Розділ 7

Тім стояв перед дверима, ніяк не наважуючись повернути ручку. Скільки вже пройшло часу? Хвилина? Дві? Він не знав. Пару днів в лазареті, дали можливість розслабитись після тяжкого бою, та зібратись з думками. Однак, це тільки відстрочувало неминучість зустрічі з солдатами. Альфа вже встиг продумати сотні варіацій розвитку подій, й жодна з них йому не подобалась. 

 

Тягнути далі не було сенсу. Останнє, що хотілось Тіму, так це потрапити комусь на очі в своїх ваганнях. Зробивши глибокий видих, він впевнено зайшов у кімнату. Приміщення, вже звично, зустріло шумом розмов  та запахом поту. Декілька солдат повернулись на звук, та помітивши хто саме увійшов, поступово затихли, привертаючи увагу інших.

 

Ці погляди одразу не сподобались альфі, вони не віщали нічого доброго. Тім намагався ігнорувати явну увагу до своєї особи, не нариваючись на конфлікт. Він тримався спокійно, не видаючи бурі емоцій, що розривала зсередини.

 

Пройшовши до ліжка, альфа вже збирався сісти, як на плечі відчулась тяжкість чужої руки. 

 

- Чому не вітаєшся? А? – Свен, майже всією вагою навалився на тіло альфи. - Чи ми не гідні уваги великого големоборця? 

 

Почулись смішки та підтакування солдат. Якщо спочатку за ними спостерігало лише декілька людей, то тепер, вже всі присутні не відмовляли собі в задоволенні, поспостерігати за назріваючою сваркою.

 

- Та ні. Не хотів відволікати вас від справ, – спробував зупинити конфлікт Тім, проте нерви взяли верх, й фраза прозвучала надто різко, що лиш сильніше розгнівало опонента.

 

- Он воно як. Ну не хвилюйся ми якраз хотіли поговорити. 

 

Сильні руки витягнули альфу в центр кімнати. Ситуація починала дратувати. Не вистачало йому нахабства Свена, так ще й через різкі рухи, нога розболілась сильніше, що повністю зіпсувало настрій. Гнів поступово підіймався з глибин свідомості.

 

- Говори, що хочеш?! – вирвався із хватки Тім, потираючи плече. – В тебе є якісь претензії до мене?

 

- Ого, який злобний. Так, є декілька. 

 

- Я слухаю, – вирівнявся альфа, наганяючи на себе грізного виду.

 

Несподівано, Свен різким ривком схопив Тіма за воріт, притягуючи ближче до себе.

 

- А не велику ти зірку спіймав? 

 

Це була остання крапля. Якби провокації альфи обмежились лише словами, Тім би зміг стерпіти, однак подібного нахабства, він пробачати не став. Збивши чужу руку, в наступну мить, вже він сам схопив Свена за шкірки.

 

- Якщо щось не подобається говори по-людськи.

 

В щелепу прилетів удар. Не надто сильний, але відчутний. В мозку обірвалась остання ниточка здорового глузду. Всі думки про необхідність налагодження відносин з товаришами, та хвилювання з приводу прийняття, відійшли на задній план, поступаючись місцем нестримній люті.

 

Ігноруючи біль, Тім рвонув вперед, кидаючись на бритоголового альфу. Удар, другий, третій. Вони колотили один одного, не звертаючи увагу на інших. Поступово бійка перейшла в горизонтальне положення, й двоє солдат крутились на підлозі, намагаючись заламати один одному кінцівки. На здивування Тіма, Свен ні разу не скористався його хворою ногою, наносячи удари здебільшого по обличчю та в районі торсу. 

 

За шумом бійки ніхто й не помітив, як відчинились двері казарми. На порозі стояв Орланд. Він з цікавістю спостерігав за шоу, деякий час не втручаючись. Поступово, один за одним, солдати все ж помітили альфу, однак він просто підняв руку, даючи зрозуміти, що втручатись не збирається.

