9 / 9

Розділ 8

Стопа, вже майже не турбувала. Тім навіть не уявляв, якими чудо-ліками скористався Каліс, однак навіть місяцю не пройшло, як хлопець міг ступати на хвору ногу. Біль, вже не пронизував тіло наче розряд блискавки, скоріш тупо нив, віддаючи десь на фоні.

Після часткового відновлення стіни та ритуального спалення, життя поступово почало повертатись в звичне русло. Відновились тренування солдат, які Тім тимчасово не відвідував, а серед місцевих пролітали жарти. Інколи навіть здавалось, що ніякої битви і не було. Єдиним нагадуванням кошмарної ночі, залишились големи, що так і стояли за внутрішньою стіною фортеці.

Сьогодні Тім вперше за два тижні, збирався на тренування. Натягнувши сорочку та теплий кафтан, альфа схопив шкіряні рукавички, люб’язно подаровані солдатами на честь одужання, й вискочив на вулицю.

Наближення зими відчувалось фізично, в останні дні бушував вітер, і час від часу зривався сніг, припорошуючи землю. Видихнувши хмарку пару, Тім поспішив до вже чекаючих на плаці солдат.

- Ого які люди. Невже це наш юний монстрик? – обізвався Свен, привертаючи увагу інших.

З натовпу почулись крики вітання. Тім весело потиснув руку альфі. Подібна увага досі нервувала, однак ставала вже звичною. Та й в порівнянні з першими днями, інтерес до його персони значно стих, що не скажеш, про нову кличку яка стійко приїлась серед солдат, змушуючи хлопця червоніти.

- Що розшумілись! Шикуйтесь! – почувся грубий голос командира.

Очевидно, сьогодні в нього був поганий настрій. Не ризикуючи зайвий раз потрапити під гарячу руку, солдати миттєво зайняли свої місця.

- Ситуація наступна, – продовжив Юліон, крокуючи вздовж шеренги, – тренування пройде в іншому ніж зазвичай форматі.

На подвір’я вийшов худорлявий зеленоокий маг. Його сірувате, майже срібне волосся, вільно спадало на плечі, переливаючись на сонці. Він був на голову нижчий від бойового командира, однак тримався гідно. Ідеально рівна постава, та елегантні рухи, видавали аристократизм. У Тіма навіть промайнула думка. «Що цей світський омега забув на фронті?» Однак, всі питання зникли після наступних слів Юліона.

- Сьогодні командир Крег допоможе нам в проведенні навчання. У зв’язку з ситуацією, командуванням було прийняте рішення перевірити солдат на психологічну стійкість та вміння реагувати в критичних ситуаціях.

Махнувши головою в знак вітання, омега вийшов вперед, оглядаючи піхотинців. Тім навіть уявити собі не міг, що таке тендітне створіння може командувати цілим загоном магів та чаклунів.

- Кожного з вас, – пролунав злегка хрипкий голос, – за допомогою чарів погрузять в гіпноз, – помітивши стурбовані обличчя солдат, Крег швидко підняв руки, в заспокійливому жесті. - Не хвилюйтесь, все що буде відбуватись в ілюзії ніяк не зможе нашкодити фізично, це наче сон.

По натовпу пройшовся гул. Ще ніколи чаклуни не втручались у військові тренування, тим більше так. Нервозність, відчувалась як в голосах, так і в рухах деяких альф. Добровільно впустити когось в найпотаємніші частинки розуму, було не просто страшно, це викликало панічний жах. А з урахуванням, що маг планував проводити ще й якісь маніпуляції, ситуація виглядала в рази гірше.

Сповнені гнівом погляди, вмить зупинились на тонкій фігурі омеги. Солдати всім виглядом демонстрували незадоволення подібною ідеєю. Дехто навіть наважився окликнути командира, висловлюючи своє небажання приймати участі в чаклунських іграх. Проте, маг навіть оком не повів. Його холодне, й навіть трохи відсторонене обличчя, залишалось спокійним з легкою посмішкою на губах. Ігноруючи роздратованих альф, Крег неспішно почав готувати місце печаті.

- ТИХО! – крик Юліона з легкістю подавив наростаючий гул.

