Розділ 2

Дівчата зібралися у Тоні в кімнаті й обговорювали останні плітки. Хіба можна змовчати, як на випускний бал приїде міністр освіти Гідеон Кузьменко та сам князь Семен Потороченко із дружиною Юстиною. Звісно, ані міністр ані князь цікавості не викликали, а от молодий княжич Федір цілком.

— Тоню, погадай мені! Ну будь ласочка! — склала Маруся долоньки в молитовному жесті. — Краще за тебе майбутнє не бачать навіть провидці з п’ятого курсу!

— І мені! — підхопила Лариса.

— І мені, і мені! — загомоніли дівчата.

— Та чи ви подуріли всі? — спалахнула Тоня та перекинула важку руду косу з плеча на плече. — Я ті кляті кабачки смажити буду до світанку! І щоб що?

— Ну, як що? — забелькотіла Маруся. Дівчина зашарілася, схилила додолу темні, схожі на тернові ягідки очі, жужмила кінчик довгого чорнявого хвоста. Якби Тоня не знала подругу, то могла б повірити, що та дійсно стидається просити про передбачення. — Може для когось з нас княжич — доля, в книзі буття написана.

— Ага, — мугикнула Тоня, — на олії в пательні.

— То що, поворожиш? — з надією спитала Лариса.

— Для всіх одразу. — відрізала юна провидиця. — Чимчикуйте по кабачки.

— То ми вже й принесли все. — Маруся потягла вишитого рушника і з кошика один за одним почали з’являтися кабачки. Дівчина тим часом виставила велику пляшку. — І олійка ось. Найкраща! З батьківської маслобійні.

— А я муки принесла, — Лариса дістала мішок кілограмів на п’ять.

— Подивлюся те, що взагалі ті танці нам принесуть. Окремо на кожну смажити кабачки не буду! — Тоня поглянула на все це багатство та похитала головою. Вочевидь подруги добряче підготувалися. Але не на ту нарвалися — це стільки часу витратити! Та, і якщо зовсім чесно, то вона ненавиділа готувати. Але що поробиш, як магія проявлялась тільки в такий, не зовсім звичний спосіб.

Тоня навіть не сподівалася, що дар прокинеться. В їхній родині щось схоже на магію було тільки в бабусі. Але Антоніна Тихомирівна була травницею та цілителькою. Дівчина не була певна, що хотіла б лікувати страшні хвороби — як би благородно це не було, — але навіть в страшних снах не могла уявити, що з усього розмаїття чародійських вмінь, вона отримає кулінарію в якості інструменту.

Дівчина згадала, як сперечалася з батьками й вимагала дозволу навчатися в академії. Вся родина працювала на баштані, яка приносила чималий дохід, хоч і потребувала постійної виснажливої праці. Батько страшенно не хотів відпускати на п’ять років вправну — і безкоштовну! — робітницю. Мама встала на захист, сказала батькові, що вони мають дати донці можливість жити краще за них, дати змогу знайти себе та своє місце в цьому світі. Батько чинив спротив, але останній аргумент «в академії вона може зустріти заможного жениха й допомагати всій родині!» переконав хазяйновитого впертюха.

І ось на кухні гуртожитку дівочі руки робили вже звичну справу. Мили кабачки, різали на однакової товщини шматочки. Пательня вже грілася, олії Тоня не пошкодувала. Насипала борошна у неглибоку тарілку та почала обвалювати кабачки, виклала у розпечену олію. Кухня заповнилася шкварчанням та тихою піснею. Доки ворожила, юна чаклунка завжди підспівувала.

 

Кабачки ви мої, кабачочки,

Розкажіть, що чекають від мене дружочки

Що для подруг доля готує?

Що буде спіткати їх і що врятує?

Чи вдадуться танці та залицяння?

Чи цей рік знову залишиться без вінчання?

Може на когось радість чекає?

Може біда, а вона то не знає?

Кабачки ви мої, моя доля,

Покажіть, наче мару в розпеченім полі.

 

Нарешті страва добряче підрум’янилася і дівчина поскладала посмажені шматки у горщик. Погасила вогонь під пательнею та вдивилася в олію. Борошно вирувало, звивалося в малюнки та силуети, складалося у візерунки квітів. Перед очима попливло й Тоня провалилася в тонкий шар передбачень.