 

Лише коли двоє бійців, тяжко дихаючи, вже ледь наносили удари, піхотинці нарешті розтягнули альф по різним куткам. Тім спочатку намагався вирватись, однак помітивши Лана відмовився від цієї ідеї. 

 

- Ну і що тут відбувається? Вас ельфи мало побили? Вирішили самі додати? – на диво спокійно поцікавився альфа. В його голосі не було й краплини гніву, скоріше відчувався живий інтерес.

 

Тім кинув швидкий погляд на суперника, обмірковуючи, як краще пояснити ситуацію.

 

- Та нічого такого. Кулаки зачесались, а тренування відмінили, от й вирішили влаштувати спаринг, – неочікувано обізвався Свен, потираючи щелепу. 

 

Орланд лише обвів поглядом солдат, та тяжко видихнув, опускаючи голову.

 

- Давайте так, я зараз вийду на п’ять хвилин, до мого повернення ви маєте вирішити всі свої непорозуміння, – не дочекавшись відповіді, альфа швидко розвернувся, покидаючи приміщення.

 

Повисла тиша. Противники пропалювали один одного поглядами.

 

- В чому твоя проблема? – огризнувся Свен, відштовхуючи солдат, що до сих пір тримали його -  Ходиш тут такий відсторонений. Не спілкуєшся з іншими. Думаєш, що раз зміг завалити голема, то надто важливим став?

 

Тім, вже готовий до подальшої перепалки, подавився повітрям. Такої претензії він точно не очікував. Весь запал, як рукою зняло. 

 

- Що вибач? – тільки й зміг видавити з себе альфа.

 

Свен невдоволено скривився, перехрещуючи руки на грудях.

 

- От тільки дурня не вдавай. 

 

- Я не розумію про що ти говориш. Коли я себе так поводив?

 

Присутні з цікавістю спостерігали за дійством, переводячи погляд з одного альфи на іншого. Подібних скандалів не було вже досить давно, й ніхто не хотів втрачати шанс розважити себе.

 

- Та хоч зараз. Пройшов повз задерши носа, наче нас тут й немає. Що мовчиш? 

 

Ситуація складалась абсолютно не так, як підозрював Тім. Він навіть і уявити не міг, що в чужих очах, його поведінка виглядала настільки зневажливо.

 

- Так, давай почнемо з початку, – спробував заспокоїтись альфа. – Я не вважаю себе кращим за когось.

 

- Та ти що? – іронічно розвів руками Свен.

 

- Ви взагалі-то першими почали мене остерігатись. Навіть в лазареті. Вели себе, наче я якийсь монстр… – почав було альфа, але його обірвали. 

 

- Ти ідіот?

 

- Що.

 

- Ти ідіот. Ще може скажеш, що ми тебе боїмось? – помітивши дивну реакцію хлопця, Свен підняв густі брови. - Ну точно зірку спіймав.

 

- Що? – оторопів подібній реакції Тім. – Просто… не знаю, мою поведінку під час бою, тяжко назвати адекватною. 

 

По залу пронеслись смішки. Не розуміючи, що взагалі відбувається, альфа з силою стиснув кулак, не знаючи, чого ще можна очікувати.

 

- А ми ж всі прямо таки воїни імперського двору, – ледь стримувався від сміху бритоголовий. - Фехтуємо з ідеальною постановою, та по всім правилам солдатського кодексу. 

 

Піхотинці, вже ледь не катались по підлозі. Тім фізично відчував, як його обличчя червоніє від сорому. В цей момент, він відчув себе маленьким хлопчиком, що сказав дурницю при дорослих. Хотілось втекти кудись подалі.

 

Свен повільно підійшов, по дорозі підхопивши забуту всіма палицю, та простягнув її хлопцю.

 

- Ти якщо ще подібну хрінь придумаєш, то кажи, хоч посміємось. А зараз – зробивши невелику паузу, альфа хитро блиснув очима. – Думаю ідеальний момент, щоб випити в честь вирішення конфлікту.

