Розділ 6

Перед очима нависала незнайома стеля. Деякий час Тім просто лежав, не розуміючи де він знаходиться. Події минулої ночі були розпливчасті, й повертались уривками. Звівшись на ліктях, альфа скривився від сильного болю. Тіло гуділо від перенавантаження. 

 

Оглянувшись довкола, юнак помітив велику кількість солдат. Хтось лежав не рухаючись з перев’язаними частинами тіла, а дехто намагався допомагати іншим. Лазарет, здогадався Тім. Останнім, що він пам’ятав, був занесений над головою кулак голема, а потім сильний удар. Далі все наче в димці. Не сказати, що альфа був здивований. Провали в пам’яті мучили хлопця далеко не вперше, однак легше від цього не ставало.

 

Ще трішки посидівши, спостерігаючи за іншими, юнак вирішив знайти когось з персоналу, й не довго думаючи зіскочив з ліжка. Це була помилка. Ліву ступню обдало вогнем, наче тисяча маленьких голок безперестанно кололи в одне місце. Не стримавшись від болю, він зашипів, привертаючи увагу коротко стриженого омеги.

 

- О ти вже отямився. Не ставай поки, в тебе тріщина, – його голос був глухим. – Як себе почуваєш? Щось крім ноги турбує?

 

Повернувшись на своє місце, Тім обережно доторкнувся до перев’язаної ступні, майже одразу скривившись.

 

- Невелика біль в тілі, а так все в порядку. А ви..? 

 

- Каліс, – усміхнувся омега. - Ну от і добре, що більше нічого не турбує. Оскільки рани не дуже серйозні, то з пару днів ще полежиш під наглядом, а потім можеш повертатись в казарми. Я випишу протизапальну мазь. Постарайся не перенавантажувати ногу пару тижнів, – цілитель вже збирався йти, як на секунду завмер, з цікавістю розглядаючи свого пацієнта.

 

- Щось не так? – не розуміючи причин такої явної уваги до своєї персони, Тім нервово розтріпав волосся, бажаючи якомога швидше спровадити лікаря.

 

Каліс відповів не одразу. Він злегка нахилив голову вбік. Його погляд ковзнув по перев’язаній нозі, затримався на руках, а потім уважно пройшовся по обличчю альфи. Омега наче намагався впевнитись в своїх думках.

 

- Ні… нічого такого… - він почав ритмічно постукувати пальцем по нижній губі. -  Просто мені цікаво, як тобі вдалось подолати того голема?

 

Коли до свідомості альфи дійшли останні слова, його наче крижаною водою обдало. Він що зробив? 

 

- Не зрозумій неправильно, це виключно науковий інтерес, - швидко виправився омега, помітивши дивну реакцію солдата. - Як я розумію, травму ноги ти отримав ще до бою з гігантом, але я на власні очі бачив, як ти ледь не парив над його тілом. Можливо в запалі бою ти й міг проігнорувати біль, однак все ж це дійсно неймовірно. 

 

- Емм… - Тім нервово перебирав варіанти відповіді. 

 

Сказати правду? Точно ні. Привертати зайву увагу, не кращий варіант в його випадку. Збрехати? Це може викликати небажані підозри. Треба знайти, щось середнє. 

 

– Якщо чесно, я погано пам’ятаю. Здається я вдарився головою… вона трохи болить. – Актор з альфи був жахливий. Омега підозріло поглянув йому прямо в очі, невдоволено скрививши губи.

 

- Ну добре. Таке теж буває, – нарешті відступив Каліс. – Я додам до твоїх ліків знеболююче, однак, якщо стане гірше не чекай, одразу звертайся. Зрозумів мене?

 

- Так, дякую вам.

 

Коли омега зник за одним з поворотів, Тім втомлено відкинувся спиною на подушку. Лише зараз він помітив, як інші солдати підозріло озирались в його бік. Ніхто не наважувався підійти й заговорити, за що альфа був неймовірно вдячним. Однак, ці погляди починали дратувати. Як він має пояснювати, свої дії? «Ось дивіться – я псих якому рве дах в бою. Але не хвилюйтесь на людей я поки ще не кидався». Від цих думок ставало ще гірше. Зараз він навіть був трохи вдячний болю в нозі. Вона хоча б трішки відволікала від неприємних думок.

