Розділ 17

Минуло ще кілька тижнів і Тоня почала оживати. Вже зовсім скоро вона поїде. Сходить нарешті до лікаря та вилікує ногу. Поцікавиться у куратора (цікаво, хто буде замість Пороховського?), яким чином вона може влаштуватися на роботу. Треба тільки трошки потерпіти. Кожен день наближав її до мрії.

Батько з братом збиралися на ярмарок, проте Тоня вже була в полі і не бачила їхнього від’їзду. Але такі відрядження чоловіків завжди її тішили — вона могла у розпал робочого дня прийти додому й відпочити. Сьогодні дівчина збиралася трошки почаклувати й нарешті дізнатися, чи все вийде і що на неї в майбутньому чекає.

Але замість тиші та прохолоди, Тоню зустріла сварка. Першим, на що дівчина звернула увагу, були червоні каламутні очі матері. Жінка лежала на підлозі, а батько хлистав її сіро-рожевою ганчіркою.

Антоніну неначе окропом обкотило! Це не ганчірка! Це сукня від Офелії, яку Тоня так і не наважилася дістати з валізи. Як і інші дві, витвір кравецького мистецтва чекав на свій час, щоб повернутися в місто. Куди тут ті сукні вдягати? Тепер дівчина побачила і свою розчахнуту валізу посеред кімнати та інші сукні, які валялися на дивані і які прискіпливо роздивлявся брат. В руках хлопець тримав оксамитовий мішечок. Саме в ньому були прикраси, які були вкладені у коробку зі смарагдовою сукнею.

— Чому ви копирсаєтеся в моїх речах? Що тут взагалі відбувається? — дуже тихо спитала Тоня, але всі присутні її почули.

— Відбувається те, що родина дізналася про огидну поведінку одної з її членів, — братець нарешті відірвався від розглядання коштовностей. — Сестро, от скажи мені, чому ти за свої «послуги» (і так він ті послуги виділив, що одразу було зрозуміло — не про ворожіння йдеться) гроші не брала? Їх точно легше було б використати, ніж непотрібне нікому шмаття. Хто його тут, в селі, купить? Хіба що коштовності можна буде ювелірам на ярмарку продати, але все одно за безцін — навіть документів на них нема.

— Дарма я тебе навчатися до міста відпустив, — батько нарешті перестав бити маму та повернувся до Антоніни. — Звідки в тобі та натура взялася? Сором який на все село! В Кабаченків донька — повія! Досить! Будеш сидіти вдома! Навчатися вона хотіла! Ось чого ти навчилася! Розтрибуха!

— Остапе! — вигукнула мати й повисла на нозі батька. — Не чіпай її. Я тобі ніколи того не пробачу.

— Хіба мені твоє прощення потрібне? Це ти винна, що в тебе донька така виросла! — заволав батько та стусонув матір. Вона знов впала, а батько ще й додав ногою. — Мовчи, Орисю, бо біда буде.

Чоловік майнув до комину і зняв із гвіздка батога.

— Ну, доню, не думав, що дорослу бабу треба виховувати саме таким чином, але вже як є. Я чоловіка тобі файного підібрав, а ти все по одному місцю пустила, розсуваючи в місті ноги перед кожним за дешеві подарунки! Нічого, як загояться сліди від батога, то можна буде тобі чоловікові віддавати. Хіба що він за тебе багато не дасть, раз вже ти порчена. Але нічого, зате робітниця вправна. Та може й досвідом вразиш.

Кожне слово — немов цвях у труну дівочих мрій. Тоня навіть не одразу зрозуміла, в чому саме батько її звинувачував. А коли второпала, то щоки опалило жаром, а спина вмить стала мокрою. Батько тим часом наближався ближче, але не замахувався.

— І кому ж ти мене продаси? — слово засватати в даному випадку не підходило.

— Чи тобі є різниця під кого лягати? — вишкірився батько. Тоня його не впізнавала. Звісно, він ніколи не був чудовим та люблячим, але щоб аж на стільки! — Тарас  Чмутенко зголосився за тебе непогані гроші заплатити.

— Йому ж за шістдесят давно! ­— Тоня повільно відступала до дверей. Руки мліли. Здавалося, що литка боліла з кожною миттю сильніше. — Зараз не темні часи й дівчата не зобов’язані виконувати накази скажених батьків.

— Ну так поскаржишся, — посмішка батька стала ще більш хижою, — якщо зможеш. А поки я тебе навчу покорі та повазі до батьківського слова.

