Розділ 6

Чоловік стояв мовчки та поглядав на Тоню. Йому було б більше до вподоби, якби вони зустрілися внизу. Але той клятий Тихон все зробив через одне місце. З рештою, як робив завжди. А ганяти хлопця, немов поштового голуба, з черговим посланням Богуслав не став. Для його плану так навіть краще — чудовий спосіб проявити зацікавленість. Дівчата часто-густо приймали нічого не варті дії за широкі жести.

Тоня підвелася й чоловік здивовано підійняв брови — на відміну від більшості дівчат, вона ніби геть не збиралася зваблювати, чи хоча б сподобатися. Це було вперше, коли до нього на побачення вбиралися в штани, замість спокусливої сукні. Проте вже за мить, Богуслав змінив думку. Коли Кабаченко зачиняла за собою двері й повернулася до нього спиною.

— Куди ми йдемо? — спитала дівчина.

— Хіба дівчата не полюбляють сюрпризи?

— Хіба тут окрім мене є якісь інші дівчата?

Чоловік засміявся та підставив ліктя, щоб Тоні було зручніше триматися. Дівчина поклала вузьку долоньку на міцне чоловіче передпліччя. Глибоко вдихнула — знову це неймовірне поєднання льоду та хвої.

— Ми йдемо в парк розваг, — пояснював він, доки вони спускалися сходами. — Потім до ресторації.

— До якої? — Тоня залюбки пропустила б перший пункт. На відміну від більшості подруг, вона не вважала, що дівчина має їсти немов маленька пташка.

— До «Морської розкоші від Аврелія Фойєта», — Богуслав замовк в очікуванні реакції. Потрапити до цього закладу було неймовірно складно. Треба було бронювати столик за кілька місяців, але чоловік був постійним клієнтом і місце для нього знаходили завжди.

— Вечір обіцяє бути незабутнім… — промовила Тоня, проте в голосі дівчини того захоплення чоловік не почув.

Біля дверей гуртожитку вже стояв екіпаж і Тоня потягнулася до дверцят.

— Дозволь, я допоможу, — Богуслав обережно притримав дівчину за лікоть і відчинив двері.

Антоніна сіла й склала руки на колінах. Страшенно хотілося сказати, що подібна «допомога» зайва і історія її точиться з тих часів, коли дівчата фізично не могли відчинити собі двері. Через страшенно важкі, велетенські й незручні сукні. В ті часи тільки завдяки чоловікові, слугам або чималим тренуванням жінка могла потрапити всередину. Тепер такої необхідності нема. Але Тоня мовчала — чоловік старався. Маруся казала, що не варто зайвий раз розповідати, як треба, бо потім доведеться весь час все робити самій. Щось в цьому було, бо на баштані ніхто не робив за дівчину її роботу. Навпаки, бачили, що впоралася, і додавали ще.

Тим часом Богуслав вже сів за кермо.

— Готова?

Тоня хотіла відповісти щось на кшталт «я народилася готовою», але не встигла — екіпаж заревів й зірвався з місця. Дівчина поглянула на Богуслава — чоловічі губи розтяглися в задоволеній усмішці.

Паркувальний майданчик був майже повний і довелося зробити кілька кіл, щоб знайти вільне місце. Нарешті вони зупинилися.

— Сиди на місці, — ткнув у дівочий бік пальцем Богуслав, усвідомлюючи, що ця аж занадто самостійна дівчина зараз поткнеться виходити без підставленої чоловіком руки.

Як тільки Богуслав вийшов, Тоня закотила очі — вона й не збиралася лізти поперед батька в пекло. Раз вже сам усадив, то най сам і дістає. І якщо вже хоч собі не брехати, то дівчині все одно була приємна така увага. Незвична, часом ніби недолуга, але приємна. Іноді можна розслабитися і відчути себе не робітницею баштани, не адепткою магічної академії, не сильною та розумною, а сильною, розумною, проте тендітною та ніжною квіточкою.

Богуслав подав дівчині руку й та не відмовилася. Проте з цупких чоловічих пальців забрати долоню не дозволив. Так і повів до парку розваг, що заманював вогнями та жвавими мелодіями. Навіть на майданчику було чутно голосну музику, сміх й заполошні крики. Місто жило своїм вечірнім життям. Люди розважалися. Тоня б не здивувалася, якби їм зустрілася тут половина академії.

— Як пройшов іспит? — через кілька хвилин мовчання нарешті спитав Богуслав.