 

Полежавши ще годинку, альфа не витримав й вирішив прогулятись. Окликнувши одного з чергуючи цілителів, Тім випросив для себе палицю, й завіривши милого омегу, що не буде перенавантажуватись, вийшов на двір. Намагаючись зайвий раз не ступати на хвору ногу, альфа пересувався досить повільно. 

 

На дворі було шумно. Всюди метушились ремонтники, вони всіма силами намагались якомога швидше відновити стіну. Дехто збирав залишки стріл. Хтось переносив каміння, й розчищав територію. Найбільше увагу привертали големи, що наче статуї завмерли посеред поля бою. Вони не рухались, однак їх все одно перев’язали сталевими ланцюгами, а чаклуни виводили під їх ногами руни. Один же голем, на відміну від інших, лежав на землі з тріснутою головою. Його обступило з десяток чаклунів, детально розглядаючи кожен камінчик. В шлунку неприємно скрутило. Тім, не довго думаючи, вирішив відійти якомога далі, поки ніхто не встиг його помітити. 

 

В глибині фортеці людей було значно менше. Тренування на сьогодні відмінили, й всіх вцілілих відправили на допомогу цілителям та ремонтникам. Спочатку, промайнула думка, що йому теж треба було б допомогти, однак різкий біль в нозі, швидко змусив альфу відмовитись від цієї ідеї. 

 

Майже дійшовши до самого виходу, погляд Тіма наштовхнувся на гору білих тканин. В грудях все стислось. Трупи. Минула ніч забрала з собою десятки життів. 

 

Десь глибоко всередині спалахнув вогонь. Таке знайоме, але від цього не менш болісне відчуття. Він навіть не встиг познайомитись з кожним з них. І вже ніколи не зможе. Ці думки розривали з середини… Він зробив недостатньо, він мав знищити більше ельфів, кожного з цих клятих створінь, тоді ці люди… 

 

- Що ти тут робиш? – ззаду донісся сердитий голос. 

 

Здригнувшись від несподіванки, Тім завмер, намагаючись придати обличчю спокійного вигляду. Зробивши декілька довгих видихів, альфа нарешті повернувся на голос. Навпроти стояв чорноволосий омега. Його темні, як ніч очі, невідривно дивились на солдата. 

 

Тім не міг його не впізнати. За останні дні, він з сотню разів прокручував в голові варіанти вибачення, однак коли час настав, альфі вдалось видавити тільки пару невпевнених фраз:

 

- Я… вийшов трохи прогулятись, в ме… в мене травмована нога, тому я не можу допомогти з ремонтом.  

 

Омега тільки насупився, що починало нервувати Тіма. Може все ж таки потрібно було допомогти солдатам? Не така в нього вже й страшна травма. Подумаєш нога болить.

 

- Я не про це говорю, – сухо обізвався брюнет. – Ти маєш лежати в лазареті, а не шататись по двору. Хто взагалі додумався випустити пацієнта?

 

Холодний погляд чорних очей пронизував тіло альфи. Насуплені брови та піджаті губи, ніскільки не псували миловидне обличчя. В момент стало якось незручно. Згадалась їх остання зустріч, совість неприємно кольнула. Тягнути більше не було сенсу. 

 

- Еммм, не знаю чи ти згадав мене, але я хотів вибачитись за той випадок з водою, – Тім ретельно підбирав слова. – Я не хотів тебе образити, і тим більше не хотів, щоб це сталось. Навіть не знаю, чому тоді так вперся… Сподіваюсь ти не сильно замерз в той день. Мені дійсно соромно за свої дії. Вибач. 

 

Склавши руки на грудях, омега уважно вислухав проповідь Тіма, й глухо видихнув опускаючи голову. 

 

- Не скажу, що не проклинав тебе, декілька днів чихаючи від застуди, – він трохи помовчав, накручуючи на палець шовковисті чорні локони. – Однак, я не настільки злопам’ятний. Та й частина моєї вини теж присутня. Я не буду тримати на тебе образ, але на майбутнє – не лізь туди куди тебе не просять, інакше наступного разу отримаєш вогняний шар в обличчя.

 

Коли до вух долинула остання фраза, губи альфи розповзлись у веселій посмішці. В душі наче розв’язався вузол, що вже довгий час не давав спокою. 

 

- Візьму до уваги. 