Остап замахнувся, проте Тоня вже майнула у відчинені двері. Позаду щось загриміло, заголосила мати. Але дівчина вже не бачила — вона вискочила на подвір’я, та раптом пригальмувала, підіймаючи чоботами пил. Посеред двору стояв знайомий сріблястий екіпаж, дверцята якого відчинилися й на землю ступила чоловіча нога в лакованому чоботі. Вже за мить весь чоловік опинився на вулиці й Тоня відкрила рота. Тут, в селі, біля її хати, в чорній військовій формі, із житнім волоссям, заплетеним у дивну косу, стояв та дивився, витріщивши очі на розпашілу дівчину, Богуслав Закордонський.

— Мала, — чоловік розкрив руки для обіймів, — звісно, я радий, що ти біжиш мені на зустріч. Але позаду тебе якийсь підстаркуватий пан з батогом в руці й молодий панич з перекошеним обличчям. Це ти від них тікаєш?

Антоніна дивилася на Закордонського і не знала, що робити. Плакати, сміятися, кидатися в обійми чи тікати подалі від своєї страшної родини? Більш за все дівчині хотілося пірнути в чоловічі руки й сховатися від того жахіття, що вирувало навколо. Хотілося заревіти та пожалітися, тикати пальцем в тих, хто образив. Дівчина втомилася бути сильною. А незалежною їй бути забороняли. Нарешті Тоня вирішила й сковзнула в обійми. Шмуригнула носом, але плакати не стала — хоч і через силу, але стрималася.

Батько з братом не поспішали. Ані розбиратися із занепалою родичкою, ані з’ясовувати, що то за жевжик взявся нізвідки на їхньому подвір’ї.

— Ти хто в біса такий? — нарешті спитав Олекса, але від батька далеко відходити не став. Про всяк випадок.

— О, — заусміхався широко гість, проте лишень губами. Очей та посмішка не торкнулася. Він випустив Антоніну з рук і запроторив її собі за спину. Най там побуде, доки чоловіки будуть відносини з’ясовувати. — Дозвольте відрекомендуватися. Богуслав Закордонський, голова особистої охорони його високості княжича Федора.

Чоловіки переглянулися, стенули плечами та мугикнули. Можна подумати, що вони і так не бачили, що приперся якийсь чепурко.

— І що ти тут забув, голова охорони княжича? — вишкірився брат Тоні. — Тут в нас князів немає, то можеш котитися звідси на робоче місце. І не заважати простим людям свою справу робити.

— Якщо ваші справи — жінок колотити, тоді я саме там, де маю бути. — сірі очі затягнуло спалахами, а кулаки почали іскрити. Чоловіки на ґанку напружилися, але задню не дали.

— Там в передпокої мама, — зашепотіла Тоня. — Раптом зберешся тут спалити все до біса, то дозволь спочатку її вивести.

Вона вже бачила раніше, як Богуслав втрачав контроль, тож навіть сумніву не мала — нічого доброго її батька та брата не чекало.

— Не переймася, — чоловік на мить повернувся та погладив щоку. На диво вогонь на долонях Богуслава Тоню не обпікав. — Пані Кабаченко нічого не загрожує. І тобі також. Сядь поки що в екіпаж, я тебе покличу, як все скінчиться.

Антоніна не сперечалася. Відкрила дверцята та всілася на заднє сидіння.

Тим часом Богуслав знов розвернувся до чоловіків. Навіть здивувався — ти диви, не кинулися, доки він заспокоював дівчину. Може щось людське в них залишилося? Хоча… Про що це він? Його дівчинка немов із хреста знята. Так погано вона не виглядала навіть коли лежала в лікарні після балу. Так, була змучена та з колами під очами, але то й не дивно. Але ж то — нещасний випадок, а зараз вона вдома! Хіба вдома не мало бути краще? Та вона досі кульгає! Князівські цілителі пообіцяли повне одужання вже за тиждень, при умові, що пацієнтка не навантажуватиме хвору кінцівку. Навряд Тоня самостійно вирішила порушити лікарські рекомендації. Отже, винен в цьому цей чолов’яга із батогом. Він старший, з нього Богуслав й спросить. Закордонський перевірив, чи Антоніна все зробила як слід, і покрокував до ґанку.

— Гадаю, що нам треба серйозно поговорити.

— Нема нам про що теревенити, — Остап зробив крок назустріч чужинцеві. — Йшов би ти собі повз, паничу. Бо як би не довелося батога на собі відчути. Тільки доньку поверни. Хто ти їй? Коханець? То міг би грошиків відсипати, а не ганчірки дарувати. Воно б більше користі було.

— Так навіть цікавіше, — ще ширше посміхнувся Богуслав. — По хорошому не хочете. Най буде.

Батько Тоні замахнувся батогом, проте Закордонський знав, що робити. Перехопив, намотав на кулак та рвонув на себе. Остап сіпнувся було, проте зброю в руках не втримав. Богуслав взявся зручніше, примірюючись до незвичайного приладдя.

— Тепер він мій. — посмішка вмить перетворилася на вищир. — Диви, як вмію.