— Склала, — задоволено усміхнулася дівчина. — Видіння прийшло навіть швидше, ніж очікувала. І дуже чітке! Навіть не довелося роздивлятися ті візерунки з борошна та олії годинами.

— І що ж тобі привиділося? — Богуславу справді стало цікаво. Дівчина розповідала про свої досягнення із такою жагою!

— Ну, — зам’ялася Тоня на мить. Вона сумнівалася й не знала, чи варто про таке розповідати саме Закордонському. До жандармерії йти вона не хотіла, та й що вона їм сказала б? А от Богуславу чом би й ні? Відтепер то буде його клопіт. — Я побачила, що старий корпус академії купив і перебудував під власний маєток міністр освіти Гідеон Кузьменко. І запропонував взагалі закрити всі академії, як ті, які втратили доречність.

— Тобто твої передбачення — це не райдужні мрії про кохання, а серйозні видіння про політику та гроші?

— Звісно! — обурилася Кабаченко. — Гадаєш, якщо я — дівчина, то в мене замість мозку рожеві шмарклі?

— Вибач, вибач, раптом образив. — підняв обидві руки до гори Закордонський. Він справді бовкнув то й не подумав. І тепер запланований довгий вечір міг завершитися тут і зараз. Та щось у дівочому передбаченні його чіпляла. Він продовжував усміхатися, але раз за разом прокручував нові відомості в голові. — І що, ти розповіла про це Пороховському?

— Про що? — не одразу зрозуміла Тоня. А потім хлопнула себе по лобі. — А, ти про передбачення. Ти знаєш, ні. Не все. Тільки те, що побачила наш корпус відремонтованим та гарним.

— Чому?

— Не знаю, — стенула плечами. — Тоді те видалося правильним. Провидці часто недоговорюють. Щоб уникнути непорозумінь.

Богуслав на мить замислився. Дівчина була точно непересічна. І її серйозне ставлення до власних передбачень… Хоч це й не дивно, навіть він сам неодноразово чув про влучні прогнози талановитої адептки. Але дівочі слова його не просто зачепили. Це була напрочуд важлива інформація і було б чудово, якби він міг цим скористатися. Навчання в нього скінчилося, пропозицій безліч, але маючи корисні відомості ці можливості можна буде значно покращити. Треба йому обов’язково уважно приглядатися до навколишнього середовища.

Вони проходили повз невисоких гірок, проминули яскраву карусель, навіть атракціон з чашками, що кружляли у ритмі вальсу, залишився позаду.

— Ми просто проходимо парк наскрізь? — не втрималася й спитала Антоніна.

— Ні, просто йдемо до певного атракціону.

— Чим тебе ці не влаштовують?

— Занадто дитячі, — Богуслав нахилився до Тоні й голос його став схожий на чорний оксамит. — А ми ж з тобою вже дорослі…

Щоки дівчини почервоніли. Вона зрозуміла натяк, але розгубилась і не знайшлася одразу, що відповісти. Та що це з нею таке? Ніколи вона не губилася та й гостра на язик була. А як не бути, якщо брати та сусід спокійно жити не давали та постійно дражнили! Інколи Тоні навіть здавалося, що першим в її житті словом було «відчепися!». Але мама, звісно, розповідала інше.

Тим часом Богуслав задоволено посміхнувся. Він не думав, що зваблення зухвалої заучки виявиться геть легкою справою. Та, яка не залишала жодного випаду без відповіді, поряд з ним ніяковіла та белькотіла щось невпевнено. Він впорається навіть раніше запланованого часу.

Нарешті вони дійшли до найпопулярнішого серед молоді атракціону та стали в кінець черги. Тоня окинула похмурим поглядом залізні рейки, які своїми зигзагами, поворотами та завитками скидалося на заплутане мереживо сліпої майстрині з хворими руками. Або на шлях пияків з баштани до сільського шинка — такий саме дурнуватий та небезпечний.

— Ти колись каталася? — спитав чоловік і замість відповіді отримав невдоволений дівочий погляд. Черга рухалася досить швидко і вони мали сісти вже в наступний вагончик. — Зазвичай всі у захваті. Нам пощастило — зможемо сісти в першому ряді.

— Тобто просто цього страхіття було недостатньо?

— Ти що! Це ж найкращі місця.

«Гусінь» сидінь зупинилася перед ними й чи то перелякані чи то в повному, до оніміння й дурнуватого виразу обличчя, захваті люди відстібалися та вилазили на інший бік.