 

На піднесеному настрої, Тім зробив пару кроків на зустріч. Однак, хвора нога швидко нагадала про себе. Різкий біль, наче ударом блискавки, пронизав все тіло. Ледь не втративши рівновагу, альфа сильніше стиснув палицю, переводячи всю вагу на неї.

 

Омега спостерігав за цим дійством й втомлено потер перенісся.

 

 - Ну чому, ви альфи, всі такі однакові? – підійшовши поближче, брюнет обережно закинув руку Тіма собі на плече, даючи можливість обпертись. – Погуляли й досить, зараз ти повернешся в госпіталь, й не будеш зайвий раз турбувати Каліса. В нього й так повно роботи.

 

Альфа лиш покірно кивнув, приймаючи неочікувану допомогу. Вони йшли повільно, омега уважно слідкував за темпом, підлаштовуючись під кожен крок Тіма. Його плечі напружились від тяжкої ноші, однак брюнет навіть не подавав вигляду, що втомився, впевнено рухаючись вперед. 

 

Тім ніяк не міг зрозуміти, що саме так зацікавило його в цьому омезі. Однак, холодна воля в таких чаруючих очах, та непокірна впертість зачаровувала.

 

- Можу я дізнатись твоє ім’я? 

 

Омега не відповів. Крокуючи по кам’яній дорозі, він занурився у роздуми, не реагуючи на оточення. Проходячи повз зруйновані стіни, брюнет повільно перевів погляд на скупчення людей, розглядаючи лежачого голема. Тім вже встиг змиритись, що сьогодні не почує бажаного, однак, коли до дверей лазарету залишилось не більше п’яти метрів, омега неочікувано зупинився, піднімаючи погляд на альфу.

 

- Леоріс… і дякую, що врятував.

 

Повисла тиша. По спині Тіма пробігли неприємні мурахи. З одного боку, він був радий почути, таку бажану відповідь. З іншого ж боку, остання фраза змусила Тіма оторопіти, він абсолютно не розумів про що йде мова. А це значило тільки одне – ці події відбулись вже після втрати контролю. Тіло альфи напружилось, що не міг не помітити Лео. Далі мовчати було ризиковано.

 

- Добре, що ти не постраждав, – ледь видавив з себе Тім, натягнуто посміхнувшись.

 

Лео тільки фиркнув, й на щастя альфи не став розвивати тему. 

 

 

 

***

 

 

 

- Якби твої люди втримали бар’єр, битви можна було б уникнути! – опершись на руки, гнівно викрикнув сивий альфа, пропалюючи поглядом мага. - Який від чаклунів взагалі сенс, якщо вони навіть елементарного не можуть? 

 

Не встиг Крег навіть слова вставити, як на захист йому піднявся Олос. Обличчя молодого альфи, прийняло саркастичний вираз.

 

- Ой, чогось я вас не помітив в перших рядах, командире Альсе. Що ж ви не підтримували своїх людей на стінах? 

 

- Ти взагалі мовчи хлопчисько, – злобно зиркнув альфа, потираючи травмовану кисть. - Хіба не ти говорив, що пересувань немає!? Якого ж біса, на нас напали? Чим взагалі займається розвідка?

 

Кінчики губ Олоса повільно поповзли вниз, обличчя прийняло незвично суворий вираз. Кинуті командиром лучників слова, сильно заділи альфу, адже він й сам розумів – в них є доля правди. Це була його помилка, й він понесе за неї відповідальність. Однак чути подібні вислови від нахабного старця, що майже всю битву просидів у безпечному місці, прикриваючись молодими солдатами, було вище його волі.

 

- Мої люди постійно ризикують життям на вилазках! – гнівно стукнув по столу срібноволосий юнак. – Якби ви хоча б в половину ризикували як вони, то не кидали б подібних фраз так легко.

 

Розуміючи, що конфлікт грозить перерости в дещо гірше, Крег обережно підняв руку, привертаючи до себе увагу. 

 

- Ельфи використали невидимість, – тихо заперечив омега. Йому було тяжко дихати, через зламані ребра, а перев’язана рука постійно нагадувала про себе спалахами болю. – Ніхто не міг цього передбачити.

 

- Та якби ви робили свою роботу нормально, ми б не понесли такі втрати, – ніяк не вгавав Альс. - Я ж казав, – не можна довіряти командування цьому сосунку та омезі, тепер бачите що відбувається?

