❄ 9 ❄

Міслав прокинувся в лікарняній палаті, коли ранкове світло вже м’яко просочувалося крізь жалюзі. Доза заспокійливих, введена напередодні ввечері, притупила гострі краї реальності, залишивши лише важку, ватну втому в тілі. Лікарі суворо заборонили будь-які візити та розмови з пресою — лише представники влади та родина мали право переступити поріг цієї палати.

Він одразу згадав про Ксав’єра. Тихо, майже боязко розпитав медсестер: чи не приходив чоловік, чи не сидів хтось біля нього всю ніч, чи не залишився хоча б на мить? Вони лише сумно хитали головами. Міслав розумів. Не засуджував. Ксав’єр не міг надовго покинути Луну й Фелікса — тих, хто став йому родиною в довгі місяці самотності, ще до того, як з’явився він сам.

День минав у безперервному потоці людей і слів. Лікарі, психологи, представники місцевої влади, консули з посольства, адміністрація готелю, де він востаннє зупинявся з друзями… Пам’ять поверталася не потоком, а крихітними, обережними порціями — так, ніби мозок сам дозував біль, щоб не розтрощити його остаточно. Спочатку — сміх у барі готелю, іскри келихів, бриз басейну, сніг під лижами, радість, легка й безтурботна. А потім — гуркіт, що розірвав небо, стіна снігу, темрява, холод, тісна ущелина, де він отямився серед льоду й тиші.

Невдовзі привезли його валізу з готелю. Міслав повільно перебирав речі: зім’ятий одяг, квитки, документи… У внутрішньому кишені куртки знайшов маленьку оксамитову коробочку — криваво-червону, наче крапля застиглої крові. Він відкрив її обережно, ніби боявся розбудити щось живе всередині. Усередині лежала каблучка. Тонка, золота, з маленьким, але яскравим камінцем, що спалахнув у світлі лампи.

Грудну клітку стиснуло так, що дихати стало неможливо. У скронях запульсувало, а в голові спалахнула чітка, нестерпна картинка.

 

— Анна… — крик вирвався з горла не його голосом, чужим, надірваним.

 

Він стиснув коробочку в долоні й притиснув до грудей, ніби міг захистити те, що вже давно зникло. На крик збігся персонал. Міслав лежав, не рухаючись, а сльози котилися по щоках — гарячі, беззвучні, невпинні. Йому знову ввели заспокійливе.

Коли дія препарату м’яко накрила свідомість, спогади стали яснішими, гострішими. Анна — його дівчина, його кохана, з якою він приїхав сюди, щоб зробити пропозицію саме на цих горах. Філіп і Катаріна — найкращі друзі, що завжди сміялися голосніше за всіх. Лука й Зденка — щойно одружені, вона тільки-но розповіла йому про дитину, а очі сяяли так, ніби весь світ належав їм.

Він лежав, дивлячись у білу стелю палати, і сльози все котилися — одна за одною, тихо й невблаганно.

 

Через кілька днів, як все було залагоджено з документами — Міслав повернувся до дому у Хорватію. Стобреч Невелике курортне містечко, яке майже злилося зі Сплітом, але зберегло атмосферу селища. Тут було дуже тихо, багато зелені та зручні пляжі. Ідеально для спокійного життя з можливістю за 10 хвилин від центру Спліта.

В аеропорту його зустріла мама з сестрою. Сльози радості, обійми.

 

— Мама… — обійняв він її, а потім  кинув погляд у бік дівчини, що стояла осторонь, і він згадав у ній сестру, — Петра!? 

 

— Так! — обійнялися вони.

 

— А тато не приїхав? — поцікавився  Міслав.

 

— Він на роботі, не зміг полишити, — зітхнула мати, та переглянулася із донькою, а потім змінила тему,— Тебе дуже хотіли бачити Першичі, поговорити з тобою.

 

Міслав поглянув на неї здивовано.

 

— Батьки Анни, — опустила очі та.

 

— Ні, не зараз. Я не можу дивитися їм у вічі. Що я їм скажу? Що я не зберіг їхню доньку? Я повернувся, а вона й досі десь лежить там під товстим шаром снігу, що вони навіть оплакати її тіло не можуть… — на його очах заблищали сльози.

 

— Досить, мама! — не витримала сестра, — Він правий. Не наразі ці балачки. Поїхали додому.

 

Всю дорогу вони їхали мовчки. Серед знайомих вулиць та будинків до нього поверталися спогади: як він бігав до школи, як ганяв на велосипеді, а потім на машині з друзями… Ці спогади не різали болюче і не шокували. Як картинки з фільму, які спливали у пам’яті із знайомими звуками, запахами, декораціями.

