з дивану та підійшов до столу, встав навпроти батька. — Боляче ти зробив дуже давно, коли викинув мене з свого життя. А зараз я просто  в пеклі, бо ту яку я шукав все життя, зараз в лапах Лагара, а я… я … стою тут перед тобою.. Та про що ми говоримо… ти ніколи мене не розумів… ніколи.

— Хлопчики, може досить? — вмішалася Емма, — зараз потрібно думати як врятувати Віку, а не сперечатися про  всякі дурниці. Тімуаре, якщо ти тут, то мабуть в курсі всього. Що тобі відомо?

— Мамо, ти  добре освідомлена про  Лагара, але ти забула розповісти онуку хто така  Чара, і в якій халепі зараз Вікторія, — Тімуар різко  відповів матері, — розпочни з правди, а не з натяків і твоїх  підкилимних ігор.

— Так, сину. Я мала розповісти Ріану, коли Лагар намалювався в  Кришталі, і відчув живу магію Віки. — Емма пройшла до столу та сіла  в крісло, вона закрила очі, немов пригадувала щось  важливе, — Чара істинна  пара  Норана Вайруса, вона позбавила себе життя. Вона не змогла достукатися ні до Лагара, ні до Норана. Ці двоє чоловіків зводили її з розуму своєю любов'ю, вони навипередки змагалися за її увагу. Викрадали, і мучили своїми почуттями, а дівчина була дуже ніжна, її магія просто дихала. Вона оживляла повітря, малювава  дощем і танцювала з вітром. Лагар і Норан —закляті друзі, що закохалися в одну і ту ж дівчину. Коли життя Чари стало нестерпним, вона покликала їх у  Хороми  Сили, щоб покласти крапку їхній ворожнечі, і нарешті обрати одного з них. У світлі місяця вони сиділи за розкішним столом, і вона спочатку заставила їх вимовити їх клятву, що від того вечора, ніхто з них  не спричинить смерті своєму супротивники і його роду. Вони це зробили,  і від тоді наші роди вороги, але вбити один одного не можемо. Потім запитала, що вони бажають в своєму житті найбільше. Лагар  хотів вічного життя, а Норан безмежної влади для себе і своїх спадкоємців.

— І що вона  це виконала? — Ріан, не вірив в цю байку, але слухав.

— Виконала, але не так як вони це уявляли. Вона дала  Лагару  вічне життя, і вічну смерть. Лагар житеме доти, допоки Чара не відпусти його магію, він буде шукати її по всіх світах. Кохання перетвориться на вічну муку, так  як він мучив всі ці роки. Вночі він засипатиме і буде бачити її  уві сні, а вдень шукатиме де її душа. Він буде вічно кохати і вічно шукати, як ніколи не кохав, як ніколи не втрачав. — Емма запалила люльку, — це найстрашніше, що можна придумати. А для мого діда вона придумала муку — безмежна влада, без кохання і любові. Бо замість того, щоб бути  з нею поруч, він оточив її чужими людьми, які її не помічали, які вважали її не гідною парою Володаря. Він не оточив її турботою  і коханням, а оточив парканом байдужості та ігнору. 

— Що за маячня? Норан з глузду з'їхав? Якщо Чара була  його істинною, то чому він не одружився? Чому вона не стала  королевою?— Ріан  на мить порівняв себе з Нораном, історія повторюється. 

— Я не знаю Ріане, але скоріш за все він зустрів її після того як втратив право обирати  собі наречену. Він також скористався поправкою  в законі, як і ми всі що тут сидять, — Емма  не витримала і налила собі бренді, — ми не вміємо  кохати, це наша  кара  від Чари, бо ми відмовляємося самі від своїх коханих.

