Розділ 4
Антоніна поспішала. Час до іспиту в неї ще був, та дівчина хотіла підготуватися заздалегідь. Звісно, вона складе, бо як можна не скласти передбачення? І як його оцінити? Пан Пороховський повинен був дати тему, на яку треба отримати передбачення, а там вже вірні кабачки не підведуть. Плече відтягувала сумка з продуктами. От чому їй не дісталася магія передбачення за місячним сяйвом? Або за візерунками роси на траві? Та хай йому всьому грець, най би було ворожіння на кавовій гущині або чайному листі!
Вона так і не відповіла Богуславу. Поклалася на долю. Може, так станеться, що сама до нього зайде. Можна, звісно, грати з себе сором’язливу дівчинку, але такі на баштані довго не тримаються.
Старий корпус зустрів її неголосними розмовами та напівтемрявою. Другий рік вона вже тут вчилася, а електрику досі не зробили! Хоча дівчині тут подобалося. Товсті кам’яні стіни, вітражі, високі стріхи та башти. Корпус був схожий на старовинний замок. Та мабуть ним і був колись. Дівчина уявляла собі, як гарно тут буде, коли нарешті його приведуть до ладу. Всі студенти чекали. Здавалося, що будівля дихає давниною та загадковими історіями. А які б танці можна було б влаштовувати в справжній бальній залі!
За роздумами дівчина не помітила, як дісталася авдиторії. Зазвичай вона ворожила в кухні, але іспит спеціально заради неї туди не переносили. Як би це зухвало не звучало, та кулінарка вона одна. А для інших необхідне зовсім інше приладдя. Декому так взагалі не потрібне.
— Заходьте, пані Кабаченко. — зіткнулася в дверях з паном Артемієм. — Чим потішите? Смачненькими смаженими кабачками?
— Слава Богу, деруни не дісталися! Терла б пів дня. — удавано зітхнула та попрямувала до робочого місця. То був єдиний стіл з плиткою.
Виклала лоток із вже нарізаними кабачками, пакет з борошном та невелику пляшку олії. Останньою витягнула важку чавунну пательню. Можна було використати щось з місцевого посуду, але саме на цій передбачення проглядалися найкраще.
— Обирайте, — викладач простягнув до дівчини кілька папірців. Тоня обрала той, що був посередині.
— Зробіть передбачення щодо найближчого майбутнього академії. — прочитала вголос.
— Маєте сорок хвилин, пані. Починайте.
Тоня чиркнула сірниками та встановила пательню на вогонь. Насипала трошки борошна в тарілку й почала готувати, приспівуючи.
Кабачечки ви мої, кабачечки,
Поможіть, мої ви дружечки.
Що чекає на нашу академію?
Буревії, нещастя чи премії?
Багато адептів та нові відкриття?
Чи тиха дорого у небуття?
Кабачечки мої, не приховуйте,
А найкращі видіння до мене спрямовуйте.
Доки вчергове переспівувала невибагливі слова, страва була повністю готова. Виклала на папір, щоб олія всмокталася, вимкнула вогонь. Сама тим часом почала вдивлятися в олію із залишками борошна. Нерозбірливі плями почали рухатися, переплітатися, зливатися в щось більш зрозуміле. Тоня кліпнула кілька разів і роздивилася в пательні щось дуже схоже за формою на старий корпус.
Вікна старого корпусу світилися яскравим жовтавим світлом. Вітражі виблискували старовинними сюжетами. Ганок заквітчаний вазонами та встелений килимом. В плетених кріслах сиділи двоє чоловіків.
— Як так сталося, Гідеоне, що керівництво академії саме тобі продало цю будівлю? — спитав один з чоловіків, в якому Антоніна упізнала князя.
— Аварійні приміщення, відсутність електрики, небажання міста спонсорувати відновлення. — посміхнувся міністр освіти та підняв келих. — Ясна річ, голові міста краще залишитися осторонь і не сперечатися з міністрами. На додачу мій друг, що працює в академії, постійно нашіптував ректору, що буде біда з тим старим корпусом. Що краще здихатися цих руїн та вкластися в будівництво нового корпусу або підтримку та розвиток тих, які вже є.
— І що, ректор так легко погодився?
— Якщо казати часто та підкріплювати аргументами, то стає легко. Тим паче після тої жахливої ситуації на балу. Тоді на балу міг постраждати твій син, але, на щастя для всіх нас, обійшлося. Це стало для Людкевича останньою краплею, а могло й смертельним вироком. Не дивно, що він так легко погодився. — міністр знов відпив з келиха. — Ти проти? А я буду добре дбати про цей будинок, повір.
— Справа вже зроблена, — князь зітхнув. — Не боїшся, що громадськість дізнається про тиск та нечесні дії?
