Таємниця набережної

Та згодом стало ясно: не все так добре, як здається. Пригоди Зоряни «Златоградки», як її почали називати, ще не закінчилися.

Знахідки на набережній дуже стривожили дівчину. Тож щойно після загадкового «вірусу» зняли карантин, вона одразу пішла до лікаря.

Валерій Іванович Бондаренко узяв зразки піску у Зоряни й схилився над мікроскопом.

Час від часу він гмикав від подиву й чухав чоло, ніби намагався розгадати загадку.

А Зоряна тим часом нетерпляче тупцювала на місці й тихенько повторювала:

— Що це за камінці?

Нарешті лікар відвів погляд від мікроскопа. У руках він тримав пінцет, на кінчику якого виблискував камінець — прозорий, мов скло. За мить Валерій Іванович дістав ще кілька таких самих і виклав їх на стіл.

Камінці були схожі на крапельки з гострим кінчиком — і великі, і зовсім крихітні.

Зоряна уважно подивилася на них, а потім — на лікаря.

— Потрібно з’ясувати, що це за мінерал і як він потрапив у пісок, — сказав лікар і знову схилився над мікроскопом.

Саме у цю мить на іншому кінці містечка, у маленькому будинку біля маяка, свої досліди проводив і мер Куропась. Щоправда, іншого характеру.

Григорій Маркович стояв посеред кімнати й уважно розглядав свій гардероб. Піджаки й штани лежали всюди, а Куропась тримався за голову.

— Мені нічого вдягти… — бубонів він.

Від «любовної гарячки» мер був сам не свій.

Він погано спав, а зранку годину розчісував свої рідкі волосини, намагаючись, щоб кожна лежала рівно. А тут ще й відповідного вбрання нема — справжня біда. Куропась у розпачі уже зібрався відкусити шматок курячого стегна, як раптом пролунав телефонний дзвінок.

Мер здригнувся від несподіванки й швидко потягнувся до слухавки, щоб почути ніжний голос.

— Доброго ранку, пане мере, — стримано пролунало у відповідь.

Це був Валерій Іванович.

Лікар детально відзвітував про результати досліджень і запропонував терміново зібрати нараду. Бо проблема з камінцями виявилася значно серйознішою, ніж здавалося спочатку.

Збентежений мер уже за пів години зібрав усіх й запросив геологиню Шевченко.

У кабінеті стояв нечуваний гул. Засідання почалося вже десять хвилин тому, а мера все ще не було.

— Сталося щось серйозне… ой, матінко, — схлипувала Галина.

— Це дивно. Мер ніколи не запізнюється, — зауважив Бублик.

— Це все не просто так... а я казав, — мовив Хропач.

— Треба ще трохи почекати, — додав Федір.

— Не хвилюйтеся, я зараз покличу Григорія Марковича, — сказав лікар і вже підводився, як раптом... двері відчинилися. До кабінету урочисто зайшов мер. Він був добре поголений, волосся зачесане блискучим гелем. Костюм був трохи пом’ятим, але на це ніхто не звернув уваги, бо на грудях у Куропася красувалася велика червона троянда.

Він спирався на тростину з залізною гускою. Голова була задерта вгору, а на обличчі сяяла самовдоволена усмішка.

Витримавши паузу, мер повільно пройшов до свого крісла. Усі мовчки переглянулися.

— Яка гарна троянда, пане мере, — сказала Зоряна.

Від цих слів Куропась трохи знітився, хоча йому було надзвичайно приємно. Він навіть мимоволі випростав плечі.

Лікар нарешті перейшов до справи.

— Кх… дякую, що всі так швидко зібралися, — почав він. — Отже… ґрунт, камінці.

Мерова тростина так сильно виблискувала, що заважала лікареві зосередитися й почати доповідь. Валерій Іванович відклав папери й звернувся до присутніх:

— Ситуація наступна. У піску пані Зоряна знайшла прозорі камінці. Їхнє походження поки що невідоме. Але ми точно знаємо одне: вони вбирають воду.

Він поклав один камінець на серветку й капнув зверху краплю води. Камінець одразу втягнув її, і серветка залишилася сухою.

— Як бачите, — продовжив лікар, — без вологи в землі нічого не буде рости. Якщо ці камінці поширяться по всій території Агрії, ми можемо залишитися без врожаю.

У кабінеті здійнявся переполох.

— Як так?!

— Це неможливо!

— Що ж тепер буде?!

Мер різко підскочив.

— Тихо! Усім тихо!

Він гупнув тростиною по підлозі.

В кабінеті запала тиша.

Куропась обережно взяв камінець у формі сльози й подивився крізь нього на присутніх.

— Що ж нам робити?.. — тихо спитав він.

— На жаль, лабораторія в Агрії замала для подібних досліджень, — сказала Зоряна. — Я візьму зразки до Златограду. Столичні фахівці зможуть з’ясувати, що це за камінці.

— А як же ми?.. — прошепотів мер. — Що буде з Агрією?

— Треба зачекати. Головне — не виносити пісок і камінці за межі набережної.

— А якщо вони вже скрізь? — додала Галина.

— Тоді будемо діяти швидше, — відповіла Зоряна.

— Тобто це не кінець світу? — перепитав Бублик.

— Ні, — усміхнулася Зоряна. — Це просто задача. А задачі потрібно розв’язувати.

Лікар Бондаренко кивнув.

— У Златограді я перевірю, чи бояться вони тепла або холоду. Ми знайдемо спосіб їх знешкодити.

Мер повільно піднявся з крісла. Троянда на його піджаку трохи похилилася набік, але він гордо випростався.

— Оголошую… спокійний надзвичайний стан! — урочисто сказав він. — Усі працюємо. Без криків. Але швидко!

Хропач серйозно кивнув.

— Треба перевірити ґрунт на всій території.

— Чудово! — наголосив Куропась. — Вам це і доручаю, Семене.

— Я вже завтра поїду до Златограду.

— Добренько, — сказав мер. — Так і зробимо. А поки... ця ситуація — дуже секретна. Усім зрозуміло?

— Яка ситуація? — буркнув Хропач.

Усі кивнули.

На цьому засідання й завершили.

Місто Агрія вже витримало шторм, історію з повітряною кулею й навіть дивний «вірус».

Отже, і з камінцями вона впорається.

Принаймні так вони вирішили.