Розділ 12

Хтось постукав кістяшками по столу й дівчата відсахнулися одна від одною зі швидкістю кішок, яких облили холодною водою. Тоня з Марусею так захопилися обговоренням, що навіть не помітили, як поряд з’явилася висока струнка фігура, гарно підкреслена дорогим костюмом. У повітрі розлився солодкавий аромат пачулі, мускатного горіху та дубового моху.

— Я не заважатиму? — спитав Артемій Пороховський, проте на відповідь не чекав і вже сідав поряд з Марусею.

— Звісно ні, — Бокарева скривила Тоні «страшну» рожу. А потім усміхнулася до викладача. — Я дуже хотіла подякувати, що не дозволили моїй ліпшій подрузі сконати від голоду.

— Ну, — чоловік відкинувся на спинку, поправив сріблясте волосся та усміхнувся. — Антоніна не тільки ваша найкраща подруга, але й моя найкраща учениця. Втратити такий талант було б невиправною втратою. Чи не так?

— Звісно! — Маруся стусонула ногою подругу, немов кажучи «посміхайся!».

— Я мимоволі підслухав останні слова, — повільно, розтягуючи голосні, промовив Артемій. — Чудово, що молоді панночки збираються на останній бал в цьому навчальному році.

Тоня сиділа пряма, неначе проковтнула голоблю, й намагалася усміхатися. Маруся виразно грала подрузі бровами.

— Шкода тільки, — тим часом пан викладач продовжував розливатися весняним птахом, — що такі файні дівчата не мають супровідників на важливий для кожної юної панянки захід. Я вважаю, що як більш досвідчена особа, зобов’язаний допомогти.

Пороховський роззирнувся. Неподалік сиділа купка адептів. Серед хлопців за столом виявився й Богуслав. Він похмуро спостерігав за Тонею, а Артемія, здавалося, був ладен тим поглядом спопелити. Викладач посміхнувся самим губами та підморгнув супернику.

— Панич Ведмеденко! — звернувся він до сусіда Закордонського. — Як на то ваша ласка, то приєднайтеся до нас на кілька хвилин.

Кремезний парубок підвівся та підійшов до столу. Покуйовдив брунатне волосся, зиркнув на Марусю важким поглядом з-під густих брів і присів на вільний стілець.

Тоня дивилася на все це дійство і все ніяк не могла зрозуміти — як вона тут опинилася, чому все це з нею трапилося і куди бігти. Немов здалеку, дівчина чула розважливий голос  Артемія та хрипкий голос Миколи. Чоловіки не сперечалися, але обговорювали щось важливе дуже жваво. Погляд Богуслава обпікав щоку.

— Тоді домовилися, — чоловіки потиснули один одному руки й сиділи задоволені. Маруся навпроти сяяла, немов добре натертий чайник.

— Що? — так таки спитала Антоніна.

— Микола буде моїм супровідником на цьому балі, — заторохкотіла Маруся. — Чудова новина, чи не так?

— Дійсно… — Тоня розуміла, чому так радіє подруга. Вони з Ведмеденко мають виглядати на диво гармонійно.

— А тебе супроводить пан Пороховський! — не замовкала подруга. — Це дуже мило з його боку.

— Дійсно…

Довгі пальці з відполірованими нігтями та виразними суглобами накрили тонкі дівочі й Тоня сіпнулася.

— Тоді не буду відволікати. В цю суботу захід починається о шостій. Буду чекати в холі гуртожитку о пів на шосту. — Артемій підвівся, кинув зневажливий погляд на сусідній столик та нахилився до Кабаченко нижче. — Радий, що ти погодилася.

Дівчина тільки кивнула. Її згода пройшла повз і, якби в неї хтось спитав «коли ти ту згоду надала», то Тоня б не змогла того згадати. Все пройшло немов в тумані.

Слідом за Пороховським пішов й Микола — повернувся до друзів. За чоловічим столом назрівала сварка.

— Що це в біса було? — зашипів біблійським змієм Богуслав.

Микола плюхнувся на стілець та примружив очі. Пояснювати наставникові, що давно накинув оком на Бокареву, хлопець не мав жодного бажання. По-перше, не хотів вислуховувати довгу лекцію про те, що зайві прив’язаності — це зайвий клопіт і до жінок треба відноситися значно простіше. А по-друге, що б він зараз не сказав, розлючений Богуслав не почув би. Микола розумів — друг сердиться не на нього, а на срібнокосого викладача, який обскакав його у питанні з Кабаченко.