— Значить, ми прокляті, — глухо підсумував Ріан, і його пальці, що стискали край столу, побіліли від напруги. В кабінеті зависла така важка тиша, що було чути лише тихе потріскування тютюну в люльці Емми. — Наш рід проклятий на безмежну владу без права на любов. І зараз Віка розплачується за гріхи мого прадіда, бо цей божевільний Лагар бачить у ній реінкарнацію своєї муки.

Тімуар повільно підвівся з-за столу. Його тактичний костюм ледь рипнув, а Патеуш миттєво підняв голову, реагуючи на кожен рух господаря. Король Синергаю підійшов до сина впритул — два Володарі, теперішній і майбутній, дихали один одному в обличчя.

— Прокляття існує лише доти, доки ти в нього віриш і підкоряєшся його правилам, шмаркачу, — твердо й безжально відрізав Тімуар. — Норан Вайрус був слабким боягузом, який злякався Коронної ради й законів, які сам же й написав. Твій бізнес у Нижньому Світі, твій «Інтеграл-Буд», усі ці твої втечі крізь Межу Світів — я заплющував на це очі не тому, що мені байдуже. А тому, що бачив: ти шукаєш свободи. Ти шукаєш вихід із цієї золотої клітки. І ти знайшов дівчину, яка не належить нашому виміру. Вона чиста від магічних зобов'язань Магістрату.

Ріан підняв на батька очі, в яких відчай змішався з раптовим проблиском розуміння. — То ти... ти не засуджуєш мене?

— Я засуджую те, що ти проґавив її під власним носом, граючи в таємниці! — голос Тімуара гримнув, як грім над Сапфіріоном. — Лагар затягнув її в Хороми Сили — прадавнє міжсвіття, куди звичайним порталом не пройти. Він збирається розірвати її зв'язок із цим тілом і пересилити іскру в кришталевий саркофаг Чари. Якщо ритуал завершиться, Віка, яку ти знаєш, зникне назавжди. Залишиться лише фантом минулого, який спалить і Лагара, і Синергай.

— Як нам туди потрапити? — Ріан розвернувся до Емми, але Тімуар перехопив його за плече, змусивши дивитися на себе.

— Мама туди не піде. Її магія надто міцно зв'язана з тутешньою землею. Туди підемо ми з тобою. Патеуш тримає слід її оберегів, які з неї злетіли — їхня енергетична вага залишилася в залі. Але мені потрібна вся твоя сила, Ріане. Твій золотий меч, твій зв'язок із Межею. Мені потрібен Володар, а не хлопчик, який жаліє себе. Ти готовий переступити через своє его і підкорятися моїм командам у бою?

Ріан закрив очима на секунду. В його голові знову пролунали слова Віки: «Дивлюсь на тебе — ніби дорослий чоловік, а поводишся як хлопчисько». Вона була правою. Час дитячих образ на батька минув. Зараз вирішувалося все.

— Я готовий, батьку, — чітко, без вагань відповів Ріан. Золоті іскри в його очах спалахнули з новою, небаченою досі залізною рішучістю. — Веди.

Тімуар коротко кивнув, і в цьому жесті вперше за багато років проглянула батьківська гордість. Він свиснув Патеушу. Пес миттєво підхопився, його тіло почало збільшуватися, а навколо лап заколихалося густе, фіолетове магічне марево.

Король Синергаю дістав зі свого тактичного пояса невеликий, схожий на кришталевий компас пристрій, і крутанув кільце. Простір посеред кабінету затремтів, розвертаючи темний, гудучий зів міжсвітного переходу.

 

— Тримайся позаду мене і не випускай меча з рук, — скомандував Тімуар, ступаючи у вирву першим. Патеуш із глухим риком стрибнув слідом.

Ріан озирнувся на Емму, яка проводжала його довгим, тужливим поглядом, міцно стискаючи свою люльку. — Поверни її, синку, — тихо мовила королева. — Розірви це коло.

