Гостя зі Златограда

Хоч досі і не встановили, куди саме пливе Агрія, та після випробування повітряної кулі життя в місті змінилося до невпізнання.

Містечко раптом ожило й закипіло життям, ніби в нього влили потік нової енергії.

Щоранку агрійці бігли до поштаря Федора, щоб передати пакуночок або фото чи просто привіт для когось «з того боку» моря. А ввечері ставали в довгу чергу, щоб отримати листа або якусь цікавинку з материка.

З ким вони листувалися та обмінювалися речами — ніхто точно не знав. Адже в інших містах у агрійців не було ні родичів, ні друзів. Хоча інколи траплялися дивні збіги.

Наприклад, історія Миколи Сокирки, який пів життя сумував, бо з дитинства пояснював усім, що його прізвище означає не маленьку сокиру, а назву квітки.

Його дуже засмучувало, що всі сміялися з його прізвища. Він довго не розумів, як можна жити, коли твоє ім’я звучить як жарт.

Та одного разу він написав листа якомусь Павлу С. із Поріжжя та розповів свою історію. За кілька днів отримав відповідь. Той Павло виявився Павлом Сокиркою. Колись він так само сердився через своє прізвище, але потім навчився сміятися разом з іншими.

Тим часом Микола вирішив, що знайшов рідного брата. Цілий тиждень він бігав містом із листом у руках, розмахував ним і кричав, що колись давно їх розлучили, а тепер доля знову звела разом.

Чи була це правда, чи просто дивний збіг обставин — ніхто не знав. Та всі агрійці щиро раділи. Усі, крім Григорія Марковича.

Мер серйозно ставився до своїх обов’язків, тому кожного дня він ретельно перевіряв роботу повітряної пошти. Разом зі слідчим Семеном Хропачем вони стукали по кожній коробці, трясли пакунки, нюхали конверти і розглядали їх через лупу.

— Аби запобігти будь-яким порушенням, — повторював Хропач.

Отак одного вечора мер Куропась прийшов перевірити нові надходження. В цей момент повітряна куля опускалася з неба в останніх променях сонця.

Люди нетерпляче чекали новин і сюрпризів з «того боку». Вони підняли голови й почали показувати вгору, прикриваючи очі від сонця. На цьому золотавому фоні з’явилася лисувата голова Федора. Він широко розкинув руки в боки, вітаючи містян.

Кошик легенько торкнувся землі та здійняв хмарку пилу. Федір, наче справжній капітан, ступив на тверду землю. Мер уже збирався почати перевірку, як раптом завмер.

З кошика виходила дівчина.

У неї була довга золотава коса, блакитні очі за окулярами, кирпатий ніс і кілька веснянок на щоках.

— Одна, дві, три… — пробурмотів Куропась.

— Перепрошую, — сказала дівчина до мера.

— Три… три веснянки у вас, — відповів він.

У цей момент щоки Куропася почервоніли, а вуха почали свербіти. Він хотів привітатися, але розгубився. На щастя, втрутився Федір.

Він представив мера — Григорія Марковича Куропася.

— …і завідувача маяком! — додав Куропась. Йому здалося, що це звучало дуже поважно.

— А це пані Зоряна Шевченко зі Златограда, — відповів Федір. — Ми зустрілися на пошті й розговорилися — і от…

— Що «от»? — стрепенувся мер.

— Пані Зоряна... захотіла відвідати Агрію... кх... — і ми тут.

— Відвідати… — нарешті сказав він. — А… е-е… з якою метою?

— Просто подивитися, — відповіла Зоряна. — Я люблю нові місця.

— Просто подивитися… Угу... Це… розумно, — повторив Куропась і поправив комірець.

Він хотів додати ще щось, але замість цього знову поглянув на її косу, окуляри й веснянки — і знову замовк.

— У нас тут… — почав він і зупинився. — У нас тут усе добре.

— Я вже помітила, — усміхнулася Зоряна.

Куропась відчув, як у нього знову сверблять вуха.

— Ми тут, звісно, раді гостям, — сказав він трохи швидко. — Особливо… таким.

— Я не буду заважати, — серйозно відповіла дівчина.

— Ні-ні! — поспіхом заперечив Куропась. — Я хотів сказати… тобто… заважати можна. У межах правил.

— Кх... Думаю, пан мер має на увазі, що ви можете пожити в нас декілька днів, — сказав Федір. — Відпочити з дороги.

Куропась кивнув.

— Так. Кілька днів, — повторив він. — Це… цілком нормально.

Він ще раз глянув на Зоряну й уже тихіше додав:

— Навіть добре.

Зоряна Шевченко була молодою геологинею. Вона любила подорожі й дослідження та вже встигла побувати в різних куточках світу. Її дуже зацікавила причина відколу міста.

Про це містечко вже склали багато дивних історій. Одні казали, що з моря вночі виходять чудовиська і тягнуть у море. Інші — що його хтось спеціально відколов.

Дехто вірив у легенди, а хтось узагалі давно забув про місто. Зоряна в такі байки не вірила. Вона була допитливою й освіченою дівчиною. Тож, почувши про місто, відірване від світу, вона одразу погодилася поїхати з Федором.

За наказом мера Зоряні виділили найкращу кімнату в Агрії, а саме на другому поверсі над їдальнею, де проживала родина Балабух. Там була вільна кімната — справжня розкіш за агрійськими мірками.

Дівчина поставила важку валізу біля ліжка і підійшла до вікна. Звідси було видно вузьку вулицю й безкрайнє море вдалині.

Вона обережно відчинила вікно. Усередину зайшов солонуватий запах моря й випічки, що тягнувся з їдальні.

Унизу хтось сміявся, хтось грюкав дверима. Десь далеко дзенькнув велосипедний дзвінок. Місто жило своїм звичайним життям — і поки що не здавалося ані дивним, ані небезпечним.