❄ 6 ❄

Ранок після Різдва прийшов тихо, як сніг, що продовжував падати за вікном. Танн прокинувся першим. Вони заснули на дивані біля каміна — Ксав’єр обіймав його ззаду, рукою на животі, дихання рівне й тепле в потилицю. Танн лежав нерухомо, боячись зрухнутися, бо тоді ця мить точно закінчиться.

Він дивився на ялинку, що досі блимала гірляндою, на порожні келихи з-під віскі, на Луну, яка спала, поклавши голову йому на ноги. І в голові крутилася одна думка: «Що я роблю»?

Вчорашній поцілунок був справжнім. Він відчував його на губах досі — присмак гірко-солодкий, тепла Ксав’єрових губ. Але разом з цим теплом прийшов страх. Страшний, холодний, як заметіль.

«Я навіть не знаю, хто я. А якщо я... не такий? А якщо в мене хтось є? Дівчина? Діти? А якщо це все — просто вдячність? Просто алкоголь і самотність? Він же мене врятував, виходив, а я... просто чіпляюся за нього, бо мені тепло й безпечно? Він подумає, що я користуюся ним...»

Танн обережно вивільнився з обіймів, намагаючись не розбудити Ксав’єра. Підвівся, накинув светр і пішов на кухню. Руки тремтіли, коли він ставив кавоварку. Він не знав, чи хоче кави, але треба було чимось зайняти руки.

Ксав’єр прокинувся через десять хвилин. Підійшов ззаду — м’яко, без тиску. Обійняв за талію, поцілував у шию.

 

— Доброго ранку, — голос хриплий від сну, теплий.

 

Танн здригнувся. Не від холоду — від того, як сильно йому цього хотілося. І як сильно він цього боявся.

 

— Доброго... — тихо відповів, не обертаючись. — Я... зроблю тобі каву.

 

Ксав’єр відчув зміну. Він не відпустив одразу, але й не тиснув. Просто стояв, чекав.

— Танне... все гаразд?

 

— Так. Просто... голова трохи болить. Від випитого вчора. Здається, я трохи перебрав…

 

«Брехня» — подумав Ксав’єр. І вони обидва знали, що це брехня. Ксав’єр зрозумів, що Танн наляканий. Він вагається. Він навіть ім’я своє не пам’ятав не те, щоб своєї орієнтації.

 

Наступні два дні пройшли в дивній тиші. Танн брав на себе всю роботу: чистив сніг біля входу, носив дрова, годував тварин — усе, щоб не сидіти поруч. Він дякував за кожну дрібницю: «Дякую за сніданок», «Дякую, що дозволив залишитися», «Дякую за одяг». Він говорив «дякую» так часто, ніби платив борг.

Ксав’єр не тиснув. Він просто робив те саме, що завжди: готував, посміхався, залишав простір. Але він бачив, як Танн вагається. Його погляд був сповнений страху та благань водночас. Він наче завжди поруч, але в той самий момент і не з ним. Ксав’єр більше не тис на нього, не торкався, хоча йому дуже кортіло. Бути ближче ніж на відстані витягнутої руки. Відчувати тепло його тіла, подиху. Чути як б’ється його серце. Обійняти міцно, коли вони сиділи ввечері біля каміну, все так же за балачками та чашкою гарячого шоколаду. Хоча останні дні вони більше мовчали. Наче життя були поставлені на паузу.

 

Вечір третього дня став переломним.

Вони сиділи біля каміна. Фелікс спав на колінах у Ксав’єра, Луна — біля ніг Танна. Танн дивився у вогонь, мовчав. Ксав’єр не витримав і порушив не тільки тишу, а й їхнє мовчання.

 

— Танн, — звернувся він до нього і поклав свою долоню на руку, — Що тебе турбує? Ми можемо це обговорити?

 

— Ксав’єре... я боюся, — промовив він, наче чекав цього запитання, але продовжив дивитися у вогонь.

 

— Чого саме? — не відводив він від Танна погляду.