- Не хвилюйтесь, це звичайна практика, – продовжив пояснювати маг, паралельно виводячи на землі магічні писання. - Вам потрібно буде всього лише вийти з гіпнозу, слідуючи за срібною ниткою, та не потрапивши нікому на очі. Все досить просто. Місце дій буде індивідуальне для кожного, – останні слова викликали нову хвилю невдоволення. Ніхто не хотів застрягнути у власній голові в невідомому місці.

- Можете й далі кривитись, але сьогодні кожен пройде навчання, хочете ви цього чи ні, – категорично обірвав своїх підлеглих Юліон, й не гаючи часу почав відбирати «жертв».

Не маючи права відмовитись, солдати один за одним виходили вперед, стаючи по центру печатей. Крег почергово підійшов до кожного з них, мокаючи великий палець в мутну коричневу рідину, й ставлячи кожному невелику цятку на лобі. Завершивши, омега відійшов на декілька кроків, й почав зачитувати чаклунські тексти. Мітки одночасно засвітились, переливаючись золотистим відтінком, в той же час від печатей піднялись тоненькі ниточки, оповиваючи тіла солдат.

Тім стояв позаду, спостерігаючи за цим неймовірним дійством. Кожен раз стаючи свідком магії, альфа не міг відірвати погляд. Все це здавалось настільки неймовірним, що просто не могло існувати насправді. Саме тому, попри недовіру та певний страх невідомості, Тім все ж таки хотів відчути й на собі дещо подібне.

Невідомо, на жаль чи на щастя, але альфа увійшов у третю чергу. Саме завдяки цьому він мав можливість оцінити рівень небезпечності завдання. Однак з іншого боку, очікування викликало нервозність. Можливо краще й не знати, що там відбувається, а просто плити за течією.

Спочатку все здавалось досить спокійно. Солдати просто стояли, завмерши на місці. Їх вирази облич застигли, а очі потускніли. Однак, не пройшло й п’яти хвилин, як один з альф закричав, хапаючись за голову, й впав на коліна. Почувся глухий звук, від якого Тім мимоволі зціпив зуби. «Напевно падіння було болюч…» Проте альфа навіть не встиг завершити думку, як ще декілька альф, зриваючи голос звалились на землю. Так один за одним, ланцюжком повалилось з десяток воїнів.

Всі вони кричали, не стримуючи голосу. Вочевидь, під час випробування відбувалось, щось дійсно жахливе. В середині все неприємно скрутило. Тім нервово закусив губу. За десять хвилин, на ногах залишилось від сили сім чоловік, серед яких, на диво, опинився і Норос. Омега стояв не рухаючись, з абсолютно блаженним виразом обличчям. Здавалось, що він просто застиг, відпочиваючи після тренування. Тим часом, впало ще троє альф.

Минуло ще шість хвилин, проте ніхто так і не зміг вийти з лабіринту ілюзії. Солдати починали не на жарт нервувати. Спостерігаючи, як їх товариши не жаліючи себе, ледь не рвали волосся на скронях, альфи відступили на декілька кроків.

Здавалось, що навіть командир Юліон почав нервувати, викурюючи вже другу сигару. І от, нарешті, через двадцять хвилин з моменту початку, перший солдат відкрив очі. Це був молодий хлопчина з ластовинням на обличчі – Гейц. Він декілька разів кліпнув, зганяючи пелену ілюзії й озирнувся довкола. Поступово й інші воїни, що залишились стояти на ногах, почали приходити до тями.

Як тільки результати стали очевидними, Крег легенько провів рукою, знімаючи заклинання зі замучених й охриплих альф. Позбувшись марева ілюзії, воїни здивовано відкрили очі, не розуміючи як опинились на землі.

- Четверо пройшло, інші провалили випробування, – сухо констатував Юліон, видихаючи густий тютюновий дим.

Солдати не чекаючи команди, ринулись допомагати товаришам, не забуваючи запитати, що ж з ними відбулось. Однак ті, лише шоковано блимали очима. Як би не намагались, вони не могли згадати навіть найменшої дрібнички, єдине що пробивалось назовні – це відчуття безмежного відчаю та страху.

- Забув попередити, після проходження навчання, ви одразу ж забудете все, що бачили під гіпнозом. Спогади повернуться лише коли останній з солдат завершить своє випробування. Все заради справедливості, – одними губами посміхнувся маг.