 

Тім навіть не зрозумів, як в його руці опинився келих з якоюсь невідомою рідиною, а поряд зібрались солдати. Атмосфера з давлючої в мить перетворилась на дружню та веселу, що повністю збивало з пантелику, проте альфа був не проти. Поступово він відчув як клубок нервів, повільно розпутався, дозволяючи вільно дихати. Все виявилось куди простіше ніж йому уявлялось. Одним махом осушивши келих, Тім нарешті посміхнувся, відпускаючи всі переживання.

 

- Бачу у вас все добре, – долинув голос Лана.

 

- О ти вже повернувся? Як бачиш ми поладнали. Хочеш випити? – весело махнув рукою Свен.

 

- Радий, що ви порозумілись, але вимушений відмовитись, – Лан неспішно постукував пальцями по передпліччю. – Якщо все вирішилось, то давайте потроху збиратись. Скоро почнеться спалювання.

 

Посмішки різко сповзли з облич. Приміщення наповнилось тягучою тишею. Від радісного настрою не залишилось навіть спогаду. 

 

- Спалювання? - не розуміючи, про що йде мова поцікавився Тім.

 

- А, в тебе ж це вперше, – замислено протягнув Лан. -  Це такий ритуал вшанування пам’яті павшим в бою. 

 

 

 

***

 

 

 

На площу поступово стікався народ. В центрі стояв невеличкий поміст, на якому лежали тіла загиблих. Вони були вдягнені в бойові обладунки, а в руках тримали зброю. Знизу чаклуни домальовували печаті, а солдати підкидали дрова та солому.

 

Тім хотів стати якомога далі, однак товариши вирішили інакше, витягуючи юнака майже в перший ряд. 

 

Наспішно, люди почали займати свої місця. В центрі залишилось лише пару чаклунів та декілька магів, серед яких Тіму вдалось впізнати Лео. Він стояв осторонь, поряд з іншим омегою, та щось обговорював, не звертаючи уваги на присутніх. 

 

Почувся удар набату. Від цього звуку, альфу неприємно пересмикнуло. І як виявилось не тільки його. Надто свіжими були спогади. 

 

Коли шум стих на площу вийшов Джен. Це було вперше, коли Тім побачив головнокомандувача. Він уявляв його зовсім інакше. В думках альфи, це мав бути хтось подібний до Юна, або на крайній випадок Юліона – бувалий воїн, з шрамами від пройдених битв, та аурою дикого звіра. В реальності ж, він більше походив на імперського чиновника - статний та елегантний альфа, з м’якими рисами обличчя. Єдине, що видавало його роль – очі. Вони світились силою та крижаною люттю.

 

Поступово натовп стих, дозволяючи головнокомандувачу взяти слово.

 

- Сьогодні ми зібрались тут, щоб віддати шану нашим товаришам, що вірно служили Імперії та її жителям. Захищали наші домівки, наші родини, наше майбутнє. Вони заплатили найвищу ціну, щоб ми могли прожити на день довше. Їх подвиги, навічно залишаться в пам’яті кожного з нас, а родини цих хоробрих солдат, дізнаються, що виростили героїв.

 

Один з воїнів виніс на центр невелику скриньку, та передав її Джену. Подякувавши, головнокомандувач почав почергово діставати з неї різноманітні дрібнички. Там були і прикраси, і звичайні побутові речі, на кшталт ґудзиків та пір’яних ручок, також пара кинджалів, та навіть наконечник стріли. Тім уважно розглядав речі. 

 

- Що це? – обернувся він до Лана, але його зустріла пустота.

 

- Кожен з нас має такий амулет, – почувся знайомий голос. - Ійод не має можливості відправляти тіла загиблих їх родинам, тому ми обираємо важливий для себе предмет, і вже його, після смерті передають сім’ям.

