Розділ 15

В кабінеті ректора Людкевича було повно людей. В його кріслі вмостилася княгиня та, не звертаючи уваги на галас, дрімала. Вечір видався напружений, ніч почалася теж не з приємнощів. Сьогодні Юстина могла втратити єдиного сина. Тож, жінка багацько поволала, а потім випила усі краплі, що призначив князівський цілитель та відпочивала. Звісно, зручніше було б в номері готелю, ще краще — вдома у власному ліжку, але вже як було.

Поряд із дружиною стояв князь Семен Потороченко. Час від часу він вимірював кроками кабінет та вглядався в темряву за вікном. Деінде світилися ліхтарі, але якось непевно. Взагалі складалося враження, ніби все навколо завмерло в очікуванні князівського гніву. Але той все ніяк не приходив.

Ще в одному кріслі розвалився княжич Федір. Подряпини на обличчі майже затягнулися, а сам хлопець був собою страшенно задоволений. А як інакше? Він сьогодні герой в очах більшості молодих панянок! Не злякався, відштовхнув, накрив собою! Ну, майже. Все ж більшість лаврів дісталася іноземному вистрибайлу — це він розвалив колону, зберіг життя княжичу з найкращою адепткою академії. Ще й зараз тут стовбичив та кидав розлючені погляди на викладача з передбачень та худющого незграбного адепта. Вони-то тут нащо?

— Я не один раз вам казав, пане ректоре: неможна використовувати цей корпус для навчання або влаштовувати будь-які заходи! Це вкрай небезпечно! А ви весь час казали, що це все на краще! Це приверне увагу шанованих громадян та заохотить меценатів надавати кошти на відновлення історичної будівлі! — знову заголосив міністр освіти. — Нема з чим сперечатися! Дійсно, привернули увагу. Скільки разів я повторював! І не тільки я! От, шановний пан Пороховський хіба не стверджував те саме? Чи не жалілися студенти на невідповідні умови для навчання?

Гідеон Кузьменко махнув в бік Артемія та Тихона Безклепченко. Ті закивали, погоджуючись із міністром. Ректор стояв мовчки, дивлячись на носки своїх чобіт. Нема чого було казати, він дійсно сподівався, що оцим балом остаточно зверне увагу громадськості до проблем академії. Але він не хотів, щоб хтось постраждав. Він хотів, щоб князь побачив неймовірну будівлю та профінансував відновлення. Хоча більші надії він покладав на княгиню Юстину — це вона ратувала за збереження історичних пам’яток. Та вийшло навпаки…

— Вельмишановний княже, милостиво прошу дозволити мені, як голові над усіма навчальними закладами, закрити цей корпус та виставити його на продаж. — все ніяк не вгамовувався Гідеон. — Най утримує його в належному стані той, хто може це собі дозволити. Той, хто має не тільки фінансові можливості привести до ладу ці напів руїни, а й нестримне бажання. Як міністр освіти, я зобов’язаний берегти учнів від небезпеки.

— Гадаю, — нарешті почав обережно ректор, — що пан міністр має рацію. Він, як ніхто зацікавлений у збереженні культурної спадщини.

— А власні кишені від розорення, — раптом пролунало з кута, де стояв Богуслав. — Мабуть, пан Кузьменко вже й підходящего покупця знайшов. Не дарма ж пан Пороховський так завзято вмовляв Людкевича на продаж, замість того, щоб із своїм впливом у суспільстві шукати меценатів. Або посприяти відновленню самому. Скільки міністр тобі пообіцяв, Артеміє?

В кабінеті повисла тиша. Навіть Юстина прокинулася, потерла заспані очі, зовсім не по-князівські позіхнула та вперилася важким поглядом у викладача.

— До чого тут я? — обурився Артемій, відкинув з плеча срібне вогке від поту пасмо, зблиснув очами та високо задер підборіддя. — Хіба я можу бажати заподіяти шкоди власним учням?

— От і відповідайте нам, пане Пороховський, на це питання, — князь пройшовся кімнатою й зупинився, на протирічь своєму зверненню, навпроти міністра Кузьменка.— І ви, Гідеон, теж не мовчіть. Гадаю, Вам є про що розповісти. Або може краще оцей молодий пан, раптом  у більш досвідчених відняло мову. Пан Закордонський, що ви про це знаєте?