— Та хіба вони нечесні? За документами все ідеально. Та й звідки? — Гідеон підвівся. — Взагалі думаю, що нам необхідна освітня реформа.
— Яка саме? — князь теж піднявся та став поряд з міністром.
— Гадаю, що магічні академії своє віджили. Що вони дають? Купку бойовиків? Для них краще зробити військові коледжі й виховувати одразу солдатів. Провидців завжди можна відправити до медичних академій. Скільки з тих провидців по-справжньому путящих? З кожним роком їх все менше, талановитих. Краще вже най кожен такий обдарований знаходить собі ментора та навчається приватно. Або не розвиває дар і опановує дійсно корисні для держави навички.
— А академії?
— В більшості вони розташовані в історичних будівлях, тож значно вигідніше продати їх під приватні резиденції, ніж утримувати державним коштом.
Тоня виринула з видіння та глибоко вдихнула. В голові паморочилося, але принаймні вона не знепритомніла, як минулого разу.
— То що скажете, пані Кабаченко? Що чекає на академію?
Дівчина на мить замислилася. З одного боку, яке діло їй до цього корпусу? Буде він чи ні — нічого не змінює. Але свій висновок із побаченого вона зробила — це початок кінця. Привласнення міністром однієї будівлі потягне за собою і інші. Можливо, сама Тоня й встигне довчитися. Та що робити тим обдарованим, які прийдуть пізніше? Зараз навчання у магічних академіях безкоштовне. Окрім того, більшість адептів не мають грошей ані на навчання деінде, ані на залучення приватних викладачів. Куди вони підуть?
Можна сказати, що це не її війна. Але як потім з цим спокійно жити? Знаючи, що могла щось зробити і не зробила? Тільки що вона може? І яка саме жахлива ситуація мала статися?
— Антоніно, — висмикнув з думок чоловічий голос, — яке було видіння?
— Ой! — Тоня похитала головою та усміхнулася викладачеві. Якісь примарні підозри зупиняли її сказати всю правду. Міністр обмовився, що в нього є тут своя людина, а Тоня навіть гадки не мала — хто це може бути. Навряд чи це хтось із учнів, адже вони не мали великого впливу на ректора, а от викладачі… Краще поки тримати язика за зубами. — Бачила розквіт цієї будівлі. Повні світла зали, відновлені вітражі, квіти на веранді та килими на сходах.
— Килим на сходах учбового закладу? — хмикнув Артемій. — Ви ж його затопчете ще першого дня.
— Не знаю, може то не килим був, а мозаїка чи плитка, — стенула плечами. — Щось кольорове.
— І все?
— Міністр освіти був у захваті від втілених рішень. — додала Тоня. — І князь Семен також.
— Добре, — викладач привітно усміхнувся та поклав дівчині руку на плече. — Чудовий результат. Відмінно. До балу маєте ще іспити?
— Це був останній.
— Тож ви чекатимете майже три тижні? Чи поїдете додому?
— Залишуся. Там баштана. — скривилася Тоня. Батько не дуже цікавився навчальним процесом, тож дівчина спокійно могла не вдаватися у подробиці й просто залишитися та відпочити. — Та і як пропустити останній в цьому учбовому році бал?
— Вже є супровідник?
Тоня відкрила рота від здивування. Їхня розмова була тихою і навряд хтось чув, про що йшла мова. Але таке питання та ще й від викладача ошелешило.
— А? Супровідник?
— Так, хтось запросив вже?
— Поки що ні. — промимрила дівчина.
— Тоді запрошую я.
— Я… — в голові наче думки завмерли, наче слимаки на баштані після обробки. — Я не знаю… Ви? Мене?
— Здається, я тебе приголомшив своїм запрошенням. — пан Пороховський раптом перейшов на ти й нахилився трошки ближче. Дівчина відчула солодкуватий аромат чоловічого парфуму. Він був занадто важким і геть не пасував до образу викладача. Тонким рисам обличчя, сірим очам та довгому срібному волоссю більш підійшло б щось холодне. Щось легке та примарне, як місячне сяйво. — Не наполягатиму. І почекаю, щоб ти мала час вирішити.
— Добре. Дякую. — дівчина поспіхом зібрала речі. Простягла викладачу тарілку з кабачками. — Пригощайтеся, пане Пороховський.
Й вискочила з авдиторії, ніби Артемій міг вчепитися в неї та змусити відповідати тут і зараз. Божечки! То нікого не було, а тут вже другий за день! Ще вчора вона зітхала за викладачем і навіть сподіватися не могла на спільний похід на бал. Богуслав, що правда, ще на танці не запрошував. Та хто знає? І що взагалі робити?