Чоловік змахнув батогом, крутонув його кілька разів над головою і той запалав. Батько із сином відсахнулися та обидва одразу намагалися заскочити до хати, але все ніяк не могли з’ясувати — хто саме має увійти першим — і лишень зчинили штурханину.

— Шкода на вас, мразоти, магію витрачати. Я б і голими руками вас придушив.

Чоловіки нарешті ввалилися всередину, але хтось перечепився і обидва полетіли на підлогу. Слід за ними до передпокою увійшов і Закордонський. Роззирнувся, побачив мати Антоніни й схилився над жінкою. От же ж кляті виродки!

— Пані Кабаченко, — присів поряд, — Ви підвестися самостійно зможете?

— Так, — прохрипіла жінка з підлоги й повільно підвелася. Бухнулася на канапу, де були розкидані сукні. В одній з них, насиченого зеленого кольору, Богуслав впізнав власний подарунок.

— Тоню, — гукнув чоловік у відкриті двері, — зайди-но сюди, будь ласка.

Довго чекати на дівчину не довелося. Вже за кілька хвилин почулися непевні кроки й дівчина увійшла. Побачила змучену матір й пошкутильгала до неї. Гарячково зашепотіла, запитуючи, як та почувається і чи не сильно постраждала. Змучена жінка тільки хитала головою та гладила доньчине волосся.

— Збирайся, — за кілька хвилин промовив Богуслав. — Візьми дороге серцю та найнеобхідніше. З усім іншим розберемося пізніше.

— Вони забрали прикраси, які ти подарував, — все ж таки пожалілася Тоня.

— Раз забрали, значить повернуть, — лагідно усміхнувся чоловік. А потім гримнув у бік: — так, недолугі! Поверніть те, що привласнили. Бо я вам влаштую кепський клопіт та синє око!

З кухні висунувся Олесь й кинув в Тоню оксамитовим мішечком.

— Вибач сестро, що я такий козел! — прибив парубка поглядом до підлоги та повільно промовив Богуслав. Ото вже нікчеми! Як слабких гнітити, то хоробрості вистачило. А як супротивник сильний з’явився, то причаїлися від жаху, неначе щури під мітелкою.

— Ви… Вибач… Я не хотів… — й знову сховався.

— А мама? — мокрі смарагдові очі дивилися на Закордонського.

— Хіба вона — не найдорожче серцю?

— Поїхали, мамо! — Тоня вчепилася в жіночі руки. — Поїхали з нами! Нема чого тобі тут робити.

— Ні, доню, — голос жінки був таким тихим, що більше скидався на шелестіння опалого листя. — Тут моє місце. Як я сина та чоловіка покину? Що люди скажуть?

Тоня підхопилася та закружляла кімнатою. Не зупинила навіть хвора нога. Її завжди обурювала оця жага матері відповідати чиїмось очікуванням і плювати на себе.

— Що люди скажуть? — зрештою не витримала дівчина й заволала. — Я тобі скажу, що! «Шкода Орисю, така молода! А могла б ще жить та й жить!»

— Донечко!

— Ні мамо, чесне слово, досить! Хочеш бути тут, з цим нелюдом, якому гроші важливіші за родину, то й будь. А я більше не можу!

Богуслав мовчав. Не мав він права лізти у родину з її «кухнею». Принаймні в цьому випадку. Тільки сподівався, що з часом цей біль мине. Але кого він обманював? Хіба відносини в його родині кращі? Батько тепер зі шкіри пнувся, як намагався налагодити стосунки. Ясна річ! Така посада! Маєток Пороховського та титул у нагороду дісталися. Тепер можна й сказати, що «що було, то загуло! Хіба ти мені не рідний?» А до цього усі п’ять років, доки Богуслав навчався, татусеві було зручно не згадувати про шостого сина, від якого користі – пшик.

— Не пожалієш? — спитав в Тоні тихенько, упіймавши розлючену дівчину біля самих дверей.

— Не знаю… — дівчину калатало, губи трусилися, а руки дрижали. Сварка з матір’ю виявилася болючіша, за погрози батька. Задумалася на мить та пошкандибала назад. — Мамо, якщо вирішиш все ж таки покинути батька, то тепер тобі буде куди піти. Ти не сама! Я знайду роботу, винайму житло. Ти теж працьовита. Вдвох не попадемо!

Жінка схвально хитала головою та дивилася на свою таку вже дорослу доньку. Таку самостійну! Мати сховала бешкетний погляд — наївна дитина! Навряд її пустять жити незрозуміло де. Та й працювати аби де не дозволять. Але точно не закриють у чотирьох стінах і не обрізатимуть крила. Навпаки, підтримають і допоможуть. Хіба можна бажати для власної доньки кращого?