Велика зала в старому корпусі, як і завжди, була напівтемною, освітленою хіба що гасовими лампами та кількома факелами по кутках. Підлога була засипана камінням. Й натовп стояв із переляканими обличчями. Музики не грали, тільки озиралися навколо й намагалися скласти інструменти до чохлів. Сама Тоня на все це дивилася звідкись знизу. Точно, вона сидить на підлозі в незнайомій сіро-рожевій сукні. Її нога кривавить. А посеред зали стоїть міністр освіти і щось промовляє. Що саме — дівчина розібрати не могла. Бачила тільки, як рухаються тонкі губи.

Раптом почувся крик і на середину зали, розштовхавши людей, вивалилися два чоловіки. Хтось почав підвивати тоненьким дівочим голосом, проте чоловіки не зважали — вони вовтузилися, наносячи важкі удари один одному. Нарешті молодший зробив хитру підсічку й повалив суперника на підлогу.

— Тримайся від Тоні подалі, зраднику! — прохрипів той, що лежав на підлозі.

— На відміну від тебе, цапе ти душний, я її дійсно кохаю.

З жахом Антоніна зрозуміла, що билися її викладач передбачення Артемій Пороховський і вискочень з п’ятого курсу Богуслав Закордонський.

Дівчина виринула з видіння. Вона лежала на підлозі, а навколо скупчилися дівчата. Зазвичай вона не провалювалася у передбачення так глибоко. Останній раз вона втратила свідомість два роки тому, коли дар вперше відкрився і вона не знала, що сталося.

— Тоню, як ти? — поряд сиділа Лариса та тримала Антоніну за руку. — Голова болить? Паморочиться? Нудить? Постривай, в мене є зміцнююча настоянка, ми тебе швиденько піднімемо на ноги.

— Не треба, — прохрипіла Тоня, — я в порядку.

— Ну, що ти побачила? — загомоніли дівчата, тільки-но зрозуміли, що подрузі нічого не загрожує. — Було щось цікаве?

— Можу сказати одне, — Тоня нарешті підвелася, потягнулася та сіла на стілець. — Нудним бал не буде.

— І все? — розчаровано простягнула Маруся. — А що конкретно не дозволить нам сумувати?

— Ну, ви точно не залишитесь самі і будете танцювати з файними хлопцями.

— І все? — брова Лариси недовірливо піднялася. — А ти? Ти теж будеш танцювати?

— Я, дівчата, буду дивитися, як тузяться Пороховський із Закордонським. — широко усміхнулась Тоня, але в подробиці подруг посвячувати не стала. Може, то й не справдиться. Передбачення — річ вибаглива та мінлива, в багато чому залежить від самих людей, чи справдиться то, чи піде іншим шляхом. — Добре, втомилася я щось. Прибирайте, а я спати.

Дівчата загомоніли, хтось навіть сказав, що це нечесно! Адже забруднила все Тоня, а прибирати їм?

— Шшшш! — шикнула на невдоволену Маруся. — Якщо вона й прибирати сама буде, то ніколи нам ворожити не стане. Нас багато — здужаємо швидко.

Тоня всміхнулася та попленталася до кімнати. На відміну від багатьох гуртожитків, в цьому для кожного адепта була окрема кімната. Що правда, поділ на чоловіче та жіноче було умовним. Будівля на два під’їзди. Один чоловічий, один жіночий. Весь перший поверх — спільна велика кухня та кімната для відпочинку або навпаки для навчання з невеликою, проте змістовною бібліотекою. Звісно, в академії була повноцінна столова для адептів з триразовим харчуванням, але молодь — люди постійно голодні. Та й для кулінарних магів, хоч зараз в академії така лише одна, необхідне місце, де вони можуть спокійно практикуватися.

Біля сходів Тоня ніс до носа стикнулася з високим чоловіком. Хлопцем чомусь вона не могла назвати навіть подумки. Дівчину огорнув морозний аромат — ніби хвоя та крига сплелися у пристрасному танку. І хоч Тоня була виснажена, але все одно підвела голову та поглянула на перепону. На неї дивилися такі ж холодні, як і аромат, сірі очі.

— Чи пані не може дивитися, куди йде? — хрипкий голос спитав тихо.

— Чи пан не може дивитися, куди йде і не плентатися під ногами у стомленої пані?

