Розділ 14

Так гуртожиток не пожвавлювався навіть в часи найскладніших іспитів або в перші дні навчального року, коли новачки не знали що і де та носилися навіженим табуном.

Сьогодні ж здавалося, що обезглузділи взагалі усі. Дівчата бігали від кімнати до кімнати. Хтось шукав резинку чи шпильку — ну ж бо без цього зачіска не вийде. А хтось, через нервування, відірвав шмат святкової сукні і, пересилюючи приступи паніки, вишукували голки з нитками або майстринь, які змогли б це виправити швиденько й щоб було непомітно. Воно й не дивно — не кожного року до академії  на останній бал навчального року приїжджає князь із родиною. А там княжич неодружений!

Тоню загальна істерія не оминула. Але не через титулованого холостяка. Коліна дрижали, адже вона мала прийти до святкової зали під руку з викладачем. Це буде шоком для всіх. Пересудів буде стільки, що чи не вперше за два роки Тоня була щаслива —завтра треба повертатися додому.

Трошки заспокоювало, що суконь було аж три і, раптом що, можна було швидко перевдягнутися. Проте вганяли в сум підбори. Так, в Тоні ці туфлі вже кілька років, але куди їй було їх носити? На заняття? Недоречно! В місто на прогулянки? Незручно! На танці вона не ходила.

А ще вона боялася… Побачити Богуслава з іншою. Ясна річ, не їй про таке казати — сама не одна буде, але побачити поряд з ним Ларису! Чи якась інша буде кружляти в його обіймах під час танців. Жах! Як вона зможе змусити себе не звертати на це уваги й просто насолоджуватися святом?

Дівчина позирала на три сукні. Вибір вона зробила давно, але все одно сумнівалася. Туфлі до ніжного шифону не пасуватимуть, а приміряти разом Тоня чомусь так і не наважилася. Вона сукню Офеліі взагалі не вдягала. Сама не знала — чому. Мабуть, настав час саме зараз.

Антоніна взяла неймовірного вигляду довгу сукню й нарешті натягнула на себе. В кімнаті немов посвітлішало й засвітилося золотавими промінцями. Незчулася, як із дзеркала на неї поглядала віддалено знайома красуня. На одне плече, з високою талією та неймовірним кольоровим поєднанням, сукня робила Тоню схожою на богиню сивої давнини. Коса немов сама собою розсипалася водоспадом рудих локонів по плечах, золоті прикраси-гілочки магічним чином з’явилися у волоссі та на зап’ястках. Обличчя засяяло, губи стали червоніші, а вії та брови виразніші. Навіть взуття з’явилося! Сандалі на низькій ході, м’які та майже невагомі із довгими стрічками, що оплітали литки.

— Оце ти даєш, Офелія! — видихнула Кабаченко. Звісно, вона розуміла, що дівчина — майстерна кравчиня. А як інакше можна було створити сукню без примірок, доки клієнтка валялася безтями на підлозі? Але Тоня не очікувала, що до сукні в комплект входив магічний образ. Вона почувалася дівчинкою з казки, яку на танці збирала фея-хрещена. Зітхнула гірко — годинник ще не б’є північ, а Тоні вже шкода перетворюватися на звичайну людину.

Тягнути було вже нема куди — чомусь не хотілося, щоб Артемій зайшов до кімнати. Дівчина взяла невеличку сумочку-вузлик та вийшла з кімнати. Біля дверей зіткнулася з Марусею. Та теж причепурилася і цегляно-червона сукня чудово підкреслювала і темне волосся у високій зачісці, і карі очі, і смагляву шкіру, надаючи їй загадкового мерехтіння.

— Оце ти даєш! ­— Маруся аж рота відкрила, побачивши подругу.

— Я те саме сказала про кравчиню. Та й про тебе.

— Неймовірно! В Артемія буде серцевий напад! — хижо посміхнулася подруга й додала: — І в Богуслава. Най подивиться, кого так і не добився.

Тоня лише очі закотила — Маруся така Маруся. Але почуватися от такою, по-справжньому гарною, їй подобалося. Дівчина ніколи не вважала себе красунею: ніхто ніколи їй такого не казав. А на красиві речі чи дієві засоби потрібні були кошти, які ж звісно «краще витратити на добрива, насіння чи зайві три куби води для поливу.» Можливо через це Тоня вчилася весь свій час і нікому не спускала насмішок. Перше, щоб було чим пишатися, друге, бо краса — не найголовніше.

