❄ 8 ❄

Весна прийшла непомітно, як завжди в горах. Спочатку — краплі з карниза, що падали на сніг з тихим «кап-кап». Потім — перші проталини біля входу, де трава почала проглядати крізь біле покривало. Сніг ще лежав товстими пластами, але повітря вже пахло не тільки морозом, а чимось новим — вологим, живим.

Нарешті дороги стали краще і Ксав’єр вирішив зробити перший візит до міста в новому році, взявши цього разу Танна.

Це було невеличке за розміром курортне місто зі своїм власним вайбом не так далеко від розважально-готельного клмпексу для туристів. Більшість магазинчиків були тут розраховані для туристів, і тільки місцеві знали де можна придбати щось та відпочити за помірними цінами. Вони поповнювали запаси за списком Ксав’єра, рухаючись від однієї будівлі до іншої. Останнім у списку було поштове відділення, де він мав власну скриньку, на яку надходили листи та спеціальні інтернет замовлення. Доки Ксав’єр розбирався з рахунками та бесідував з працівниками — Танн оглядався навкруги зовні. Це саме був центр міста. Його оку припав великий щит з публікаціями. Він зацікавився та пішов почитати, в надії побачити там карту місцевості та орієнтири на розваги. Але яким було його здивування, коли побачив фотографії з інформацією загублених туристів у горах саме в цій місцевості. Їх було не багато. Але одразу впали в око кілька дуже свіжих папірців. Він почав вдивлятися в ті обличчя молодих людей, що посміхалися. У них було своє життя. Кожен приїхав сюди за відпочинком, а знайшов смерть.

Його погляд затримався на одному портреті… з його рисами. А під фото надпис —Міслав Брозовіч, турист з Хорватії, зник безвісти під час сходу лавини третього грудня минулого року. Поряд кілька інших свіжих фото: Філіп, Анна, Катаріна, Зденка… Усі вони були з його країни…

Танн відчув в голові біль та дзвін. Якісь уривки та події де був він та ці люди з фото. Голоси, фрази, посмішки… Від такого напливу інформації він думав, що  божеволіє. Схопившись за голову обома руками, просто присів до долу. В цей момент, інші туристи, що стояли поруч кинулися до нього та почали кликати на допомогу. Побачивши крізь вікно — Ксав’єр підбіг до нього.

 

— Танн, Танн… — тряс він його, — Що трапилося, любий?

 

— Спогади… Це боляче, Ксав’єр… це так боляче… — тримався він за голову і заплющив очі.

 

Ксав’єр підвівся і побачив ті самі публікації із загубленими туристами… Міслав… з Хорватії. Його коханий навіть не належав країні в якій він живе сам. Навколо почали збиратися й інші люди. Хтось також упізнав у ньому загубленого туриста з фото. Піднявся галас, прибула поліція й швидка. Міслава (Танна) почали розпитувати, фотографувати… тут же постити у соціальні мережі. Навколо зібрався чи малий натовп, що витісняв Ксав’єра все далі від нього. Він стояв і спостерігав. Він розумів, але чекав коли його Танн шукатиме його в тому натовпі, коли підійде і взявши його за руку скаже: — Поїхали до дому Ксав’єр!

Він сам до себе усміхнувся, піднявши кутик губ. І десь в глибині душі він завжди знав, що цей день колись настане. Коли Танн пригадає усе. Той світ і життя, в якому він жив до зустрічі з ним. Світ без нього. Можливо, у нього там є інша сім’я і навіть діти… Звісно він думав над цим і не раз, коли вони лежали у ліжку разом обіймаючись. Але він не хотів тоді навіть усвідомлювати це. Вони були просто щасливі у моменті. Разом.

Танн так і не підійшов, не пояснив жодних подробиць, навіть не глянув у його бік. Його увезли на швидкій під супроводом сирен поліції. Натовп почав по трохи розходитися, обговорюючи жваво цю подію.  Один Ксав’єр стояв і чекав. Він сам не розумів на що він чекає. Потрібно було повертатися. Сонце у горах сідає швидко. В дома на нього чекали його Луна та Фелікс.

Сонце вже торкалося вершин, коли Ксав’єр нарешті рушив назад. Машина повільно котилася знайомою дорогою вгору, де асфальт поступався місцем утрамбованому снігу, а потім — вузькій колії, яку він сам прокладав щозими снігоходом. У салоні панувала тиша, тільки двигун тихо гудів, ніби намагаючись заповнити порожнечу, яку залишив Танн.

Ксав’єр не плакав. Не кричав. Він просто тримав кермо обома руками так міцно, що кісточки побіліли. У голові крутилися уривки їхнього останнього ранку: як Танн сміявся, коли Луна стрибала йому на груди, як Фелікс лизав його долоню, вимагаючи ще шматочок сиру, як Танн, ще сонний, цілував його в шию і шепотів: «Сьогодні буде гарний день, правда»?

Гарний день.

Він увімкнув радіо — лише щоб заглушити власні думки. З динаміків лунала якась стара пісня, повільна, сумна, про море й втрачене кохання. Ксав’єр не знав мови, але мелодія різала так, ніби хтось повільно водив ножем по вже відкритій рані. Він вимкнув радіо різким рухом.

Коли машина нарешті зупинилася біля будинку, сніг уже вкривав дах товстим білим ковдрою. Луна зустріла його біля порога — мовчки підійшла, притиснулася боком до ноги й тихо скиглила. Фелікс сидів на порозі, дивлячись повз господаря, ніби чекав когось іншого.

 

— Він не прийде, — тихо сказав Ксав’єр, більше собі, ніж їм. — Сьогодні не прийде.

 

Він увійшов усередину, не знімаючи куртки. Залишив двері відчиненими. Сів за стіл, на якому ще стояла чашка з недопитою ранковою кавою.

Він не знав, що буде далі.

Може, завтра вранці подзвонить у поліцію, скаже, що знає цього хлопця, що він жив у нього кілька місяців, що він… його. Може, поїде в місто сам, спробує побачити Танна хоч краєм ока — просто переконатися, що той дихає, що йому не боляче. Може, просто сидітиме тут, у цій тиші, поки сніг не засипле дорогу зовсім, а весна знову прийде й розтопить усе, крім того, що він носить усередині.

Але зараз він просто сидів.

Луна лягла йому в ноги. Фелікс стрибнув на стіл і поклав голову йому на коліна. Ксав’єр погладив кота за вухом — повільно, механічно.

— Він згадає, — прошепотів він у порожнечу. — Або ні. Але я все одно буду чекати. Бо я завжди чекав.

 

За вікном починалися сутінки. Гори мовчали. А в домі, де ще вчора сміялися двоє, тепер панувала лише повна тиша — важка, яка тисла на Ксав’єра відусюди, а найсильніше — десь у грудях. Він хотів кричати від болю, що роздирав його зсередини, саме там, де вчора ще билося серце. Наче його вирвали живцем, і тепер у тій рані — лише крижана, абсолютна порожнеча