❄ 2 ❄

Кілька днів юнак провів у маренні. Ксав’єр доглядав його, як рідного: обтирав піт, напував теплою водою або бульйоном у ті короткі миті, коли той бодай трохи приходив до тями. Пухнасті наглядачі теж не лишалися осторонь. Фелікс іноді вмостився прямо на ковдрах, зігріваючи хворого своїм теплом, а Луна не відходила від ліжка, тихо кличучи господаря, якщо пацієнт раптом починав кидатися уві сні.

Одного дня, коли Ксав’єр порався надворі, Луна вибігла з будинку і залилася гучним гавкотом, вимагаючи негайної уваги. Зайшовши всередину, чоловік побачив: його «знахідка» нарешті опритомнів. Гість розгублено кліпав очима, намагаючись виплутатися з-під важких ковдр.

 

— З поверненням, друже. Я вже грішним ділом думав, що ти вирішив залишитися на тому світі, — з полегшенням мовив Ксав’єр.

 

Юнак повернувся на голос. Перед ним стояв привабливий чоловік років тридцяти п'яти з приємною усмішкою. У кутиках очей Ксав’єра променіли мімічні зморшки, на обличчі виднілася кількатижнева щетина, а темно-русяве волосся було злегка скуйовджене. Він був міцної статури, трохи ширший у плечах за гостя. Скинувши верхній одяг та чоботи, господар підійшов ближче.

 

— Де я? Що сталося? — хлопець сів на ліжку, дезорієнтований і слабкий. Луна крутилася поруч, жалібно скавчучи від радості.

 

— Мене звати Ксав’єр. Я знайшов тебе в лісі, глибоко в снігу. Точніше, це Луна тебе винюхала.

 

— Точно… Сніг. Ліс. Гори… А потім хуртовина, — він заплющив очі й скривився, ніби від раптового нападу болю.

 

— Як тебе звати? Звідки ти?

 

— Звати? — юнак розгублено потер потилицю, напружився, намагаючись витягнути бодай якусь деталь із пам’яті. — Я не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю… Голова розривається.

 

— Добре, зараз це не головне. Хочеш поїсти чи, можливо, приймеш гарячу ванну? — Ксав’єр присів поруч на край ліжка.

 

— Краще посплю ще… Я страшенно втомився. Від їжі нудить, — він безсило відкинувся на подушки, знову натягуючи ковдру до підборіддя.

 

— Схоже на струс мозку. Ти точно добре приклався головою, поки котився схилом, — Ксав’єр торкнувся його чола: шкіра все ще була гарячою та вологою від поту.

 

— Можливо… але не зараз… давай потім… — пробурмотів той, уже занурюючись у сон.

 

— Як скажеш, «Знайдо» без імені. Відпочивай.

 

Те, що хлопець прийшов до тями, неабияк тішило Ксав’єра. Організм молодий, під належним наглядом він швидко одужає.

Ближче до вечора гість прокинувся вдруге. Ксав’єр якраз порався на кухні, світло з якої м’яко освітлювало вітальню. Юнак озирнувся, вивчаючи свій притулок. Його лежанка стояла біля масивних дерев’яних сходів, що вели на другий поверх. У центрі кімнати — затишний диван та крісло навпроти каміна, де яскраво тріщали дрова. Неподалік височіла прикрашена ялинка, наповнюючи дім ароматом хвої.

Почувши шурхіт, Ксав’єр визирнув із кухні. Юнак намагався підвестися на тремтячих ногах.

 

— Зачекай! Я допоможу, — Ксав’єр поспіхом витер руки рушником і кинувся до нього. — Тільки ще одного падіння нам не вистачало.

 

Хлопець встиг лише трохи піднятися і знову впав на ліжко, притиснувши долоню до чола. — Голова обертом…

 

— Це нормально у твоєму стані. Давай руку, — Ксав’єр міцно підхопив його під лікоть. — Чого бажаєш?

 

— До вбиральні… А потім помитися. Здається, я сам відчуваю запах власної хвороби.

 

— Розумно. Я проведу тебе, а поки ти займешся справами, наберу гарячу ванну. Якщо щось піде не так — відразу клич. Самостійність зараз тобі не на користь, домовилися?

 

— Домовилися, — ледь помітно посміхнувся «Знайда».

 

Ксав’єр налаштував воду, дістав новий набір засобів гігієни, пухнасті рушники та свій чистий одяг. Допоміг гостю роздягнутися та залізти у ванну, а сам повернувся до вечері.

Через пів години гість з’явився на кухні. Одяг Ксав’єра сидів на ньому трохи мішкувато, але хлопець виглядав значно краще. На столі вже чекала гаряча вечеря: густий суп та тушкована картопля з м’ясом. Аромати були такими спокусливими, що в юнака мимоволі зсунуло шлунок.

 

— Сідай, пригощайся. Тобі треба відновлювати сили, — Ксав’єр кивнув на стілець. — Ти добряче виснажився за цей тиждень.

 

— Тиждень? — перепитав той, завмерши з ложкою в руці.

 

— Так. У моєму домі ти лише четвертий день. А скільки блукав до того… один бог знає. Тобі пощастило, що не зустрів вовків чи ведмедя. Схоже, гірські духи до тебе прихильні.

 

— Ти тут що, місцевий священик чи лісник? — здивувався юнак, повільно сьорбаючи суп.

 

— В Альпах вірять, що вершини мають свій характер, — засміявся Ксав’єр. — Якщо людина вижила там, де мала загинути, значить, гори дозволили їй залишитися. А щодо містечка… ти переоцінив цивілізацію. Тут у радіусі багатьох кілометрів ні душі. До найближчого селища — сорок хвилин на авто, а по такій завірюсі, як зараз, можна і дві години їхати.

 

— То ти… відлюдник?

 

— На кшталт того.

 

— А телефон? У тебе ж є зв’язок? — раптом згадав «Знайда» і почав обмацувати кишені. — Де мої речі? Мій телефон?

 

— Спокійно, їж. При тобі нічого не було. Я сам шукав бодай якісь документи чи зачіпки, але марно. Телефон у мене є, проте, щоб упіймати сигнал серед цих скель, треба знати особливі місця. А про інтернет у таку негоду годі й мріяти.

 

— М-да… — юнак відставив порожню тарілку. — Занесло ж мене.

 

— Не переймайся. Щойно заметіль вщухне, я відвезу тебе до міста на своєму позашляховику. Заодно і запаси поповню. А поки — відпочивай. Ти так нічого і не згадав? Своє ім'я?

 

Гість на мить замислився, заплющив очі, ніби перебираючи зашифровані файли в голові. — Ні. Порожнеча. Хто я, звідки, що робив у горах… Пам’ятаю тільки холод. Нескінченний білий сніг і ліс. Я намагався йти вниз, до людей. Пив сніг… Горло пекло так, наче я ковтав розпечене вугілля. А потім побачив вогник удалині. Може, то була гарячка, а може — твоє вікно. Я впав, кудись покотився… і прокинувся вже тут.

Він закрив обличчя долонями, наче намагаючись сховатися від цих спогадів.

 

— Ну нічого. Пам’ять повернеться, коли мозок оговтається від удару. Можливо, ти десь невдало зустрівся лобом із ялиною. А зараз я покажу твою кімнату. Залишайся, скільки потрібно. Я такій компанії тільки радий.