Пролог

— Сорок секунд!

Я сиджу на перевернутій коробці з-під молока в комірчині, і переді мною  світяться три екрани: мій ноутбук, телефон і планшет Кріс. Пальці зависли над клавіатурою, а всередині щось стискається і розтискається, ніби там оселилася туга пружина, яка ніяк не може знайти собі місця.

Darknights. Варшава. Open'er Festival.

П'ять місяців ми відкладали кожну вільну копійку. П'ять місяців я дивилася на банку з написом «Варшава» на полиці в нашій з Кріс квартирі й уявляла, як ми стоїмо під сценою, як гітарні рифи б'ють у груди, як голос Лео розриває повітря. Зараз між нами і всім цим залишалося тільки одне — клятий таймер на екрані.

— Тридцять! — кричу я, і голос зрадливо зривається.

— Господи, я зараз помру, — доноситься із залу, де Кріс метушиться біля кавомашини, і я чую, як вона крізь зуби шипить якомусь клієнту: — Буквально хвилину, добре?!

Я оновлюю всі три сторінки одночасно, але інтернет гальмує — звичайно, бо в найважливіший момент мого життя він все ж вирішує пограти зі мною в хованки. За стіною верещить кавомашина, хтось сміється, дзвенять ложки об кераміку — звичайний вечір у звичайному кафе, і тільки для мене цей вечір зовсім не звичайний.

Я кидаю погляд на екран ноуту, де застигло фото Darknights з останнього концерту в Римі: Лео на самому краю сцени, у промені світла, з мікрофоном біля губ. Я дивилася на це фото, напевно, разів сто, а може, й більше.

— Ева, СКІЛЬКИ?!

— Десять! Кріс, йди сюди!

Гуркіт, дзвін — вона кидає щось на барну стійку і влітає в комірчину, на ходу витираючи руки об фартух.

— Ти готова? — шепочу я.

— Я не готова. Боже, я зовсім не готова, — вона хапає мене за плече. — Але давай!

Три. Два. Один.

Я оновлюю сторінки. На телефоні вискакує проклята помилка завантаження, планшет геть висне, але ноутбук — ноутбук таки відкриває сторінку з квитками. Пальці летять по клавішах, ніби живуть власним життям: вибрати квитки, два, категорія — партер, звісно, другий день, той самий, коли Darknights хедлайнери, «додати до кошика». І — завантаження, що тягнеться так, що одна секунда розтягується на цілу годину.

— Ева, — голос Кріс тремтить. — Скажи щось.

— Завантажується, — шиплю я, впившись поглядом у значок, що крутиться.

І раптом — клац. Квитки в кошику. Два квитки, партер, другий день.

— О боже, — видихаю я.

— Та оформлюй же! ОФОРМЛЮЙ!

Я натискаю «оформити замовлення», і все відбувається як у тумані. З’являється форма — ім’я, прізвище, пошта. Я друкую швидко, але пальці заплітаються, і я роблю три помилки поспіль: видалити, ввести знову. Таймер у кутку відлічує: 3:00. Три хвилини, щоб сплатити, інакше квитки згорять. 

— Ева! — кричить із залу наша напарниця. — У нас тут замовлення!

— Сама розберешся! — гиркає Кріс, нависаючи над моїм плечем так близько, що я відчуваю, як вона тремтить разом зі мною.

Спосіб оплати. Картка. Я виловлюю її з кишені, пальці ковзають по пластику, я набираю номер, один хибний символ — повертаюся, виправляю. Термін. CVV. 

2:15.

— Швидше, Ев, — шепоче Кріс, і в її голосі клекоче та сама паніка, що й у мені. 

Я натискаю «оплатити». Завантаження. Екран завмирає, крутиться, а я затримую дихання й не кліпаю. Десь зовсім далеко дзвенить дзвіночок на дверях кафе, хтось замовляє лате, але для мене зараз не існує нічого, крім цього екрану. 

1:30.

І раптом: «Помилка оплати. Перевірте дані картки та спробуйте ще раз».

— Ні, — шепочу я. — Ні, ні, ні!

— Що?! — Кріс вчепилася в мою руку. — ЩО СТАЛОСЯ?!

— Оплата не пройшла!

1:00.

Я знову набираю дані тремтячими руками, цифри розпливаються перед очима, Кріс дихає мені в шию, і мені здається, що нам обом уже не вистачає повітря в цій тісній комірчині. Номер картки. Термін. Код. Ще раз. 

0:45.

— Ево, там люди чекають! — надривається голос із зали.

— Ідіть усі! — знову гиркає Кріс, не повертаючи голови.

Я натискаю «оплатити» й чекаю, а екран блимає.

0:30.

Завантаження. Завантаження. Завантаження.

— Ну давай же, — шепочу я. — Будь ласка.

Кріс до болю стискає моє плече, я не відриваю погляду від екрана. Двадцять секунд. П'ятнадцять.

І раптом усе змінюється: «Оплата пройшла успішно. Квитки надіслано на електронну пошту».

Я завмираю. Перечитую, кліпаю, читаю ще раз, бо не можу повірити, що це не збій.

— Кріс, — голос звучить хрипло. — Ми… ми їх купили.

— Що? — вона вириває в мене ноутбук, впивається поглядом в екран, і її обличчя повільно змінюється: недовіра, потім усвідомлення, потім чистий, неймовірний захват. — МИ КУПИЛИ! ЕВО, МИ ЇДЕМО ДО ВАРШАВИ! Я ТЕБЕ ОБОЖНЮЮ! 

Вона верещить так гучно, що в залі напевно всі підстрибують, і обіймає мене з такою силою, що ми разом із ящиком з-під молока валимося на підлогу. Ноутбук дивом лишається живий. Кріс трясе мене, регоче, кричить щось безладне, а я просто сиджу й дивлюся на екран, де горять два квитки, партер, Darknights. 

Руки починають тремтіти — відкладена реакція на адреналін, — і я стискаю їх у кулаки, але тремтіння не вщухає, всередині все ходить ходором, ніби я щойно втекла від переслідування.

— Ми побачимо їх, — шепочу я, і тільки зараз це по-справжньому до мене доходить. — Кріс, ми побачимо їх наживо. Ми стоятимемо під сценою. Ми почуємо Лео. Наживо. 

— Я знаю! — вона хапає моє обличчя долонями, і в її очах блищать сльози. — Боже, Ев, я не вірю! Це справді відбувається!

Із зали знову хтось кличе, але нам байдуже. Ми сидимо на підлозі в комірчині, що пахне кавовими зернами й старим картоном, і сміємося. П'ять місяців. Кожна зміна. Кожна вечеря в ресторані, від якої я відмовилася, кожна пара взуття, яку я не купила, — усе це було того варте. 

Тремтячими пальцями я відкриваю пошту на телефоні. Лист уже там — підтвердження, квитки у вкладенні.

— Дивись, — я показую Кріс екран, і ми обидві приголомшено дивимося на цей PDF-файл, наче на щось священне. — Це правда.

— Правда, — луною повторює вона й знову мене обіймає.

Варшава. Darknights. Ми їдемо.