Вони вивалилися з магічного виру на широку мармурову платформу, що зависла посеред абсолютного нічого. Тут не було ні неба, ні землі — лише безкінечна чорна порожнеча Хоромів Сили, прошита пульсуючими фіолетовими блискавками. Далеко попереду, в кінці довгої колонади, виднілося глибоке, майже криваве сяйво — мавзолей Лагара.

Тімуар одразу впав на одне коліно, встромивши свій важкий бойовий меч у мармур платформи. Навколо його тіла миттєво розгорнувся напівпрозорий срібний щит, об який із дзвоном ударив перший шквал хаотичної магії цього місця.

— Не відставай! — крикнув король, важко дихаючи. Його тактичний костюм покрився інеєм — простір між світами висмоктував тепло. — Лагар запечатав ці проходи пастками крові. Тут кожен крок — це випробування на міцність ілюзіями.

Ріан став поруч, міцно стискаючи свій палаючий золотом меч. Золоте сяйво його зброї відганяло фіолетовий туман, що намагався підібратися до їхніх ніг. Патеуш, вискаливши ікла, застиг попереду, його вовна стояла дибки, а очі світилися тим самим потойбічним світлом.

Вони рухалися вперед крізь колонаду, і з кожним кроком простір навколо них почав викривлятися.

— Дивись, Володарю, — почувся шепіт із темряви, і перед Тімуаром постали привиди минулого. Червоні спалахи, крики синергайських воїнів та образливі, сповнені гіркоти слова його колишньої дружини, яка колись просто зібрала речі й пішла, втомившись жити з кам'яною статуєю замість чоловіка. «Ти самотній на своєму троні, Тімуаре, і самотнім помреш...» — відлунював її голос.

Тімуар навіть не здригнувся. На його обличчі не поворухнувся жоден мускул. Золотоволосий король лише міцніше стиснув руків’я меча й провів ним півколо, розсікаючи марево на дрібні іскри. — Моє минуле залишається в минулому, ілюзіє. Вона змогла стати щасливою без мене, а от сина я вам забрати не дозволю.

Зліва від них простір розірвався, і з порожнечі виринули темні, антропоморфні постаті, виткані з чорного диму та магічного заліза — стражі Хоромів Сили, яких Лагар підкорив своїй волі. Вони кинулися на перехоплення.

— Ріане, лівий фланг твій! Працюємо в парі! — скомандував Тімуар.

Це був їхній перший спільний бій за багато років. Ріан, який звик діяти самотужки, стрімко кинувся вперед, його золотий меч описував блискучі дуги, розсікаючи димових тварин. Але один із стражів, оминувши його блок, замахнувся важким зазубреним лезом прямо в спину принцу.

Ріан не встигав розвернутися. Проте звуку удару не послідувало — почувся важкий залізний брязкіт. Тімуар своїм широким щитом прийняв удар на себе, а другим рухом, миттєвим і точним, зніс голову тварі.

Батько й син опинилися спина до спини. Ріан важко дихав, золото його меча пульсувало в такт його серцю. Тімуар ледь помітно кивнув синові. У цьому хаосі, серед пасток і чужих проклять, вони нарешті діяли як одне ціле — як два Володарі, які захищають те, що їм дороге.

— Ми майже на місці, — крикнув Тімуар, витираючи копоть з обличчя. Попереду загриміло. Мармурові плити під їхніми ногами здригнулися, ніби десь зовсім поруч, за стінами мавзолею, стався потужний вибух кришталю. — Приготуйся, Лагар починає відчувати нашу присутність!

Патеуш видав гучний, переможний рик і кинувся вперед, пробиваючи останні завіси туману перед входом до гробниці.

Лагар стояв на порозі кришталевої гробниці, його магія розливалася чорнотою, що навіть приглушений вогонь у саркофазі здавався ілюзією.

— Родина Вайрусів у мене на порозі, чого припхалися? — він стояв схрестивши свої міцні руки на грудях.

— Віддай нам дівчину, — запропонував Тімуар.