 

На мить повисла тиша. Олос з силою стиснув кулаки, ледь тримаючись від гніву. Юліон же тільки тихо видихнув, потираючи пульсуючі скроні. Навіть Фред, що відсторонено підраховував щось у блокноті, відірвався від роботи, й здивовано підняв погляд. Вочевидь Альс і сам зрозумів, що остання фраза була зайвою, однак відступати не став.

 

- Маги першими прийняли на себе удар! – не витримав Крег, й одразу скривився від болю. – Чому ви не керували балістаріями? Ви можете критикувати мене, але не смійте наговорювати на моїх людей! Саме вони стягували поранених зі стіни. Чому ви не рятували своїх підлеглих?

 

- Не починай істерику. Я керував лучниками на внутрішній стіні. Навіщо два командира в одному місці. Чи ти визнаєш свою некомпетентність…

 

- Слідкуйте за словами, – холодно обізвався Юліон. – Ми всі на нервах, але це не привід звинувачувати один одного.

 

- Ну звичайно, та якби…

 

- Досить! – підняв руку Джен. Від безсонної ночі боліла голова, а це перекладання відповідальності просто дратувало. – Ми не будемо шукати винних. За всі роки війни, подібних нападів ні разу не траплялося. Нам треба думати, що робити далі.

 

В залі повисла тиша, тільки звук механічного годинника відлічував плин часу.  Ніхто не наважувався продовжити суперечку. Нарешті, першим обізвався Фред, що весь час мовчки робив якісь записи. 

 

- Потрібно зв’язатись з центром. Імператор має знати про нову зброю ельфів, – втомлено потерши очі, він продовжив. – Мої люди активно займаються відновленням стін, однак це може зайняти більше часу, ніж я розраховував. Нам не вистачає граніту та піску. Я вже направив листа в Хіос, однак ці трати сильно похитнуть бюджет.

 

- Чаклуни займаються дослідженням големів. Поки нам не вдалось зрозуміти, як взяти їх під контроль, – відзвітував омега. – Големи – це творіння гномів, а як ви знаєте їх знання врази перевершують наші. 

 

Альс тільки фиркнув, але говорити нічого не став. Головнокомандувач же втомлено потер скроні.

 

- Де ці кляті ельфи взагалі їх дістали? – альфа знав, що на питання немає відповіді, однак слова самі зірвались з вуст.

 

З тяжким подихом, Джен піднявся та підійшов до вікна. Сонце було в зеніті. За чотири роки війни, фортеця стала свідком сотень, а то й тисяч битв, кожного разу випробовуючи її мешканців на міцність. Альфа вже навіть почав забувати, що раніше по стінам плелись ліани з красивими фіолетовими квітками, а на подвір’ї звучав дитячий сміх. Джен сильно зажмурив очі, відганяючи від себе ці безглузді думки.

 

- Треба йти в наступ, – крижаним голосом констатував альфа. – Скільки оборону не тримай, в цьому просто немає сенсу, ми лиш втрачаємо людей. Сьогоднішня ніч, яскраво це продемонструвала.

 

Звук клятого годинника в тишині кабінету, вже починав діяти на нерви. Ще ніколи фортеця не була в такому хиткому положенні, як зараз. І саме в цей момент, Джен запропонував напад.

 

- При всій моїй повазі, головнокомандувачу – подав голос Юліон. – Однак це самовбивство. В нас багато втрат, і не менше поранених. Ми не в тому стані, щоб так ризикувати.

 

- Захоплені поселення переповнені магічними пастками. На їх перевірку та ліквідацію потрібно виділяти чаклунів, та й процес не з швидких. Якщо в цей час на фортецю нападуть, то нікому буде тримати бар’єр, – здоровою рукою, маг несвідомо перебирав янтарні бусини. - Я розумію вашу позицію, головнокомандувачу, але б не радив так ризикувати.

 

Від різкого звуку всі присутні аж підскочили. Старий альфа сильно вдарив руками по столу.

 

- Не думав, що колись це скажу, але омега правильно говорить. Нам би зараз себе захистити не завадило. Навіть якщо забути про все сказане, що ми протиставимо големам? От я дуже сумніваюсь що ці – Альс вказав пальцем в бік вікна – були в них єдиними.