Від почутого, в солдат пробігли мурахи по шкірі. Наступна черга виходила з не менш поганим настроєм, однак до нього ще додався панічний страх. Ноги відмовлялись йти вперед, проте сурового погляду командира було достатньо, щоб змусити воїнів підкоритись, й чекати невідворотного.

І все повторилось по другому колу. Рідина, цятки, заклинання, крики, падіння, й нарешті пробудження. З єдиною різницею – перший альфа отямився лише через двадцять сім хвилин, а на ногах залишилось двоє. З кожним впавшим альфою, обличчя Юліона приймало все суворіший вигляд. Темні очі, холодно оглядали підлеглих, а брови дугою зійшлись до перенісся.

І от, цей момент настав. Тім повільно вийшов вперед, стаючи на центр кола, в очікуванні своєї черги. Злегка шорсткий палець, торкнувся лоба. Тоненька цівка неспішно стекла по обличчю, оминаючи губи. Не стримавшись, альфа непомітно лизнув залишки. Від рідини доносився приємний квітковий аромат, що не можна було сказати про смак. Він був настільки гірким, що Тім ледь втримувався, аби не скривитись та не сплюнути слину.

Відійшовши, на достатню відстань, омега неспішно підняв кінчики пальців. Коли до вух донеслись перші слова, світ перед очима розмився. Кольори переплітались між собою, зливаючись в незрозуміле місиво. Свідомість згасала з кожною секундою.

Знову розплющивши очі, альфа опинився в повній тьмі. Як би він не намагався, не зміг знайти навіть промінчика світла. Не розуміючи, що робити далі, Тім нервово крутив головою, шукаючи принаймні якусь підказку. Несподівано, десь вдалині загорівся малюсінький вогник, переростаючи в яскраві спалахи. До слуху донеслись крики та дзвін металу, а в ніс вдарив запах гарі. В наступну секунду, Тім вже стояв посеред широкої вулиці, й із завмиранням серця оглядав знайомі з дитинства будинки.

***

Байар – маленьке поселення розташоване в глибинах Фільського лісу. Воно ховалось в нетрях непрохідного бору, окутане спокоєм та запахом хвої. Місцеві жителі, гармонійно співіснували з природою, майже не контактуючи з зовнішнім світом. Альфи ходили на полювання, й майстрували будівлі з тисячолітніх кедрів, омеги ж збирали ягоди та шишки, ткали одяг з медвежих та лисячих шкур. Діти лазили по деревах, та досліджували печери. Так вони й жили, гармонійно і віддалено від великого світу. Проте, саме це й стало причиною їх гибелі.

Сотні ельфійських солдат атакували беззахисне селище, знищуючи все на своєму шляху. Не щадячи ні дітей ні старців. Байар пав ще до того, як вісточка про напад дійшла до воріт Фігелії. Всього лише за одну ніч, десятки будинків згинуло у вогні, перетворившись на попіл. Люди ж, що ще декілька годин тому планували майбутнє, були жорстоко вбиті. Коли солдати нарешті прибули з підмогою, то зустріли дотліваюче поселення з омитими кров’ю вулицями.

Тім стояв, не розуміючи, що відбувається. Він наче опинився в одному з своїх кошмарів. Змушуючи одерев’яніле тіло рухатись, альфа з силою зробив пару кроків. Рухи були різкі, видаючи душевний стан. Коли до шокованого мозку почали повертатись крупинки розуму, Тім нарешті згадав слова командира Крега - «Місце дій - індивідуальне для кожного». Значить їх відправляли в кошмар. Не дивно, що інші солдати так волали.

Перевівши погляд, на такі знайомі, однак в той же час чужі будинки, альфа сильно заплющив очі. Десь глибоко в середині, почав наростати біль, адже він знав, яка картина предстане перед ним всього за декілька хвилин. Зробивши глибокий вдих, Тім з силою стиснув кулаки, повертаючись до реальності. Зараз був не час занурюватись в спогади, йому треба знайти вихід з ілюзії.