 

Боб повільно вийшов вперед, намагаючись не заважати іншим. На його обличчі красувався свіжий поріз. Тім уважно поглянув на здоров’яка, що помітно виділявся серед натовпу. Завжди веселий альфа, сьогодні був надто серйозний та стриманий. Тім не наважився продовжити розмову. Вони так і продовжили стояти, слухаючи промову головнокомандувача. 

 

- Тепер же, прошу почати ритуал, – донеслись останні слова Джена.

 

На перед вийшли чаклуни, стаючи в середину печаті. Символи на землі замерехтіли, переливаючись сріблом. Під супровід магічних текстів, до самого неба поповзли тоненькі лінії, переплітаючись між собою. Коли заслон був встановлений, прийшла черга магів. Зібравши достатньо сил, вони майже одночасно випустили потоки полум’я на поміст. 

 

Коли вогонь торкнувся тіл солдат, Тіму здалось, що навіть через пелену магії, до нього доносився запах паленого м’яса. Це був всього-лише плід його уяви, однак до горла підступила хвиля нудоти, й він швидко прикрив рота, намагаючись віддихатись. 

 

Махнувши на прощання Бобу, він швидко покинув натовп. Відійшовши на достатню відстань, Тім зігнувся біля стіни. Позаду доносилось потріскування дров та гул солдат. Альфа повільно сповз на землю, притуляючись спиною до холодного каменю. Всередині все стискалось. Як же він ненавидів клятих ельфів. За кожне втрачене життя, й за кожну зруйновану долю. Стискаючи, холодний камінь кулону, Тім повільно вирівняв дихання. Запрокинувши голову, він спостерігав як повільно пливуть хмарини по стемнілому небу. 

 

 

 

***

 

 

 

Ейвор стояв осторонь. Бік час від часу нив, нагадуючи, що його місце не тут, а в ліжку. Однак, як би не вмовляв його Лан, омега не міг пропустити спалення. Під час останньої битви, він втратив багато друзів. Коли голем зруйнував башту, під завалами загинуло з десяток лучників. Розтираючи замерзлі руки, Ейвор вкотре замислився, що якби не чоловік, то можливо, він би теж лежав серед них. Від неприємних думок скрутило шлунок.

 

- Як ти? – на плечі ліг теплий плащ, вкутуючи омегу майже з головою.

 

В ніс вдарив рідний аромат чебрецю, схожий на той, що ріс на полі його батька. Одразу згадалось, як будучи ще дитиною, Ейвор ступав босими ногами по вологій землі, гуляючи серед фіолетових квітів.

 

- Все добре. Ти надто хвилюєшся, – кутаючись в тепле хутро, подав голос омега.

 

- Ну якби дехто дотримувався приписань лікаря, я б може й не так нервував.

 

Орланд став поруч, легко обійнявши коханого. Він намагався не задіти рану, тому поза видалась кумедною. 

 

- Тц, давай тільки не знову. 

 

- Добре, - не став сперечатись альфа. - Але якщо стане гірше, одразу скажи. 

 

Вони стояли, так удвох, спостерігаючи як стовп диму поступово піднімався в небо. Стиснувши, одну з червоних бусин, Ейвор легко відкинув голову на груди чоловіку.

 

- Знаєш, якщо я загину не ходи на моє спалення, – несподівано навіть для самого себе, обізвався омега.

 

Тіло Орланда відчутно напружилось. Він не любив розмови про смерть, а після нещодавніх подій, взагалі дуже емоційно реагував на подібне. От і зараз, альфа сильно стиснув кисть, що ще хвилину тому ніжно погладжував. 

 

- Давай закриємо цю тему. 

 

Повисла тиша. Ейвор легенько провів пальцями по руці Лана. Отямившись, той швидко послабив хватку. Тим часом вогонь вже догорав, залишаючи за собою лише купку попелу. 

 

- Я втомився. Проведеш мене до кімнати? – омега легко вивільнився з обіймів чоловіка.

 

Орланд ще деякий час дивився туди, де раніше стояв поміст, думаючи про щось своє. Нічого не говорячи, він легко кивнув, й прослідував за коханим.