Їхній будинок ні чим не виділявся серед сотень інших на вулиці та навкруги. Стандартний двоповерховий будинок старих часів з цегли та червоним дахом. В середині також усе просто та зручно. Міслав відчув знайомий запах та деяких спогадів, як зростав у цьому будинку та проводив час з батьками та молодшою сестрою.

 

— Ти поки відпочивай з дороги, а я приготую вечерю. Ти ж залишишся з нами на вечерю, доню?

 

— Звісно мам! Тільки повідомлю Анджел, щоб не чекав мене сьогодні рано.

 

— Так скажи нехай також приходить сьогодні на вечерю до нас. Уся сім’я буде разом. Таке свято, відколи Міслав повернувся з того світу майже, — посміхнулася мати зав’язуючи фартук.

 

— Як скажеш!  — посміхнулася Петра і тут же написала повідомлення чоловіку, — Я покажу Міславу його кімнату та прийду, щоб допомогти тобі!

 

Петра й Міслав піднялися сходами до його кімнати. Вона була не великою за розмірами. Односпальне ліжко, письмовий стіл, комод для речей та кілька полиць на стіні. Було помітно, що кімнату прибрали напередодні, але життя у ній не було давно. Здавалося, що час там зупинився ще у студентські роки Міслава, якщо і не раніше — старшій школі.

 

— Я останнім часом жив десь у іншому місці? — спитав він у сестри, роздивляючись усе навкруги та торкаючись пальцями деяких речей та поверхні столу, наче намагався пригадати щось нове.

 

— А ти дійсно нічого не пам’ятаєш? — перепитала сестра.

 

— А чого б мені це приховувати? — здивувався він і схрестив руки, обпершись об стіл сідницями, а потім змінився в обличчі і з тривогою подивився в очі Петри, — …Я робив щось погане?

 

— Ні, — але посмішка її була злегка натягнутою, — може й добре, не травмуватимеш себе зайвий раз… ти знімав окреме житло, але ж сам розумієш… пройшов довгий час і ніхто не тримав її для тебе.

 

— Ясно. Може ти й права, здихнув тяжко Міслав, — Навіщо тепер ті спогади, якщо немає поруч вже тієї, кому вони належали. Інші б тільки мріяли про такі провали пам’яті.

 

— Відпочивай, а я піду допоможу мамі на кухні.

 

Міслав повільно вийшов з ванної, ще вологе волосся липло до скронь. Він перевдягнувся та ліг на вузьке ліжко, заклав руки за голову й завмер, втупившись у тріщини на стелі. Вони здавалися йому картою розколотого світу — такого ж, як і він сам.

Думки не йшли. Лише порожнеча, важка, як мокрий сніг. Повіки налилися свинцем. Сон накрив його раптово, без снів — просто чорна прірва.

Прокинувся від стуку в двері й голосу сестри:

 

— Міславе… вечеря на столі. Іди.

 

Він підвівся, відчуваючи, як тіло протестує проти кожного руху. Спустився сходами, ніби спускався в чужий дім.

На кухні вже панувала тепла метушня: мати розставляла тарілки, Петра щось швидко дописувала в телефоні. Анджело сидів мовчки, киваючи їй. Здавалося, що всі намагаються вдавати, ніби це звичайний вечір, звичайне повернення сина додому.

А потім двері грюкнули. Батько увійшов — важко, ніби не хотів переступати поріг. Зняв пальто різким рухом, кинув його на вішалку. Його погляд — холодний, гострий, як лезо — одразу вп’явся в Міслава. Не привітання, не полегшення. Лише звинувачення. Міслав відчув, як у грудях щось стиснулося. Він підвівся з-за столу, намагаючись звучати спокійно:

 

— Ти навіть не обіймеш сина, який повернувся з того світу? Чи тобі байдуже, що я живий?

 

Голос тремтів, хоч він і намагався тримати його рівним. Мати різко повернулася, очі спалахнули.

 

— Велько! — її тон був як удар батога. — Привітайся з сином. Він пережив пекло. Він втратив пам’ять, втратив… усе.

 

Батько повільно повернув голову до дружини, а потім знову до Міслава. На його обличчі не було ні жалю, ні тепла — тільки крижана, давня злість, що роками тліла під попелом. Він зробив крок уперед. Голос пролунав тихо, але кожне слово падало, як камінь у воду:

 

— Краще для нього, що він нічого не пам’ятає. А якщо це лише вистава… — пауза, під час якої повітря в кімнаті забрякло, — тоді було б краще, якби він так і залишився лежати там, під товстим шаром снігу. Мертвим. Для всіх нас.