Під невеселі думки Тоня не помітила, як вони з Марусею опинилися в холі гуртожитку. Там на них вже чекали. Микола вклонився незграбно й простягнув руку партнерці по танцях. Пан викладач стояв й не рухався. Ані вітання, ані укліну. Жодного слова. На чоловічому обличчі був такий вираз обличчя, наче йому дійсно за мить стане кепсько. Хіба що закам’янілі вилиці видавали нервування.

— Пане Пороховський, — втрутилася в ці переглядини Маруся, — хіба у Вас мову відібрало?

— Маруся! ­— Тоня шикнула на подругу. А тим часом Артемій вже усміхався. Він вишукано вклонився й поклав в долоні Антоніни квітку-браслет зі стрічками насиченого бордового кольору. Сперечатися Тоня не стала й закріпила квітку на зап’ястку. Ця прикраса чудово б пасувала до іншої, першої сукні, але не до образу від Офелії. Проте гармоніювала із «метеликом» на шиї викладача.

— Ти неймовірно виглядаєш! ­— Пороховський підніс руку Тоні до губ й залишив на ній короткий та на диво прохолодний поцілунок. Після підставив дівчині лікоть і повів до виходу.

— Дякую, — зашарілася дівчина, почуваючись ніяково і не знаючи, що відповісти. Що він теж гарний? Від чоловіка пахло важким солодкавим ароматом. Цікаво, чи він не хотів свій по-місячному холодний образ зробити теплішим за допомогою такого запаху?

Цього року бал вирішили влаштувати у старому корпусі й Тоня з Артемієм повільно йшли до нього алеями. Вечір вже спустився й на деревах запалали маленькі ліхтарики. Дівчину тішило, що для танців обрали саме бальну залу, їй вона завжди здавалася створеною спеціально для танців. Дівчина похитала головою. Для чого, як не для танців, створювалися подібні приміщення?

— Ти знаєш, що на святі будуть присутніми сам князь та міністр освіти? — припинив нарешті мовчання Пороховський.

— Важко було не дізнатися, — стенула плечами Тоня. Було тепло, але чомусь хотілося надягнути кофту. Сукно костюма Артемія неприємно дряпало шкіру. А ще вона ніяковіла і не знала, як поводитися. Як би там не було, а він досі її викладач і Тоні весь час доводилося підбирати слова. З Богуславом було легше. — Усі дівчата обговорювали — це було чи не найголовнішою новиною і приводом для повернення з дому.

— Тебе це теж бентежить?

— Звісно. Я ніколи не бачила живого князя.

Артемій дивно поглянув на неї та усміхнувся. Тоня подумала, що мертвих князів вона теж не бачила, але вирішила вголос про те не казати.

— Я тебе представлю його світлості, — Пороховський погладив дівочу руку, а в тої все похололо всередині. Не від доторку, від усвідомлення, що вона (дівчинка з баштани) сьогодні буде якщо не розмовляти з правителем держави, то точно стоятиме перед його очима. Чомусь такі можливості вона не розглядала, коли вирішила погодитися прийти з викладачем.

Чим ближче вони підходили до старого корпусу, тим більше людей вони зустрічали й тим більше здивованих поглядів Антоніна на собі відчувала. Вдягнути щось повністю закрите з кожною миттю хотілося все більше.

Бальна зала була заквітчана та прикрашена різнокольоровими шовковими стрічками. Встановлені крісла для князівської родини поки що пустували і Тоня тому не була здивована. З книжок дівчина знала, що люди такого штибу не приходять, а з’являються перед очі захопленого натовпу.

Тоня помітила його раптово. Не шукала, не видивлялася серед натовпу, але очі самі пособі наштовхнулися на широкі плечі, обтиснуті сірим піджаком, на зав’язане у хвостик волосся кольору спілого жита. Чоловік немовби відчув погляд, а може, так само як і Тоня, відчув і знав, куди треба дивитися. Богуслав розвернувся й вперився поглядом навіть не в саму дівчину. Його увагу привернула долоня Антоніни, що досі лежала на лікті Пороховського. Руки чоловіка стиснулися й заіскрили, підборіддя, окреслене кількаденною щетиною, загострилося, а очі перетворилися на темряву космосу, без жодного натяку на сірий.

Кабаченко роззирнулася — з ким же він прийшов? Дівчина помітила Ларису, але та стояла, вчепившись в якогось худорлявого хлопака з третього курсу, і лишень вище задирала носа. Не з нею… Тоді ж хто його супутниця? Поряд з чоловіком крутився тільки Тихон Безклепченко, але з нього супутниця виходила кепська. Тоня тихенько захихотіла, уявлячи, як Тихон витанцьовував перед Закордонським, щоб той взяв його із собою.

— Що тебе так розвеселило? — прошепотів на вухо Артемій і дівчина сіпнулася.