 

Джен знав, що його рішення зустріне супротив з боку командирів. Він вже збирався висловити свою позицію, як його перервав Фред.

 

- Ми не вистоїмо зиму, – всі присутні, здивовано перевели погляд на альфу.

 

- Що ти маєш на увазі?

 

- Нам просто не вистачить припасів, - Фред повільно повернувся обличчям до головнокомандувача. – Частину коштів, що мала йти на продовольство, треба віддати на відновлення стін. Однак, це не найгірше. Ми могли б урізати харчування, й перетерпіти до видачі нового фінансування. От тільки, через загрозу прориву ельфів, торговці почали покидати північні землі. В останній візит в Хіос, кількість лавок значно зменшилась, далі буде тільки гірше. Зовсім скоро у нас просто може не бути, в кого купувати провіант, – на одному подиху випалив альфа.

 

- То краще ризикнути всім і атакувати? Ти це маєш на увазі! – крикнув командир лучників, підриваючись зі свого місця. – Ви молодь, надто ідеалістично дивитесь на життя. Де гарантії, що ми переможемо? Їх немає! Навпаки, куди з більшою вірогідністю, ми задарма покладемо бійців! – його голос зірвався, старший альфа закашлявся продовжуючи вже тихше. – Як напад вирішить проблему з провіантом? Солдати перестануть їсти? Ні. Торговці повернуться? Ні. Так що це нам дасть?

 

- На захоплених територіях можуть бути припаси, – не відступався від ідеї Фред. - Якщо робити невеликі напади відганяючи ельфів, то можна буде забрати їх собі. Це краще ніж нічого.

 

- А якщо не вдасться, згадай минуле літо. Ми втратили з десяток солдат, а по факту не отримали нічого, – вирішив втрутитись в спір Олос. – Я теж хочу щось змінити, але зараз дійсно краще залишатись на місці, та укріплювати оборону.

 

Бачачи, що товариши не хочуть сприймати його аргументи, Фред підняв руки в знак капітуляції. 

 

- Я висловив свою думку, далі вирішуйте як самі знаєте. 

 

Ситуація була не з кращих. Більшість командирів, не хотіло йти на ризики заради сумнівної перемоги. Джен і сам розумів, наскільки безумний його план, але чекати далі було небезпечно. 

 

- Я вдячний за ваші думки, – прочистивши горло, почав головнокомандувач. – Але, навіть за попередніми розрахунками, фортеця могла протриматись максимум рік-півтора. Зараз же все кардинально змінилось, і далеко не в нашу користь. Ельфи невідомо звідки дістали таємні технології гномів. Також, вони використовують небачену раніше магію. Хто його знає, які ще карти ховаються в них у рукавах. Якщо наступна атака буде сильнішою, ми можемо й не вистояти, – на хвилину перевівши подих, Джен продовжив. – Не забувайте й про те, що ельфи вже як рік атакують північ. Якщо вони прорвуть оборону, й захоплять Фігелію, то можуть взяти нас в кільце, й тоді вже точно загинуть всі. Рано чи пізно фортеця паде, так чому не спробувати покращити своє положення?

 

Джен замовчав, вирівнюючи дихання, та обвів поглядом своїх командирів. Кожен з них обдумував щойно почуте. Погодитись на план, означало ризикнути всім, не маючи жодного гаранту. Відмовитись – рівноцінно очікуванню неминучої смерті. Вони й самі знали в якому становищі опинились, але ніхто не хотів дивитись правді у вічі.

 

- Можливо, краще дочекатись весни? – невпевнено почав Олос. - Навіть зараз, через часті дощі, рухатись по горам стає небезпечно, а в сніжну зиму це взагалі самогубство. 

 

- Ні, ми маємо атакувати саме цією зимою, – відрізав головнокомандувач. - Ельфи незвичні до холодів, й гірше орієнтуються на місцевості, особливо в горах. Якщо пророцтво правдиве, то прийдешня зима буде найбільш сніжною за останні двадцять років. Сама природа приховає наші пересування. Плюсом до цього, ельфи не очікують нападу, особливо після останнього штурму. Вони розраховують, що ми кинемо всі сили на оборону. Цим і скористаємось. Ідеальнішого моменту просто не буде. Я розумію, що вам потрібно все зважити та детально обдумати, але рішення треба приймати вже. Ми не можемо витрачати більше часу. Виступати потрібно буде з першими снігами. Тому як ваш головнокомандувач, прошу дати мені відповідь. 