І хлопець розділяв думки Закордонського з цього приводу — неприємно, коли дівчина, що тобі подобається, не звертає на тебе увагу. Ба більше! Ніжно тримається за ручки з людиною, яку ти терпіти не можеш. Щось подібне відчував і сам Ведмеденко, коли Богуслав дав йому завдання — звабити Ларису, а от Маруся мала дістатися Тихонові. Тоді хлопець замалим не перешибив недолугого парубка чимось важким. Або не задушив у ведмежих обіймах. Не дарма ж йому випала магія ведмежої сили та часткової трансформації.

Богуслав немов підслухав думки й завів пісню про ціль та зобов’язання.

— Слухай! — неочікувано навіть для самого себе, рикнув Микола. — Хіба Лариса не за тобою упадає? Не заради тебе вчинила той концерт? Що я маю тепер зробити? Прийти та сказати, що для тебе вона — бруд на взутті, а от він я, красивий та сильний, то швиденько її втішу?

— Так! — гримнув у відповідь голова спілки. — Раз ти учасник нашого закритого клубу, то мав би вчиняти так, як потрібно, а не як в голову стукнуло! Я тебе наступником оголосив, а ти!

Микола б міг багато сказати другові. Хоча б те, що до спілки він приєднався геть не для того, щоб дівчатам голови дурити чи поводитися, неначе цап душний. Хлопця приманювала сама ідея спільноти. Цілком ймовірно, це говорила в ньому магія, яка вимагала створювати клан, а не блукати на самоті.

Міг би зізнатися, що все, що написано в тій дурнуватій брошурі «10/10» — повна маячня. І якщо погано поводитися з людьми: принижувати, ображати, використовувати, то за краще було б не посібники видавати, а готуватися до гірких уроків долі. Один такий урок якраз розквітнув на повну силу. А як ще можна назвати любовну лихоманку Богуслава? Найкращий адепт, вправність у володінні стихією якого навіть вища за рівні академічних професорів, віднедавна не міг приборкати власний вогонь. От тільки Закордонський цього досі не зрозумів.

— Досить! — Микола кинув виделку на стіл та підвівся. — Я тобі, звісно, дуже вдячний, друже. Але затули писок, доки його не затулив тобі я.

На тонкому аристократичному обличчі Богуслава з’явився геть не вишуканий вираз — чоловік був ошелешений і грубою відповіддю і погрозою. Закордонський теж підвівся й вперився у товариша важким поглядом — він звик, що його вважають за головного. Та в біса! Це він — творець їхньої спілки. Це він  — безумовний авторитет. Це саме він — альфа їхньої чоловічої зграї.

— Здається,  ти забуваєшся! ­— в голосі лунала лють розтривоженого вулкана.

— Ні, Богуславе, — Микола очі не сховав й дивився виклично. — Це ти забувся. Забув, як бути людиною. Як бути відвертим. Як не бути лайном! Мені твоя пиха вже усю печінку проїла. Я йду! А ти так і сиди в цій спілці невігласів та дурнів, закладайся на перемоги у жінок і страждай, бо єдина, хто тобі справді припала до душі і на яку ти теж забився, не може на тебе дивитися!

Микола розвернувся та покрокував до виходу. Здавалося, що з-під важких чобіт вилітають іскри.

— До речі, — обернувся Микола на мить до Богуслава, — я б на твоєму місці не тільки хвилювався через суперника в коханні…

— На що ти натякаєш? ­— Закордонський примружився, намагаючись зрозуміти, про що каже Ведмеденко.

— Заспокоїшся — приходь, поговоримо.

Богуслав дивився в спиту товаришеві і злість, образа, нерозуміння та задіте самолюбство — але й цікавість також, — кипіли в грудях забутим поганою господинею на плиті узваром. Погляд затягувало жаром та димом. А вже за мить все зашипіло, запарувало й чоловік оговтався. Він стояв мокрий. Довге волосся висіло й більше скидалося на брудну подрану ганчірку, ніж на жито. На піджаку та штанях розпливалися мокрі плями. Запахло димом та неприємностями.

 — Ти що коїш? — прошепотів Богуслав, дивлячись на Тоню, яка тримала в руках пустий графін.

— Підпрацьовую вогнеборницею, — дівчина поставила порожній посуд на стіл. Закордонський знову втратив контроль над власними силами й міг спалити до біса половину академії. Кивнула подрузі. Маруся підвелася, підхопила Тоню під лікоть та потягла до виходу. Але на середині шляху Антоніна все ж зупинилася та повернулася до мокрого чоловіка. Було гірко в роті й на душі і дівчина не могла промовчати. Можливо, воно й на краще: рвати наживо хоч і боляче, але найбільш дієво. — Я, звісно, чула про парі, але ніколи б не подумала, що буду одним з лотів.

— Щоб ти скіс, Закордонський! — підтримала подругу Маруся і дівчата зникли за дверима столової.