Богуслав схилив на мить русяву голову та почав розповідати. Слово за словом почала вимальовуватися огидна картина.

Все почалося з передбачення Кабаченко, яке вона не розкрила викладачеві у повному обсязі, а от із Закордонським поділилася. І це його наштовхнуло на чималі роздуми. З рештою, кому, як не йому, знати різні схеми із нерухомістю. Він не з простої родини, тож надивився на різне. Інколи схеми привласнення були такими чудернацькими, що складно повірити у їхню ймовірність. Але вони були. Тож Богуслав знав, куди дивитися та на що звертати увагу.

Далі чоловік випадково  підслухав розмову ректора та викладача. Звісно, ревнощі та стихія, що повсякчас намагалася вирватися з-під контролю, затьмарювали розум, але важко було не розчути палкі вмовляння здихатися будівлі та не розпізнати напівпрозорі погрози. Артемій у фарбах розписував Зоряну Людкевичу, що станеться, якщо хтось постраждає. А також співав соловейком, як всім добре буде, як корпус отримає нового власника, а ректор — вдячність у непоганому еквіваленті. Що правда, тоді чоловіки пішли далеко і було складно не виказати себе та продовжувати підслуховувати. Тож, що саме на таку вигідну пропозицію відповів ректор — Богуслав не чув. Хоча, виходячи із результату, Людкевич погодився навряд.

Картинка остаточно склалася, коли Микола Ведмеденко нарешті зголосився поговорити з Богуславом та розповів про сповідь п’яного, як чіп, Тихона Безклепченко. І ця історія вразила Закордонського чи не найбільше. Хлопець, хоч і недолугий та незграбний, проте мав неймовірний потенціал і чи не найвищій рівень магічного дару. Всі дороги перед ним були відкриті після закінчення навчання — його магія, що дозволяла створювати неймовірні будівлі, зробила би його неймовірно багатим та відомим. А замість того, щоб трошки почекати і завершити навчання, він погодився за копійки звалити колону на дівчину з академії.

Та яка різниця: дівчина чи ні, з цієї академії чи з іншої? Хлопак за гроші зголосився зробити не просто шкоду, а цілу біду, яка могла унести життя не одного адепта! Трошки тішило, що з часом Тихон все добряче обдумав і усвідомлення катастрофи прийшло. Проте шляху назад не було — Артемій пообіцяв парубкові випадкову цеглу на голову, раптом той передумає. Безклепченко намагався вибути з гри: не дарма він витанцьовував перед дверима Марусі — сподівався, що його упекуть або в лікарню для душевно хворих, або за ґрати, як дебошира. Дурнувата була затія та і не спрацювала. Тоді хлопак почав пиячити. Навіть прийшов до Миколи, щоб спровокувати бійку, а замість того розплакався та зізнався.

Микола радив звернутися до жандармерії, навіть збирався зробити це сам, але Тихон так ревів та трясся, так белькотів: «від рук Пороховського я точно піду до бога вівці пасти», що Ведмеденко вирішив спершу порадитися з другом. Так і народився план викриття змовників.

— І ви жодної миті не думали, що наражаєте на смертельну небезпеку усіх, хто буде у бальній залі? — князь нарешті сів у крісло і з цікавістю роздивлявся високого та широкого в плечах молодого чоловіка. Очі Закордонського палали гнівом та юнацьким захопленням.

— Ми спланували все так, щоб у будь-якому разі ніхто не постраждав. — випалив Богуслав.

— І як, вдалося уникнути жертв? — втрутилася Юстина, іронія в голосі жінка була такою щільною, що можна було на хліб намазувати.

— Не дуже, — задоволене обличчя чоловіка стало похмурим. — Але всі живі.

— Що не може не тішити. — хмикнув Семен Потороченко та луснув по ручкам крісла. — Добре, з цим розібралися. Подробиці вже з’ясують моя служба безпеки у співпраці із жандармерією.