— Вона моя, це нарешті кінець моїм мукам, — відповідав спокійно Лагар, — за мить я об'єднаю  магії, і прокляття зникне. І моя  Чара нарешті буде зі мною, я чекав цього дуже довго, поки ваш рід насолоджувався владою і життям. Тепер все зміниться, і нехай твій син відчуває  те саме, що я.

— Лагаре, ти  робиш велику помилку. Чара цього ніколи не хотіла, вона хотіла волі від вашого з Нораном  кохання, яким ви її вбивали. Вона навіть померла для того, щоб стати  вільною, — Тімуар, який вивчив  усі легенди про Чару, говорив  правду. — я знайшов її передсмертного листа, який вона залишила своїй бабусі.

— Що ти таке верзеш? Вона кохала мене, а я її. Це Норан  вліз поміж нас, він  вкрав у нас щастя, — Лагар ричав як звір.

— Я не брешу, я маю  цей лист  із собою, — Тімуар  витяг  з кишені золотий лист  і золоті букви з нього засвітилися посеред  гробниці.

“ Люба моя. Ба! Я прийняла рішення, яке тобі не сподобається. Лагар і Норан — чудові чоловіки. Я кохаю їх обидвох, з Лагаром я відчула насолоду  від життя, він  вміє  дарувати щастя. Норан — моя істинна пара, це чоловік з яким би я хотіла створити сімʼю,  народити йому сина. Він сильний, він ніжний.

Але вони люблять себе в мені, а не мене  в собі. Для них я дзеркало, а я так більше не можу. Вони рвуть моє тіло і душу на клаптики, вони хочуть володіти, хочуть мою силу, мою душу.

А я хочу жити, хочу кохати. Хочу бути щасливою. Вони не можуть мені це дати, все що могла я їм уже віддала, залишилась тільки магія і душа. Віддам магію — загине душа, віддам душу —загине магія.

Я дам їм те, що вони хотіли мати понад  усе : вічне життя і вічну владу.

Собі залишу душу  і магію.

Щоб вони не робили, я ніколи не  повернуся до них. Якщо хтось із них надумає оживити моє тіло — я знову оберу смерть.”

Букви згасли, і лише гуркіт розбитого кришталю в саркофазі пролунав ніби її останні слова: Я знову оберу смерть.

Кришталь розсипався, як піщана фортеця, і посеред цього піску лежало тіло Чари — мертве й бездиханне. Віка розчинилася в небутті, як гарна казка з трагічним завершенням. Навіть краплі синергайської крові на підлозі зникли, залишаючи по собі лише пустку.

Лагар опустився на коліна біля коханої. Світ навколо нього руйнувався, але він цього не помічав. Чаклун обережно, тремтячими руками притулив до себе мертву й кохану жінку, яка знову обрала не його. Яка знову обрала смерть. Його дика чорна магія, що тисячу років тримала цей вимір, почала тихо згасати, перетворюючись на попіл і півонієвий аромат.

Ріан, який щойно  залетів до гробниці з палаючим золотим мечем, застиг на місці. Його погляд гарячково метався по залі, шукаючи сіро-зелені очі, шукаючи її заляпану білу сукню, але мармуровий постамент був порожнім. Тільки розсипаний кришталевий пісок.

— Ні... Ні, ні, ні! — вигукнув Принц, і його голос зірвався на хрип. Меч із гуркотом випав із його безсилих пальців, гаснучи на брудній підлозі. — Віко!!!

Він кинувся до порожнього саркофага, падаючи на коліна поруч із Лагаром, але запізнився. Вона зникла надійно й безповоротно, забравши з собою іскру Чари та залишаючи двох Володарів Синергаю наодинці з німою гробницею.

Тімуар повільно підійшов ззаду, поклавши важку руку в тактичній рукавиці на плече сина, що здригалося від німого крику. Патеуш тихо скавульнув біля їхніх ніг, встромляючи ніс у кришталевий пил.