— Справедливо, — чоловік усміхнувся та вклонив голову у привітанні. — Прошу вибачення за свою незграбність. І дозвольте представитися — Богуслав Закордонський.

— Я знаю. — Тоня споглядала на місцевого улюбленця й думала, що парубок невловимо скидається на тхора: такий саме вертлявий та слизький. Так викручуватися й підлаштовуватися під обставини ще вміти треба! Від холодної зневаги до теплої привітності за один удар серця чи подих. Звісно, вона багато про нього чула. Та скільки дівчат з усіх курсів прибігали до неї, щоб дізнатися свою долю з Богуславом! Одначе, після кількох влучних передбачень в стилі «він кине тебе за кілька днів і зробить це привселюдно», черга охочих значно поменшала і згодом взагалі скінчилася. От тільки дівчина нікому не зізнавалася, що й сама половину першого курсу тихенько зітхала, позираючи на місцеву зірку, й серце в грудях навіжено калатало. — Можна без реверансів і на ти.

— Ти так і не представилася.

— Антоніна Кабаченко, — дівчина закотила очі.

— О! Кулінарка-провидиця. Радий знайомству.

— Навзаєм, — Тоня вичавила усмішку та стала підніматися сходами. Вона дійсно страшенно втомилася. В голові й досі плавав туман і нога підвернулася, але Тоня встояла.

— Я проведу тебе до кімнати, Антоніно? — чоловік в два кроки наздогнав дівчину та підхопив під лікоть.

Тоня зазирнула в сірі очі і раптом згадалося «на відміну від тебе, я її дійсно кохаю…». Серце в грудях забилося сполоханою пташкою. Згадалося, як було боляче через його чергову «перемогу». Вона навіть плакала (ясна річ, приховуючи це від усіх), коли черговою його обраницею стала одногрупниця. Довго вони разом не були, що ні для кого не виявилося дивиною. Проте дізнатися, що саме сталося, Тоня не змогла — одногрупниця кинула академію одразу після розриву і спілкування було припинено. І кабачки, немов спеціально, нічого не показували, хоч Тоня й жарила їх більше разів, ніж на вступних іспитах. Але те захоплення ніби минуло, за час літніх канікул робота на баштані розчинило у важкій праці це недоречне кохання. Тепер воно залишалося легким та трошки кумедним спогадом. На додачу з початком другого курсу до академії приїхав новий викладач — значно приємніший і без шлейфу з розбитих дівочих сердець. Принаймні, відомих адепткам академії.

Зараз же Тоня дивилася в обличчя Богуслава: на пухкі губи, які ледь торкнулася усмішка. На кольору криги в ночі очі, що допитливо позирали на неї в очікуванні відповіді. На русяве волосся, розсипане широкими плечами. На неголені щоки, які додавали виразності підборіддю й робили чоловіка старшим на вигляд. Він був дійсно красивим і легко було зрозуміти дівчат, які так необережно пірнали в почуття до цього звабника. В грудях піднімався вир невідомих до цього дня переживань. Навіть через рукав сукні Тоня відчувала гарячий дотик сильної руки.

Вони так і стояли на верхній сходинці. Він — в очікуванні відповіді. Вона — розгублено.

— То як? ­— нарешті спитав Богуслав і Тоня ніби отямилася.

— Та вже якось сама дійду. — висмикнула ліктя із цупких пальців. — Дякую, що не дав упасти.

— Як бажає чарівна пані, — усміхнувся він ще ширше та підняв обидві долоні ніби кажучи: все, не чіпаю.

Сходи розходилися в різні боки. Дівчина кивнула та повернула праворуч. Хлопець повільно покрокував слідом.

— Ми ж ніби домовилися, — кинула Тоня через плече.

— Ми домовилися, що я не буду тебе проводжати. — за спиною почувся смішок. — От я і не проводжаю. Гуляю собі. А раптом ти вирішиш звернути собі шию на сходах, то зможу вчасно підхопити.

Далі вони шли мовчки. Кімната Тоні була на верхньому п’ятому поверсі і кожен крок здавався все важчим. Та що з нею таке? Чи могло її так виснажити видіння? Богуслав слідував за нею аж до самої кімнати. І тільки коли вона завмерла з ключем у долоні, вклонився та, побажавши солодких снів, легким кроком зник на сходах.