 

— Що ти подумаєш... ніби я користуюся тобою. Ти мене врятував. Виходив. Дав притулок. А я... поцілував тебе. Бо було тепло. Бо Різдво. Бо алкоголь. А раптом це все — просто... вдячність? А раптом завтра я згадаю, що в мене хтось є? Що я... не хочу чоловіків? Я ж нічого про себе не знаю. А ти знаєш себе. Ти впевнений. А я... я боюся, що завтра прокинуся іншим. І зроблю боляче не тільки собі, а в першу чергу тобі.

 

Ксав’єр довго мовчав. Потім поставив Фелікса на підлогу, підсунувся ближче. Обійняв його за плечі. Танн цього разу не відсмикнувся.

 

— Танне, послухай мене. Я не маленький хлопчик. Я знаю, що таке вдячність. І знаю, що таке бажання. Якщо ти зараз не впевнений — це нормально. Якщо завтра ти згадаєш, що хочеш жінок — я витримаю. Якщо захочеш бути просто друзями — я витримаю. Але якщо ти хочеш мене... то не бійся. Ми можемо йти так повільно, як тобі потрібно. Навіть якщо це будуть тільки поцілунки. Навіть якщо це будуть тільки обійми. Навіть якщо це буде просто — лежати поруч і мовчати. Я не вимагаю від тебе впевненості. Я прошу тільки чесності.

 

Танн дивився на нього з білью в очах.

— Я хочу тебе. Страшенно хочу. Але я... я не знаю, як це робиться. З чоловіком. Я не пам’ятаю... чи робив я це раніше. Чи взагалі хотів. Я боюся зробити щось не так. Боюся, що тобі буде неприємно.

 

Ксав’єр посміхнувся — м’яко, тепло, без тіні осуду та ще більше стис свої обійми.

— Тоді дозволь мені показати. Без поспіху. Тільки те, що тобі захочеться. Якщо скажеш «стоп» — ми зупинимося в ту ж секунду. Ніякого тиску. Тільки ти і я.

 

Він підвівся, простягнув руку. Танн взяв її — тремтячими пальцями. Вони пішли до спальні Ксав’єра — на другий поверх, де було тихо й тепло. Ксав’єр запалив тільки нічник. Сів на край ліжка, притягнув Танна до себе. Спочатку просто обійми. Довгі, міцні. Потім поцілунки — повільні, глибокі, ніби вперше. Ксав’єр роздягав його обережно: светр, футболка, штани — цілував кожен відкритий сантиметр шкіри, шепотів:

 

— Ти прекрасний Танне. Просто дозволь собі відчувати.

 

Танн тремтів. Не від холоду — від переповнення. Він не знав, що тіло може так реагувати. Ксав’єр вів його руки по своєму тілу: показував, де йому приємно, як доторкатися. Потім сам опустився нижче — руками через тертя, через пестощі. Повільно. Ніжно. Даючи Танну час звикнути, час відчути.

Танн заплющив очі, хапався за простирадла та кусав його за плече.

 

— Я... я не знав... що так може бути... — прохрипів він на піку.

 

Ксав’єр цілував його повіки, шепотів:

 — Ти не мусиш нічого доводити. Просто дихай зі мною.

 

 

Коли все закінчилося — вони обидва тремтіли від насолоди й ніжності. Ксав’єр обійняв його міцно, притиснув до грудей.

 

— Це не останній раз, — тихо сказав він. — Але це тільки початок. Коли ти будеш готовий до більшого — скажеш. А поки... просто будь зі мною.

 

Танн кивнув, сховав обличчя в його шиї. Сльози текли тихо — від щастя, від страху, від того, що нарешті відчув себе живим. Ксав’єр гладив його по спині повільними колами, ніби заспокоюючи дитину. Танн заснув першим — з мокрими віями і легкою посмішкою. За вікном гув холодний морозний вітер, а всередині було тепло. І це тепло нікуди не поспішало, як і їхні почуття.