— А до чого тут дівчина? — пролунав голос княжиче Федора. — Ну, добре, я — чудова ціль, якщо постраждає спадкоємець, голови полетять. Але ж для обвалу необов’язково було чекати, коли я виведу її танцювати. Тим паче, значно легше поцілити в ціль, яка стоїть на місці, аніж та, яка кружляє залою в шаленому темпі. Чому саме так?

Хлопець звертався до Артемія, а Богуслав підібрався, в очікуванні відповіді.

— Вона дійсно припала мені до душі і я мав на неї великі плани. Хотів одружитися! Ніхто не мав постраждати серйозно… — почав викладач і зрадник.

— А ти б потім витяг дівчину з-під завалу, благодійник! Сидів би поруч, за руку тримав і в очі дивився. — неначе сплюнув, промовив Богуслав. — І не соромно б було? А якби та колонна її скалічила?

— І чудово, — княгиня підвелася з крісла, поправила брунатне волосся. Навіть втомленою, Юстина виглядала одночасно велично та мило. Всі погляди зупинилися на ній, в очікуванні пояснень. — Як би там не було, а моїм святим обов’язком є спостерігати за навчальними процесами, за розподілом місць для обдарованих дітей та за особливо талановитими учнями. І, як мати, мене щиро потішило, що Федір обрав для першого танцю не якусь розпусницю із великими цицьками.

Чоловіки раптом поховали очі й дехто навіть закашлявся.

— А обрав неймовірно талановиту і, по відгукам багатьох, приємну та чемну дівчину. — Юстина не звернула уваги на реакцію чоловіків. Вони так знітилися, немов жоден з них ніколи не заглядався спершу на личко, а вже потім роздивлявся тую душу. Хоча, поклавши руку на серце, в адептки був не тільки розум та талант, фігурою природа її теж не образила. — От і пан викладач теж зметикував все добре. Після отримання диплому, Кабаченко просто розірвуть на шматки чималою кількістю пропозицій роботи. І не тільки роботи. Тож пан Пороховський вирішив підлаштувати ніби нещасний випадок і тим самим вбити двох зайців одразу: провернути аферу із будівлею і поставити дівчину в таке становище, що вона буде щаслива будь-якій пропозиції. А тут він! Гарний, дорослий, всерозуміючий. При посаді, грошах та можливостях. Ідеальний (і майже недосяжний) жених для скаліченої дівчинки з провінції. Небувала вдача! Для обох: для неї — неймовірно вигідна партія, для нього — найсильніша провидиця князівства у своєму поколінні.

— Який же ти… — презирливо скривився Закордонський, дивлячись на зле обличчя Пороховського, — не людина, а огидний пацюк!

— Не треба ображати пацюків, — захихотіла княгиня. — До речі, не думаю, що в цій змові винні виключно ці троє. Учасників має бути значно більше. Нічого, ми про все дізнаємося. Тепер вже точно.

В кімнату тихенько прослизнув, навіть двері не скрипнули, невисокий чоловічок у непримітному одязі. Низько вклонився та щось зашепотів князю й той кивнув. Немов за якимось магічним сигналом, кімната наповнилася людьми у формі. Зловмисників почали затримувати та зв’язувати.

Хто б міг подумати, що міністр, невисокий та більше схожий на тхора, ніж на людину, вирішить чинити супротив. Але той несподівано майнув зі свого кута до вікна. Почулося дзеленчання розбитого скла й Гідеон вже летів донизу. Кабінет ректора був майже під самою стріхою, і хоч поверхів було всього чотири, але на що розраховував міністр? Що піде на своїх двох спокійненько додому? Хоча, може він і не збирався вижити, пірнувши донизу головою?

Всі ці думки пронеслися в голові Богуслава і чоловік посміхнувся — добре, що під вікнами, окрім охорони, чергував Микола. З його ведмежою силою хлопець легко упіймав летючого «тхора» у міцні обійми й передав вартовим цілим та здоровим.

— Ваша світлість, чи можу я бути вільним? — звернувся до князя Закордонський.

— Залиштеся ще на кілька хвилин, юначе. — князь похлопав Богуслава по плечу і вказав чоловікові на крісло.