— Ви мене налякали, пане Пороховський, — натужно усміхнулася Тоня. Проте вирішила пояснити свій сміх. Хоч якось. — Просто уявила на мить, як танцюватиме Безклепченко.

— Ти бачила раніше?

— Тільки чула відгуки й враження, — Тоня знову захихотіла. — Але на власні очі побачити не пощастило.

— До речі, — викладач нахилився ще ближче, — оскільки ми сьогодні вийшли за межі відносин наставник-учениця, то звертайся до мене Артемій та на ти.

— Добре, — кивнула головою, але поки не розуміла, як себе пересилити.

На середину бальної зали вийшов ректор і гості розступилися. Пороховський відвів Антоніну до Марусі з Миколою, а сам встав позаду голови академії, поряд з іншими викладачами. Він повернеться по неї, коли промова скінчиться.

Пан Людкевич натхненно розповідав історію академії, згадував видатних випускників та хвалив сучасних адептів за жагу до знань та спрагу до навчання. Викладачі схвально кивали, а по залу часом проносилися смішки — а як же, адепти прямо обожнювали вчитися!

Потім ректор привітав випускників, побажав щасливої дороги в доросле життя й знайти своє місце в цьому світі. Обличчя адептів по-трохи скисали: Людкевич упіймав хвилю натхнення і міг говорити годинами. Проте його перервав розпорядник церемонії, запрошений спеціально для цього вечора. Він тричі грюкнув велетенським посохом та заволав:

— Його Високість князь Семен Потороченко з дружиною княгинею Юстиною та сином княжичем Федором. А також міністр освіти Гідеон Кузьменко.

В залі повисла тиша, хіба що дівчата шепотілися й витягували шиї, щоб краще розгледіти молодого спадкоємця. Першими у розчахнуті двері увійшли князь із княгинею. Семен був затягнутий в похмурий чи то костюм чи то мундир темно-сірого кольору. Немов на противагу  чоловікові, Юстина обрала для балу жовту сукню. Таку яскраву, що перетворювала жінку на екзотичну пташку. Тоні ж подумалося, що ще трошки, й сукня скидалася б на перезрілого гарбуза. Та хто Кабаченко така, щоб засуджувати смаки правительки?

Тільки Федір видавався більш людяним та вільним. Його коричневий, кольору шоколаду, костюм сидів на парубкові немов влитий. Він зухвало оглядав принишклий натовп і, зрештою, зачепився поглядом за Антоніну. На губах хлопця з’явилася усмішка і княжич, підморгнувши дівчині, попрямував далі.

Дівчата поряд почали перешіптуватися та кидати на Кабаченко заздрісні погляди. Маруся штрикнула Тоню в бік та пограла бровами.

— Та ну тебе! — шикнула на подругу. — Тут хоча б з цими двома розібратися.

— Ніхто тобі не заважає придивитися до третього, якщо з цими двома суцільний клопіт.

— А то я не знаю, як молодики з вищого світу задурюють голови юним селючкам, а потім кидають! — обурилася Тоня. Вона спостерігала, як викладачів разом із ректором відтіснили вбік, звільняючи простір для правлячої родини. Артемі, щоправда, за партнеркою йти не поспішав.

— А ти планувала вискочити за Федора заміж? — не зупинялася Маруся.

— Звісно, що ні! Ми не знайомі. А навіть якби були, то таке весілля може статися хіба що в казці.

— Ну, то й нема про що розмовляти! Насолоджуйся танцями, а далі буде видно.

Князь вже закінчив привітання й всівся на заздалегідь приготоване крісло. Поряд з ним в таке саме крісло присіла й Юстина. Княжич стояв за спиною батька. Міністру присісти не запропонували.

— Навіть кульгавого стільчика не дали, — Маруся сховала посмішку за сумочкою. Вона не одна не дуже поважала Гідеона, багато адептів з різних академій були обурені політикою, що проводив чоловік.

— Запрошуємо відкрити святковий бал княжича Федора, — заволав розпорядник, — оркестр, вальс!

Хлопець кивнув чоловікові у лівреї та покрокував через всю залу до колони, біля якої стояли Тоня з Марусею. Не дійшовши кілька кроків, зупинився, схилив голову та простягнув руку до Антоніни.

— Панно, дозвольте запросити Вас на танець.

Тоня не могла поворухнутися, тільки відкривала та закривала рота. Маруся штовхнула подругу в спину й та отямилася.

