Розділ 16

— Ти уявляєш, — волала Маруся, а Тоня кривилася. Нога майже не тривожила (принаймні поки її не чіпаєш, та й князівські цілителі свою роботу виконували зовсім непогано), а от голова просто розколювалася. Гримаси Тоні від подруги не приховалися. — Не кривися! Краще послухай!

— Краще одразу мені скажи, що саме трапилося! — перервала Антоніна. — І як так вийшло, що колонна розлетілася на шматки? Академію закриють усю? Чи тільки старий корпус? Княжич цілий? Бо я бачила, що наче цілий, але раптом його якимсь шматком добряче приклало?

— Всі живі, — Маруся всілася на ліжко до Тоні, — але так буде недовго.

— Що? — підхопилася й скрикнула (бісова нога! І голова.). — Хтось постраждав? Артемій? Микола? Богуслав? Князя зачепило?

— Здається, це тебе зачепило! — гримнула подруга. — Дай розповісти! Будеш слухати чи ні?

— Буду… — набурмосилася Тоня. Їй здавалося, що вона в тій клятій лікарні цілу вічність, а не дві доби. Першу дівчина спала. Лікарі обдурили в одному — наступного дня ніхто до неї з новинами не прибіг. І воно не дивно, адже нікого не пускали. А от коли Тоня добряче відіспалася, то не знаходила собі місця, накручуючи себе і вигадуючи якісь зовсім дикі варіанти розвитку подій.

— Не пощастило Артемію, і ні, його не зачепило, там інша історія. Міністру освіти та Тихону теж нічого доброго не світить.

— Видатному танцюристу?

— Так, йому. Слухай далі.

Вже за п’ятнадцять хвилин Антоніна була в курсі всіх подій. Принаймні тих, які можна було розголошувати. І зовсім трошки новин, які були відомі виключно вузькому колу та безпосередньо причетним. Маруся страшенно тішилася, що Микола от вже третій день вважається їй за пару — хлопець був цінним джерелом пліток. Отже вона була хоч одним пальчиком, та все ж обізнана у державній таємниці.

— Не можу повірити, що кнур-Артемій планував мене скалічити! — Тоня просто палала від обурення. Була б на те її воля, вона б сама пришибла викладача й залицяльника тою колонною. Бажано, до смерті. — Мало мені було батька, який вбачає в мені виключно безкоштовну робочу силу. То мені ще й залицяльник-покидьок дістався! Допоможи мені підвестися!

— Куди ти зібралася, недолуга? — Маруся окинула подругу жалісливим поглядом. Звісно, така новина була для Тоні ще болючіша, ніж спір Закордонського. — Якщо задумала вбивство срібнокосого покидька, то доведеться все добряче продумати. Він за ґратами і навряд звідти вийде. Хіба що на шибеницю. Але ти ж саме цього і бажаєш.

— Дівчина в мені каже, що я маю бути милосердною, — закотила очі Тоня, — а от робітниця баштани — щоб він сконав якомога скоріше.

Дівчата зареготали. Проте за мить, після короткого стуку, до палати увійшли цілителі та лакей її світлості княгині Юстини.

— Вельмишановна панна Кабаченко, — схилився у низькому укліні лакей. — Її світлість бажає Вам якнайшвидшого одужання. Після огляду лікарів, екіпаж княгині Юстини до ваших послуг. Вас відвезуть додому. Чи потрібна вам допомога у пакуванні речей.

— Панна Кабаченко безмежно вдячна її світлості за турботу, — Тоня не встигла рота відкрити, як подруга вже втрутилася. Дівчина зиркнула на Марусю, але казати, що це до неї зверталися, тож і відповідати їй, при чужих людях не стала. Але Бокарева зробила вигляд, що не помітила осудливого погляду й продовжувала. — Речі Антоніни вже зібрані і їх можна завантажувати до екіпажу.

— Усі мої речі? — заволала Тоня. — Мене що, виключили з академії?

— Звісно, що ні. Я склала твою валізу, все інше залишилося на своїх місцях.

— Дякую, — тоня трошки заспокоїлася.

— Ходімо, шановний, — звернулася Маруся до лакея. — Я допоможу, доки панну будуть оглядати.

Вже за п’ятнадцять хвилин Тоня знала, що вона на шляху до повного зцілення і може спокійно повертатися додому. Лікарі радили утриматися від фізичних навантажень ще протягом тижня. Кабаченко мугикнула та сумно усміхнулася. Тиждень нічогонеробства вдома? Дуже смішно. Але робити було нема чого, очевидно, що її ввічливо, але цілеспрямовано відсилали подалі від місця майже трагічних подій.

— Ти не поїдеш зі мною? — в очах Тоні засяяла крихка надія.

— Може за кілька тижнів завітаю. — Марусі на мить стало незручно. Проте вона справді не мала можливості супроводжувати подругу додому. Та й чудово розуміла, що нічим їй вдома не зарадить. А вже по приїзді Тоня геть забуде думати про гостей і намагатиметься зробити все, аби ніхто не приїхав і не побачив, як дівчина живе по-справжньому. — Напиши мені, як приїдеш.

Екіпаж рушив і Маруся відправила подрузі повітряний поцілунок.

