❄ 1 ❄

Альпи. Зельден. Австрія.

Це був звичайний зимовий ранок Ксав’єра. Він стояв на порозі будинку з чашкою гарячої кави, дивлячись, як пара розчиняється у морозному повітрі. Поруч, як завжди, вмостилася його вірна компанія: чорно-біла бернська зенненхунд Лу́на та смугастий норвезький лісовий кіт Фелікс. Усі троє вдихали кришталеву тишу гір, ніби мовчки узгоджували плани на день. Після сніданку, зрозуміло.

Взимку в горах роботи небагато: підготувати дрова та занести їх у дім, щоб просохли. Хоча будинок був обладнаний за останнім словом техніки, Ксав’єру подобалося вечорами розпалювати камін. Справжній вогонь дарував стравам той особливий смак, якого ніколи не досягнеш на електричній плиті.

Але сьогодні був особливий день — день ялинки.

 

— Ну що, друзяки, снідаємо — і за справу? — звернувся він до своїх хвостатих співмешканців. Вони були для нього не просто тваринами, а єдиною родиною. — Підемо шукати найкращу красуню для Різдва. Фелікс, ти за головного — наглядай за будинком. А ми з Луною вирушаємо на полювання!

 

Поснідавши тостами з шинкою та яйцями, Ксав’єр підготував вітальню: звільнив куток для дерева, дістав коробки з прикрасами та розплутав гірлянди. Поки Луна чемно спостерігала за приготуваннями, Фелікс намагався перевірити кожну кульку лапою на міцність, а кожен дріт — на смак. Господар лише посміхався: така вже їхня природа — дарувати трохи хаосу та багато щастя.

Пополудні Ксав’єр з Луною вирушили в ліс. Снігу навалило чимало, а нещодавня лавина зробила схили підступними. Пробиратися доводилося по коліна в заметах, тож вирішили далеко не йти. Невдовзі вони знайшли ідеальну ялицю — пухнасту й високу. Поки Ксав’єр кріпив її до санчат, Луна ганяла неподалік, винюхуючи слід білок чи зайців.

 

— Луно, до мене! — гукнув він, помітивши, що собака відбігла занадто далеко.

 

Собака не повернулася. Вона завмерла, напружившись, і почала люто гавкати в бік глибокого яру, раз у раз озираючись на господаря.

 

— Знову когось знайшла? Олень чи косуля? — бурчав Ксав’єр, пробираючись до неї. — Головне, щоб не ведмідь, якому не спиться! Луно, назад!

 

Але собака вперто кликала його за собою. Вона пробігала кілька метрів углиб лісу, поверталася і знову тягнула господаря вперед. Ксав’єр занепокоївся: скоро сутінки, а в горах це небезпечний час. Підійшовши ближче до того місця, куди вказувала Луна, він помітив яскраву пляму в снігу під старою розлогою ялиною.

 

— Нам не потрібна дичина, Луно, ходімо додому! — спробував він наполягти, але собака вже вчепилася зубами в його штанину, буквально волочачи до дерева.

 

Коли Ксав’єр нарешті наблизився і розгріб сніг руками, серце впало. Це була не тварина. Людина. Червона куртка, скуте холодом тіло. Він потряс незнайомця за плече — жодної реакції. Луна жалібно заскавчала. Чоловік розстебнув комір потерпілого і притиснув пальці до шиї. Пульс був ледь відчутним, ниткоподібним.

 

— Молодець, дівчинко... — видихнув він. — А тепер допоможи. Треба його на сани.

 

Ксав’єру вже доводилося рятувати туристів, що губилися влітку або потрапляли в халепу взимку. Хоча він і обрав життя відлюдника, ніколи не відмовляв у допомозі. Зв’язку в цій частині лісу не було, тож діяти довелося самотужки.

 

— У нас сьогодні гість, Феліксе! — кинув він коту, який зустрів їх на порозі.

 

Ксав’єр обережно заніс хлопця до вітальні. Потрібно було негайно оцінити стан потерпілого. Коли він зняв лижний костюм, перед ним постав юнак років двадцяти п'яти, худорлявий, із кількаденною щетиною. Завдяки якісній термобілизні той не замерз на смерть, але тіло було загрозливо холодним. Жодних серйозних травм чи слідів від зубів звірів — лише кілька синців, ймовірно, від падіння під час лавини чи обвалу.

Ксав’єр діяв чітко й обережно. Холод не любить метушні. Він поклав незнайомця на низьку лежанку, трохи повернувши його голову набік.

 

— Тримайся, хлопче… — тихо пробурмотів він.

 

Він почав вкривати його ковдрами — шар за шаром. Жодних розтирань, аби не пошкодити судини, лише м’яке, поступове тепло. Луна вмостилася поруч, поклавши голову на край ліжка, ніби взяла на себе відповідальність за того, кого знайшла. Фелікс, по-хазяйськи обнюхавши нового мешканця, згорнувся калачиком у кріслі біля каміна.

Ксав’єр підклав теплі грілки до грудей та живота хлопця. Потім завмер поруч, рахуючи удари серця. Один. Другий. Тиша в хаті стала такою густою, що здавалося, навіть полум’я в печі почало тріщати тихіше.

Минула година. Раптом тілом юнака пройшли сильні дрижі — ознака того, що організм почав виробляти тепло. Ксав’єр полегшено посміхнувся.

 

— Ось так… Повертаєшся.

 

Хлопець лишався непритомним, іноді здригаючись уві сні. Шкіра поступово теплішала, дихання ставало глибшим, хоч і залишалося рваним. Ксав’єр не відходив ні на крок, контролюючи кожен подих.

 

— Тільки не поспішай, — шепотів він, поправляючи ковдру. — Дамо тілу час. Ти прокинешся, коли будеш готовий.

 

У кімнаті стояла майже повна тиша, лише стукіт серця, тихі кашлі і слабкий шерех ковдри під тремтячим тілом.