 

В аргументах була логіка. Всі розуміли, що їх справи кепські. Однак, переступити через себе тяжко, особливо коли від твого вибору залежить доля інших людей.

 

- Моя думка не змінилась я – за, – обізвався Фред, підіймаючись зі свого місця.

 

Один.

 

Джен перевів погляд на інших членів наради. Крег, ще активніше ніж зазвичай, перебирав бусини, крутячись на місці. Його погляд, то піднімався, то знову падав кудись собі під ноги.

 

- Я…я теж підтримую, - майже беззвучно відповів омега, теж піднімаючись на ноги.

 

Два.

 

Атмосфера залишалась напруженою, з кожним відлунням годиннику, кисень наче тяжчав, під гнітом сумнівів.

 

- Добре, будь по вашому, – підвівся Юліон, скептично поглядаючи на головнокомандувача.

 

Три.

 

Залишилось двоє. Олос, закусивши губу, нервово відбивав тільки йому відомий ритм по столу. Очевидно, альфі не дуже подобалась ця затія. Почувся звук від’їжджаючого стільця.

 

- Я згоден, але це самогубство, – альфа нависав над столом, впиваючись руками в його грані.

 

Чотири.

 

За головнокомандувачем вже була більшість голосів, однак Джену потрібна була підтримка кожного з командирів. Його погляд зупинився на сивому альфі. Він служив при цій фортеці більше тридцяти років, і попри тяжкий характер, серед солдат мав високий авторитет. 

 

- Що ви на мене дивитесь? Об’єднались проти старика і радіють, – пробурчав Альс. – Мені вже не довго жити залишилось, і смерті я не боюсь. Просто не хочеться губити юні долі, – він трохи помовчав, потираючи змерзлі кисті. – Ви впевнені в своєму рішенні, лорде?

 

Джен здригнувся. Він вже й забув, коли останній раз чув цей титул. Холодок пробіг по спині, від спливаючих спогадів.

 

- Так, я впевнений, і прошу вашої підтримки.

 

- Добре, – командир лучників тяжко піднявся зі свого місця. – Я підтримаю вашу ідею.

 

П’ять.

 

…

 

Коли останній командир покинув кабінет, Джен стомлено опустив голову на руки. Вони дрижали. Тільки-но, він так впевнено завіряв в успішності свого плану, а зараз залишившись на одинці з думками, його починали пожирати сумніви. 

 

- Все вийде, – з тяжким подихом обізвався він в пустоту. – Це єдиний вихід.

 

Різко підірвавшись на ноги, Джен зірвав зі стіни клятий годинник, та з силою кинув на підлогу. Настала повна тиша.

 

 

 

***

 

 

 

В каміні ритмічно потріскували дрова. В останні дні, погода почала псуватись. Все частіше сонце ховалось за хмарами, не радуючи своїм теплом. Наближалась зима. Зеймар ненавидів холод. Звиклий до квітучого літнього Хофу, він тяжко переносив погоду людських земель. 

 

- Корнос, підготуй зігріваючий відвар, – сидячи майже з головою занурений в теплі ковдри, ельф повільно збирав частинки ядра.

 

Механізми повільно ставали на свої місця. На початку, він ненавидів це заняття, однак зараз, монотонні дії заспокоювали й відволікали від постійного болю.

 

- Прошу, Іорсе, – темноволосий ельф, елегантно протягнув горнятко з паруючою рідиною. – Я можу вам ще з чимось допомогти?

 

Зеймар зробив ковток. По тілу розпливалось блаженне тепло, наповнюючи кожну клітинку тіла. Навіть стомлені від постійної роботи м’язи, нарешті змогли розслабитись.

 

- Поки можеш бути вільний, – на секунду задумавшись, зігріваючи руки, ельф протяжно додав. – Перед тим як вийти, докинь дров. 

 

Від тліючої в каміні ялини, по приміщенню розійшовся легкий хвойний аромат. На вулиці вже панувала ніч. Солдати несли караул, змінюючи один одного. Займар відклав інструменти на маленький столик, та заліз з ногами на крісло. Він любив такі моменти тиші та усамітнення. На вустах ельфа грала блаженна посмішка. Ніщо не могло зіпсувати йому настрій.

 

- Скоро все закінчиться…