Додому не хотілося. Тоня вдивлялася у знайомі пейзажі, які пролітали повз вікна до огидного швидко. Гори перетворювалися на рівнини. Степ ще квітнув та зеленів, але дівчина знала, що за кілька тижнів він стане геть жовтий із сивими пасмами ковили. Замість містечок із ратушами та ярмарками все частіше проминали села та поля з утомленими важкою працею селянами. Вже ввечері дівчина ступила на рідне подвір’я, коли водій відчинив дверцята та подав руку. З будинку вискочила мати й кинулася до Тоні. Слід за нею на ґалас вийшов батько й невдоволено оглянув доньку та транспорт, на якому вона дісталася дому.

— Хіба я та вся родина так важко працюємо задля того, щоб ти бездумно витрачала кошти, роз’їжджаючи князівством на приватних екіпажах?

— Здрастуйте, тато, — була б на то її воля, Тоня б сіла назад до екіпажу і поїхала куди завгодно, аби подалі звідси. Але її волі ніхто не питався і екіпаж повільно ховався за поворотом. Дівчина проігнорувала питання батька й пошкутильгала в материні обійми. Здавалося, мама стала ще більш сивою та худою. Волосся, зібране у ріденький хвостик, скидалося на зів’яле ботвиння. Під очами залягли темні кола. — Привіт, мамо! Як ти тут?

— Доню, люба, хіба ти не могла затриматися довше? — прошепотіла змучена жінка. Чи вона мала право на скарги? Мабуть, такою була її доля. От тільки дочці вона подібного не бажала.

— Не мала вибору, — Антоніна вирішила, що посеред двору та на очах у батька та старшого брата, який теж з’явився і, підперши плечем двері, поглядав на сестру так, ніби на її місці сидів хробак. — Ввечері все розкажу.

— Тримайся, мила, — усміхнулася жінка, але обличчя від того щасливішим не стало. Навпаки, в очах жінки був розпач. І вже голосніше спитала: — Чому ти кульгаєш?

— Нещасний випадок. — спираючись на материну руку, Тоня повільно крокувала до дверей. — Цілителі сказали, що близько тижня ногу неможна навантажувати.

— Ото ще дурниці! ­— обурився братець.

— Як можеш ходити, то нема проблем. — чи то посміхнувся, чи то скривився батько. — Ти і так не допомагала всю весну. Я в своїй хаті ледарів не терпітиму. Вранці разом з іншими підеш бур’яни сапати. А за кілька годин на полив.

— Дитина ж тільки-но приїхала! — вступилася мати. — Хіба так можна?

— Так не після зміни на фабриці повернулася, — батько вже відвернувся та пішов до хати.

— І не пішки від самого міста йшла, — встромив своє слівце брат.

В академії час летів дуже швидко і Тоня вважала, що це через великі навантаження у навчанні. Що б про це не думав батько, а розумова праця теж важка. Хоча, звісно, не важча за відра з водою, які дівчина тягала кожен вечір, поливаючи гарбузи. І не болючіша за опіки, які Антоніна змащувала спеціальними мазями після цілого дня під разючим сонцем. Здавалося, це було її звичним життям. Вона тут народилася та зростала, проте важка сільська праця і пекуче сонце не щадили дівочої шкіри.

Нога досі боліла. Не дарма князівські костоправи казали тримати її у спокої — литка розпухла, від чого дівчина кульгала ще сильніше. Мати тільки зітхала, а батько волав, що придурюватися й нічого не робити хоче кожен, але він того не допустить. Зрідка Тоня дозволяла собі гіркі сльози, але так, щоб ніхто не побачив. Мати тільки більше сумуватиме, а батькові та брату дівочі сльози стануть черговим приводом для докорів.

Вже три тижні Кабаченко була вдома. І єдиним, що не дозволяло їй остаточно розклеїтися, було знання — першого вересня вона повернеться до академії. В думках дівчини народився план: вона не повернеться додому наступного літа. Краще знайде собі підробіток та винайме кімнату в якої-небудь самотньої бабусі. Буде жити окремо від батька та брата. Маму шкода, але дівчина згодом зможе забрати її до себе в місто. Треба тільки підзаробити грошенят й налагодити побут. Дівчина навіть хотіла зазирнути у майбутнє, але вчергове завадив батько. Тоня не знала, чим її дар так не догодив родителю, але той пригрозив висікти батогом, якщо побачить доньку біля плити і з кабачками. Кілька разів Тоня намагалася провернути свою справу вночі, але батько немов відчував і обов’язково в кухні був або він, або брат. Чергували вони там, чи шо?

Серед мрій про самостійне майбутнє інколи проскакували спогади про Богуслава. Дівчина сумувала. І ще гірше ставало від того, що вони більше не зустрінуться в академії. Цей рік був останнім у його навчанні. До приїзду князівської родини та того рокового вальсу ректор встиг вручити дипломи п’ятому курсу. А від спогадів про погляд, яким Закордонський обдарував на балу, Тоні ставало зовсім кепсько — так не дивляться на дівчат, до яких щось відчувають. Так дивляться, коли відчувають виключно ненависть. Знову котилися сльози й пекли сіллю спалені сонцем щоки.

Більш за все було шкода, що вони навіть не спробували. Так, він побився об заклад. Так, він — голова спілки клятих парубків, які задурюють голови дівчатам. Але Тоні хоч ненадовго страшенно хотілося відчути, що її кохають.