Згадуючи щось про срібну нить, альфа почав крутитись на місці, шукаючи її поглядом. І дійсно знайшов. Тоненька, майже непомітна, вона висіла в повітрі, вказуючи шлях. Вона вела через центральну площу до північних воріт поселення, що виходили прямісінько в ліс. Треба було придумати, як непомітно прослизнути через самісінький епіцентр битви. Благо Тім ще з дитинства вивчив кожен куток Байару, як свої п’ять пальців.

Не чекаючи, поки хтось встигне його викрити, альфа швидко майнув у маленький прохід між будинками. Якщо йти в обхід, то можливо це й займе більше часу, однак він зможе вкритись від ельфів. На напівзігнутих ногах, альфа почав повільно просуватись вперед, прислуховуючись до кожного шуму.

Звернувши за черговий поворот, Тім сильно стиснув щелепи, намагаючись не дивитись під ноги. На землі лежали тіла його давніх знайомих. Їх очі присипані брудом, дивились кудись в порожнечу, а губи навічно застигли в крику жаху та болю. Земля довкола, потемніла, поглинувши пролиту кров. В повітрі витав стійкий запах металу, в перемішку з димом. Ельфи почали палити будинки.

По спині пробігли мурахи, а у вухах з’явилась пульсація. Поступово накривав гнів. Тім не розумів, і насправді не хотів розуміти, яку ціль переслідувало командування, відправляючи солдата в особисте пекло. Знову пережити ті ж втрати, не маючи можливості вплинути на долю дорогих серцю людей, було дійсно витонченою тортурою.

Душа рвалася в бій. Хотілось забути про все, й просто знищити ворога, однак мозок розумів, що це нічого не змінить. Вони вже мертві. Прикусивши губу до крові, Тіму насилу вдалось відстрочити своє безумство. Потрібно було поспішати, невідомо скільки йому ще вдасться триматись в здоровому глузді.

Минувши ще декілька будинків, Тім ледь не наткнувся на ельфійського воїна. Благо, той стояв спиною, й не помітив наближення альфи. Серце шалено калатало, увага була на межі. Кінець срібної лінії вже був майже поряд, залишилось зовсім трохи.

Перевівши подих, Тім обережно притулився спиною до холодної стіни кам’яного будинку. Обережно просунувшись до самісінького краю, він непомітно визирнув, перевіряючи ситуацію. Проте майже одразу відхилився назад, повністю ховаючись. Попереду стояла група ельфів, що з неймовірною цікавістю щось обговорювала, й на щастя не помітила альфу.

Треба було, терміново придумати план. Якби, Тім зміг пройти ще пару поворотів непоміченим, то до виходу з поселення залишилось би не більше десяти метрів. Однак, попереду було надто багато ворогів, щоб промайнути непоміченим. Потрібно було якось їх відволікти, й проскочити повз.

Проте, зібратись з думками альфі не дозволили голоси, що з кожною секундою ставали голосніше та голосніше. Хтось наближався ззаду. Часу на вагання не було, тому щоб не потрапити на очі, й не провалити навчання, Тім швидко пірнув у найближчий будинок. На щастя він пустував, і альфі вдалось зачаїтись.

Мимо вікон промайнуло двоє тіней. Почекавши ще декілька хвилин, щоб впевнитись, що люди втекли, альфа вже збирався рухатись далі, як з іншої сторони від тої в яку побігли люди, почувся шум. Спочатку дзвін металу. Потім крики. На подвір’ї зав’язався бій, і очевидно він наближався до будинку. Підібравшись поближче до вікна, Тім спробував розгледіти що відбувається. І це була помилка.

Перед його очима пролетіла відрублена голова. Впавши на брудну землю, вона трішки прокотилась, й зупинилась обличчям до альфи. Це був глава поселення. Милий дідусь, що час від часу сварив дітвору за пустощі, а потім пригощав кругленькими ягідками чорниці. Тім й сам не раз отримував наганяй від старенького альфи, й весело показуючи тому язика, тікав далі бавитись.

Тім знав, що він мертвий, знав, що його вбили в той роковий день, і знав, що це лише ілюзія. Йому треба виконати завдання, дібратись виходу й спробувати забути цей кошмар. Відвернувшись від вікна, альфа сильно зажмурився, й зробив пару глибоких подихів. Все добре. Все добре. Все…

Він знову відкрив очі. На подвір’ї стояв ельф. Кров стікала з його меча, омиваючи землю в червоний колір. Він посміхався. ВІН ПОСМІХАВСЯ!