— Ну, от чому завжди вона? — неначе здалеку почувся голос Лариси. Тоня кинула на колишню подругу злий погляд і зробила кілька кроків на зустріч княжичу. Присіла у незграбному реверансі, як читала в одному з романів, та вклала пальці в чоловічу долоню. Він лагідно їх стиснув і потягнув Тоню ближче до себе. Залунала музика і дівчину почало підтрушувати.

— Ти вмієш вальсувати? — відкинув офіціоз та тихо спитав Федір так, щоб ніхто інший не зміг почути.

— Ні, — здавалося, що Тоня почне зараз плакати. Вона не могла відмовити, це було б страшенним скандалом, але й танцювати не вміла. Принаймні не вишукані танці. На думку батька, дівчина мала розбиратися в сортах кабачків, яких було безліч, та у видах гарбузів. Танці, музика чи малювання були марною тратою часу і грошей — все це, на думку родителя, краще було вкласти в баштану. Та насправді, Тоня й не підозрювала, що вміння танцювати може колись їй знадобитися.

— Тоді доведеться довіритися партнеру, — усміхнувся й почав рахувати: — раз-два-три, раз-два-три. Не затискайся. Раптом спотикнешся, я втримаю.

Тоня вчепилася в плече та долоню княжича мертвою хваткою. Рахувала разом з ним і десь на третьому колі виходити стало не так вже й погано. Дівчина навіть почала отримувати задоволення.

Музика звучала голосніше з кожною миттю, ритм прискорювався, Кабаченко навіть не помітила, як одна з колон раптово почала завалюватися всередину зали й мала впасти якраз на них. Федір намагався пригальмувати, але їх несло по начищеному паркету і вони, зробивши кілька кроків, зупинилися під самою колоною. Хлопець відштовхнув Антоніну в бік, але сам втекти не встигав.

Щось розірвалося, потягнуло димом і колонна щебневим дощем розсипалася підлогою. Закричали люди, князь із дружиною підскочили та хотіли бігти, проте бальна зала заповнилася князівською охороною, оточивши правителів, декілька чоловіків побігли до Федора, який сидів посеред каміння і отримав хіба що кілька подряпин. Тоня намагалася підвестися, але не змогла — ногу зачепило шматком і ступити було боляче. Та все одно, вона більше злякалася, ніж постраждала.

Цілителі оглядали княжича, а той лише відмахувався і все бурмотів: перевірте дівчину, перевірте дівчину.

— Здається, це кращий доказ того, що неможна використовувати старі будівлі для навчання, — коли зала трошки заспокоїлася, промовив міністр освіти. — Сьогодні могла б статися страшно трагедія! Безневинна адептка могла зазнати чималих травм. Ба більш! За малим не загинув спадкоємець княжич Федір! Тож перед лицем князівської родини, ректором академії, викладачами та адептами заявляю: я закриваю цю будівлю, як аварійну й забороняю академії використовувати її у будь-яких цілях.

Люди перешіптувалися. Більшість схвально кивали. Не дивлячись на нелюбов до Гідеона Кузьменко, всі погоджувалися із міністром — сьогодні могла статися справжня трагедія.

Раптом почувся злий крик і на середину зали, розштовхавши людей, вивалилися два чоловіки. Хтось почав підвивати тоненьким дівочим голосом, проте чоловіки не зважали — вони вовтузилися, наносячи важкі удари один одному. Тоня дивилася на бійку широко розплющеними очами — вона це вже бачила! У передбаченні кілька тижнів тому! От зараз Богуслав мав повалити Артемія… Немов почувши дівочі думки, чоловік зробив хитру підсічку й Пороховський гепнувся на підлогу.

— Тримайся від Тоні подалі, зраднику! — прохрипів викладач.

— От тільки не треба розповідати байки про всеосяжне кохання до юної адептки!

— А що, голова «Спілки затятих спокусників» вважає, що Кабаченко заслуговує тільки на дурнуватий спір?

Тоня похитала головою — чудово, що про те парі вона дізналася раніше, сьогодні її таке одкровення б добило.

— Вона заслуговує всього найкращого і навіть трошки більше, — заволав Закордонський, перемежаючи слова зі стусанами.

— Тож, — увернувся від чергового тичка Артемій. Волосся його злиплося та втратило місячний колір, костюм теж був брудний і частково поскубаний. — Не такі ми з тобою і різні. Обидва вподобали дівчину.

 — На відміну від тебе, цапе ти душний, я її дійсно кохаю.

Богуслав ще щось кричав, але Тоню вже поклали на ноші й виносили із зали.

— Стривайте, — сіпнулася було вона, але підвестися їй не дозволили.

— Вам треба до лікарні. — гримнув на неї князівський цілитель. — Плітки вам завтра подружки принесуть.