— Завантажуйтеся! — гукнув молодик у яскравій формі працівника парку атракціонів.

— Як кабачки у відро… — лізти в цей прилад для катувань Антоніна не дуже хотіла, але було страшенно незручно сперечатися. Як-ніяк чоловік старався, продумував. Ну, або просто скористався робочою схемою. Та бабуся завжди казала: не заважай чоловікові робити для тебе щось путяще, бо як будеш на нього гавкати, то доведеться самій гарувати.

Всі ремені безпеки та страшні залізні штуки, які притискали до сидіння, закінчувалися десь на поясі.

— Чому нас пристібають тільки знизу? — Тоню нарешті почало пробирати. Немов тільки зараз дівчина усвідомила, на що саме погодилася.

— Цього достатньо.

— А за що триматися?

— Нащо тобі то робити? — Богуслав переклав гаманець та всілякі дрібниці до кишені попереду. Туди ж відправилася сумочка. — Раптом буде лячно, ти завжди можеш взяти мене за руку. Або підняти руки догори й кричати «уііііііііі!»

— Уіііі? — недовірливо перепитала дівчина. — Ну, то вже як вийде.

Загуділа сирена й вагончик рушив. Він підіймався повільно вгору. Все, що залишалось внизу, ставало з кожною миттю меншим. Нарешті вони доїхали до самого верху й Антоніна зрозуміла, чому поціновувачі гострих відчуттів обирають перший ряд — під ногами була прірва. Ані рейок, ані взагалі хоч чогось, окрім десь далеко внизу доріжок та вогників, видно не було. Щось гупнуло й вони полетіли до гори дриґом.

Дівчина вчепилася однією рукою в невелику ручку попереду, а іншою — в Богуслава. Навіть не звернула уваги, за що саме вхопилася. Всередині все згорнулося в крижану кулю й впало кудись у шлунок. Заплющила очі, але так виявилося ще страшніше. Тож знову поглянула на цей світ. Але цей світ вирішив не дозволяти дівчині розслабитися — перегорнувся кілька разів, різко розвернувся, потягнув вгору на чергове коло. Вітер тріпав розкуйовджену зачіску, очі сльозилися. Здавалося, вона кричала. Що правда, ніяк не запам’ятовувалося, що саме. Підйом, переворот, різкий спуск, знову підйом.

Раптом рух уповільнився й розпатлана Тоня щасливо усвідомила — тортури скінчилися. Швидкоплинність цього атракціону було головною його перевагою, але життя перед очима промайнути все одно встигло.

— Ну, як? — Богуслав вже вийшов, забрав з кишені речі та подав Тоні руку. — Ти виглядаєш задоволеною.

— Не то слово! Цей жах скінчився. — ноги тремтіли. А пальці зводило після мертвої хватки й відчепити від ручки всі одразу було неможливо. Повільно, один за одним Тоня їх розгинала і тільки потім поклала досі скорчену руку в чоловічу долоню. — Як чудово, що ти вирішив спочатку мене покатати, а вже потім годувати.

— Чому?

— Врятував мене від сорому «посівати» перехожих неперетравленими крабами. Або чим ти там планував пригощати. — в горлі дерло й нестерпно хотілося води. Але краще гарячого вина з травами, хоч то зимовий напій і зараз його не знайдеш.

Чоловік стояв та дивився. Одну мить, потім іншу. Його обличчя кривилося, але Антоніна все ніяк не могла розібрати, які саме емоції його захлинають. Повз пройшов молодик — його трохи хитало, в очах майоріла паніка й трошки істерики.

— Краби з неба… — просипів молодик та пошкандибав собі далі. Деякий час було чутно його бурмотіння. — Ви знаєте, скільки ті краби коштують, щоб ось так бездумно харч метати?

Спочатку губи Богуслава розтягнулися в один бік й вирвалося мугикання, а вже за мить чоловік склався майже навпіл та почав реготати. Він хитав головою, плескав себе по колінах та витирав очі.

— Господи, це дійсно зараз з нами відбувається? — спитав, коли нарешті зміг розігнутися.

— Ясна річ. Цей вечір точно б запам’ятався нам обом, якби комусь на капелюшок прилетіло…

— Не продовжуй! — зупинив дівочу теревеньку. — Очевидно, кататися ти більше не маєш бажання?

— Ви неймовірно спостережливий, пане Закордонський, — усміхнулася Тоня з полегшенням.

 Богуслав підставив лікоть, дочекався, коли Кабаченко за нього вхопиться та повів у бік ресторації.