Зіниці розширились, дихання пришвидшилось. Стратегія, ціль, завдання – зникло все, поступаючись місцем нестримному гніву. А далі, далі було тільки безумство. Вилетівши з будинку, альфа з голими руками понісся на ельфа. Чи можна було назвати його дії розумними – ні. Чи хвилювало це Тіма – звичайно, що ні.

Розідравши горло першому ворогу, альфа забрав його меч і пішов далі. Полювання розпочато! Кров омивала його руки, ноги, обличчя, однак палаючий гнів ніяк не хотів стихати. На губах грала шалена посмішка, а очі блистіли. Він там де і має бути. Він на своєму місці.

Десь на периферії свідомості почали доходити незрозумілі звуки. Тіма наче тягнули кудись. Але куди? Він не пам’ятав. З кожною секундою зов ставав сильніше й сильніше. Його наче силою витягали з глибин свідомості. Коли гул став настільки сильним, що віддавався по всьому тілу, альфа нарешті винирнув. Очі різонуло сонячним світлом. Навпроти стояв знервований командир магів, перевіряючи реакцію зіниць.

Ну губах альфи грала шалена посмішка, але він не розумів чому. Що взагалі відбулось? Він пройшов завдання? Відповідь стала очевидною, коли Юліон відкидаючи в бік, скоріш згризену аніж скурену сигару, вилаявся, однією рукою піднімаючи альфу на ноги.

- Що це в біса тільки-но було?!

***

Крокуючи по вузькому коридору цитаделі, Орланд в котрий раз поринув у свої думки. Неприємне передчуття переслідувало альфу, ще з моменту появи командира магів на тренувальному плаці. За всі роки війни, ні разу чаклуни не втручались в справи воїнів, і навпаки – це було неписане правило, якого дотримувались всі. Навіть командири.

Минаючи чергову розвилку, Орланд нервово стискав пальці. Перед очима знову сплило магічне видіння. Гнів калатав глибоко в середині, готовий вирватись в будь-який момент. Зараз альфі хотілось бути зовсім не тут. Душа тягнулась до Ейвора. Хотілось вдихати його ніжний аромат гібіскусу, перебираючи шовковисті пасма волосся. Тримати в обіймах, цілуючи таке рідне обличчя. І просто впевнитись, що з ним все добре, він в безпеці.

Проте наказ командира, змусив відкласти всі ці плани на потім. Одразу після тренування, Юліон покликав альфу до себе. Орланд не знав, чого йому очікувати, однак точно був впевнений, що нічого доброго. І от зупинившись перед масивними дерев’яними дверима, він коротко видихнув, придаючи обличчю нейтрального вигляду.

Приміщення зустріло альфу різким ароматом тютюнового диму. В горлі неприємно засвербіло. І як тільки командир не втрачає свідомість в такій задусі? Ледь стримуючи пориви кашлю, Лан швидко оглянув кімнату, зупинивши погляд на заваленому паперами столі. Юліон же, не відриваючи очей від мапи, махнув рукою, пропонуючи підійти ближче.

Виконавши наказ, альфа в пару кроків наблизився до командира, звертаючи увагу на схеми. На пошкодженому від старості й сигаретного попелу папері, червоними чорнилами відображались маршрути руху через гірський хребет Вітірта.

- Завтра ми відправляємось на завдання, - без зайвих церемоній почав Юліон, його мозолисті пальці, невміло тримали магічне перо, відмічаючи нові деталі. – Як бачиш, вирушаємо двома групами. Одна йтиме з півночі, по більшому колу. Нею керуватиму я. Інша ж вийде з півдня, її поведе Альс, – альфа неспішно підняв погляд на свого підлеглого. – Ти вже включений в другу групу, й маєш прослідкувати за солдатами в ній.

Від кількості інформації, що так стрімко звалились на нього, Орланд застиг, не знаючи, як реагувати. Він очікував якихось радикальних дій від командування, але навіть в найсміливіших думках не міг уявити, що це буде наступ. Альфа, шоковано розглядав лінії на мапі, з жахом усвідомлюючи всю безумність плану. Це навіть стратегією не можна було назвати, скоріш азартна гра, ціною в життя.

- Командире, при всій повазі, але ви впевнені? Це надто ризиковано, – почав було Лан, однак його обірвали.

- Рішення було висунуто головнокомандувачем й прийнято одноголосно. Наша справа виконати наказ.

Від запаху диму, голова йшла обертом. Лану навіть здалось, що його знудить. Все це, виглядало надто безумно, щоб бути правдою. В голові промайнула шалена думка – «А може я ще під гіпнозом і це просто плід моєї хворої уяви?» Поклавши долоні на холодний стіл, альфа зробив довгий видих. Перед очами стояла пелена, однак наступна здогадка, швидко розвіяла цю димку.

- Альс поведе лучників?

Хоча зовні Орланд виглядав абсолютно спокійно, як і належало справжньому воїну, по спині зрадницькі стікав холодний піт. Серце калатало як шалене, а свідомість яскраво малювала жахливі картини.

- Ні, вони залишаться в фортеці.

Лише одна фраза, а наче гігантський камінь впав з душі. Юліон злегка усміхнувся, спостерігаючи за реакцією альфи, однак швидко повернув серйозний вид.

- Групи будуть сформовані з солдат, магів та чаклунів. Саме через це я й хочу відправити тебе за головного. Альс мудрий командир, однак він не знає бійців так як ти.

Стоячи над мапою, Лан переводив погляд від однієї мітки до іншої, прикидаючи, наскільки взагалі реально втілити стратегію в життя. Він розумів сумніви командира. Не кожен зможе взяти під контроль невідомих людей, особливо в такому становищі.

- Групи вже сформовані?

- Здебільшого так, але залишилось ще одне вільне місце. Поки вирішую між Ейстом та Коргом. З приводу магів та чаклунів, наразі невідомо.

Обмірковуючи склад, альфа вкотре поглянув на схему.

- Що ви думаєте з приводу новачка? – несподівано навіть для себе, поцікавився Лан.

Юліон, що в цей момент допивав підозрілу рідину з глибокої, почорнілої від бруду чашки, ледь не подавився від почутого.

- Ти серйозно? Забув його реакцію на гіпноз? – недовірливо поглянув на підлеглого командир – Останнє, що нам треба, так це його зрив.

Аргумент був більш ніж розумний. Орланд й сам злякався, коли після пронизливого крику, альфа різко почав сміятись, напомацки шукаючи шаблю, якої на щастя не виявилось на поясі. Тіло ж його, несвідомо зайняло бойову стійку, готуючись атакувати першого, хто наблизиться. Лише застосувавши кристал, Крег зміг вивести його з гіпнозу, попередньо сім хвилин безуспішно наносячи чари.

Проте, ще на тренуваннях, Лан запідозрив, що юнак не такий простий, як намагається себе показувати. А під час нападу на фортецю, зміг в цьому впевнитись. В перші ж секунди прориву, рудоволосий альфа без тіні страху ринувся в бій, забираючи життя десятків ворогів. Рухи його були рівними, а атаки вивіреними. Вочевидь, він був гарно навчений фехтуванню, й мав не аби який бойовий досвід. Такий солдат міг коштувати трьох, а то й п’яти інших.

- Вибачте, можливо це звучатиме жорстоко, але якщо план провалиться, можна буде використати Тіма в якості живого щита, прикриваючи відступ групи, – совість неприємно кольнула альфу, однак відступати було пізно. Війна це не місце для сентиментів та моралі, вони мають вижити будь-якою ціною. - Він сильний солдат, має гарні інстинкти. Навіть голема зміг подолати. Якщо зав’яжеться бій, Тім зможе виграти достатньо часу для втечі, – Лан стих, спостерігаючи за реакцією командира.

Юліон холодним поглядом обвів альфу, оцінюючи почуте. По обличчю командира неможливо було зрозуміти, про що він думав. Від цього ставало не по собі.

- Сильний боєць, проти загрози зриву плану. Як думаєш, що має більшу вагу?

- Я лише пропоную варіанти. – сухо відповів альфа, звертаючи тему в інший бік. - Чому ви вагаєтесь між Ейстом та Коргом?

Потерши втомлені очі, Юліон легко відкинувся на спинку крісла. Його погляд не відривався від мапи.

- Ейст гарно пройшов «навчання», але має проблеми з колінами. Він може затримувати всіх на довгій дорозі по гірським схилам, – перевівши подих, альфа продовжив. - Хоча Корг і гірше подолав ілюзію, він гарно орієнтується в місцевості, однак як воїн слабуватий. Інші кандидати не підходять.

- В такому випадку краще обрати Корга, будь-яка затримка в дорозі може коштувати нам життя. Однак, я не розумію чому ви так сильно опираєтесь на чаклунський іспит в своєму плані, – сперечатись з командиром будо ризиковано, але Лан справді не розумів, як перенесення в особистий кошмар, могло показати стійкість бійця.

- Ти знаєш, чому Тімоса зіслали в Ійод? - на диво Юліон навіть не розгнівався, а навпаки з цікавістю спостерігав за метаннями свого підлеглого.

Орланд не розумів, яке це мало значення, адже майже третина солдат Ійоду були злочинцями, в тій чи іншій мірі, проте все ж відповів:

- Здається він порушив наказ, я не сильно цікавився.

Посміхнувшись власним думкам, командир дістав з-за пазухи сигару.

- Пацан влаштував криваву баню на завданні по захвату полонених. В нього ненормальна реакція на ельфів.

На деякий час повисла тиша. Юліон піднявся на ноги й відкрив маленьке віконце. Поміщення, нарешті наповнилось свіжим морозним повітря.

- Рішення по складу груп можете приймати тільки ви, – повільно почав Лан. – Проте, на мою думку, керуватись виключно результатами «навчання» не дуже логічно. Якщо не підходить Тім, є й інші варіанти. Я більш ніж впевнений, що й не всі розвідники вийшли б з того пекла, однак вони регулярно роблять вилазки до поселень…

- Я візьму це до уваги.

Тон командира дав зрозуміти, що діалог завершено. Зробивши довгу затяжку, Юліон замислено оглянув внутрішній двір. Холодні пориви вітру ударяли в обличчя, розвіюючи густе волосся. Лан розумів, що наговорив зайвого. Він всього лише солдат, і не мав жодного права критикувати дії командування, однак…

- Дякую. Якщо у вас немає інших розпоряджень, чи можу я бути вільним?

Орланд вже стояв у напівобороті до дверей. Якщо він мав відправитись на небезпечне завдання, з якого є вірогідність й не повернутись, то зайві пару годин, альфі хотілось провести поряд з Ейвором. Заспокоїти його, та впевнити, що все буде добре.

- Йди вже, – тихо буркнув Юліон, повертаючись на своє місце.

***

- Як це розуміти! – крик Тіоса відлунювався від стін кабінету, повністю заставленого різноманітними склянками та магічними книгами. – Ви не хотіли спитати моєї думки перед тим, як затверджувати учасників!? - від гніву в альфи розболілась голова. Потираючи скроні, він гучно впав у крісло.

Навпроти ж, з абсолютно спокійним виразом обличчя, сидів командир магів, перелискуючи сторінки повернутої книги. Крег знав, що альфа полюбляв читати за їжею, тому кожен раз перевіряв відсутність крихт хлібу, або ж плям від кави на папері.

- Таку роботу я можу довірити тільки тобі – ігноруючи істерику підлеглого, відповів омега. – Ти досвідчений маг, гарно розбираєшся в складних печатях, та вмієш швидко думати. В мене немає кращого кандидата.

Тіос невдоволено закотив очі, однак непомітний рух кінчиками губ, викривав його справжні почуття. Схвалення завжди було слабким місцем мага. З самого дитинства, він тягнувся до визнання, тому й зараз почувши слова командира, лютуючий в серці гнів пішов на спад. Однак, цього було недостатньо, щоб змінити його позицію.

- Ви може забули, – вже тихше почав альфа, – але я не чаклун, і не маю права виконувати їх роль.

- Як і я, – аргумент Тіоса абсолютно не вразив омегу, куди більше його зацікавив прим’ятий корінець книги. – Що ти з нею робив, що вона в такому стані?

Альфа відповів не одразу, його погляд застиг на тонких пальцях командира магів, що невисомо парили над книгою, перелискуючи сторінки. Його руки, були повністю покриті мілкими порізами, а декілька темних синців, яскраво контрастували, до молочно-білої шкіри. Рани отримані в останній битві, ще не скоро зійдуть з цього тендітного тіла. Совість боляче кольнула, однак з губ зірвались не ті слова, що хотів би почути омега.

- Я не піду. Нехай великі чаклуни, визнані баштою ризикують життям. Я ж, звичайний маг, не маю права розраховувати на таку честь, – огризнувся альфа, ігноруючи питання.

Омега втомлено перевів погляд на свого підлеглого. Відклавши книгу в бік, він повністю зосередився на магу.

- Тіосе, будь ласка, – Крег поглянув йому прямо в очі. – Ми всі знаємо, яких чаклунів надсилає башта. За парою виключень, це просто учні. Чаклуни першого кругу. Думаєш вони зможуть втілити план?

Не витримавши погляду смарагдових очей, альфа різко відвернувся, розриваючи зоровий контакт. Він розумів, що слова командира правдиві. За останні пів року в Ійод не прибуло ні одного професійного чаклуна, однак несправедливість з’їдала його зсередини.

- Якщо слідувати твоїм словам, – не дочекавшись відповіді, продовжив омега. – Я теж маю скласти з себе повноваження, на радість Альсу, та передати командування одному з чаклунів? Так ти вважаєш?

Тіос з силою стиснув щелепи, стримуючи невдоволення. Це був підлий, проте дієвий хід.

- Я не це мав на увазі.

- А що тоді? Що б не казали Магістри, але я ж знаю твої здібності. І що найголовніше, ти сам знаєш, на що здатен.

Обличчя Крега випромінювало спокій. Обпершись щокою на кисть, він уважно спостерігав за кожною дією підлеглого. Тіос же, не міг знайти собі місця. Він ненавидів сперечатись з командиром. Омега ніколи не кричав, й не давив авторитетом, але цей тихий, проте водночас впевнений голос… альфа не міг йому протистояти.

- Наче ви лишаєте мені вибір, – тихо буркнув маг.

- Вибір є завжди, однак дякую за розуміння, - на губах Крега з’явилась легка усмішка.

Альфа нічого не відповів, лише насуплено оглянув кімнату. На секунду його погляд затримався на маленькій підвісці, що вже звично похитувалась на поясі омеги. Нарешті, не витримавши тиші, Тіос різко підскочив на ноги, вже збираючись йти геть, як голос командира змусив його зупинитись.

- Що ти думаєш про Леоріса?

Не розуміючи, як тема розмови перейшла на одного з магів Ійоду, Тіос здивовано завмер на місці.

- Що ви маєте на увазі?

Крег потирав ранену руку. Попри знеболювальний відвар, перелом все одно не давав про себе забути.

- Я знаю, що ти займався його навчанням. Як думаєш, він підійде для цього завдання в якості підстрахування?

Відмерши, та знову повернувшись в крісло, альфа пронизливо поглянув на омегу. Навіть при тому, що Тіос ніколи не приховував своїх дій, і не бачив у них нічого осудного, почути що командир все знає, було досить неприємно.

- Він має великий резерв енергії й досить непогано використовує базові атаки, - невпевнено почав альфа після хвилинного роздуму. – Швидко хапає нову інформацію й вже може використовувати прості заклинання. Він досить емоційний, але відповідальний. Не знаю, мені більше нічого сказати.

- Добре, цього більш ніж достатньо.

- Ви включите його до списку? – прикусивши кісточку пальця, поцікавився альфа. Йому все менше подобався план керівництва.

- Я подумаю над цим.

Почекавши ще з пару хвилин, Тіос зрозумів, що продовження розмови не буде, й впевнено направився в бік виходу. В голові метались тисячі думок, і жодна з них не приносила радості. В останній момент, наче щось згадавши, перед тим як зачинити за собою двері, альфа завмер, стоячи напівобертом до Крега.

- Як ваша рука? – трохи ніяково поцікавився маг.

На обличчі омеги застигло здивування.

- Еммм, нормально.

Не знаючи, що ще сказати, альфа нервово усміхнувся, та не дочікуючись відповіді понісся геть, кинувши на останок:

- Не перенапружуйтесь.

Затримайся він хоча б на хвилину, то зміг би помітити, як стрімко почервоніли щоки командира.